Реферат: Еліза Ожешко

Зарубіжна література

Реферат

"ЕЛІЗА ОЖЕШКО"

У вирі революції

1866 року нікому не відома 25-літня жінка з села Мількувщизна з-під Гродна надіслала до варшавського "Ілюстрованого тижневика" своє перше оповідання. Редактор часопису Людвік Єніке пізніше згадував: "Серед багатьох листів я одержав одного рекомендованого. Почерк адресата був мені не знайомий, але чіткий, оригінальний, подібний до почерку Матейка... В листі було невелике оповідання "Малюнок з голодних літ", підписане зовсім не знайомим у нашій літературі жіночим прізвищем. До. твору було додане несміливе прохання оцінити і надрукувати написане, якщо "воно того варте". Я почав читати, - згадував далі Єніке, - скоріше з обов'язку, ніж сподіваючись знайти щось варте уваги: але вже після перших рядків мене вразили глибоке почуття, щирість переконання, жива і багатобарвна образність, задатки непересічного таланту". Подякувавши авторці і надрукувавши її оповідання, редактор запропонував їй надсилати нові твори. Так виникла багаторічна співпраця найпопулярнішого тодішнього польського часопису з Елізою Ожешко, яка майже за шість років до перших художніх творів Болеслава Пруса і Генріка Сенкевича започаткувала нову епоху в розвитку польської реалістичної прози другої половини XIX століття.

Еліза Ожешко походила. з заможної шляхетської родини з давніми культурними традиціями. її батько, Бенедикт Павловський, людина освічена, кохався в мистецтві, був добре обізнаний з літературою французьких просвітителів, мав велику бібліотеку. Після його смерті (Елізі було всього три роки) її долею опікувалися вітчим і мати. Дівчинка виховувалася спочатку вдома (часто в оточенні сільських дітей, від яких навчилася білоруської мови і народних пісень), а потім її віддали на навчання до середньоосвітнього пансіону урсулінок у Варшаві. У той же час у пансіоні, до речі, навчалася й друга майбутня відома польська письменниця - Марія Конопніцька. Саме тоді, під час навчання, виявилися літературні нахили Елізи: вона писала твори з літератури майже за всіх подруг; перекладений нею з французької мови молитовник мав навіть бути виданий друком. По закінченні навчання за Елізою до Варшави приїхала мати і вже як дорослій панні замовила для неї сукню. Так минуло її "дитинство в матеріальному й виховавчому достатку, але з морального боку майже зовсім сирітське", як згадувала письменниця згодом.

П'ятнадцятирічну Елізу почала "вивозити у світ". Мати з вітчимом навіть спеціально приїхали до Гродна, щоб якнайшвидше видати її заміж. Добре вихована дівчина, яка вільно володіла французькою мовою, а головне, була чи не найбагатшою нареченою в цілому повіті, привернула увагу місцевого поміщика - Петра Ожешка. Шлюб відбувся досить швидко. Елізі не виповнилося ще й сімнадцяти років, коли вона з набагато старшим од неї чоловіком виїхала 1858 року до його маєтку в село Людвинів.

Перші два роки минули майже непомітно. Молода пані їздила до сусідів, приймала у великому палаці гостей, щось читала. Але цей стан відносної душевної рівноваги тривав. недовго. Молоду дружину не задовольняло становище гарненької ляльки, дітей у неї не було, прочитане у великій батьковій бібліотеці (а там були французькі просвітителі та енциклопедисти) будило її від природи буйну уяву й інтерес до суспільних питань, у центрі яких, була спочатку селянська реформа 1861 р, а згодом - підготовка й саме повстання 1863 р. у Литві й Білорусії. В домі Петра, Ожешка, власне, в колі знайомих його меншого брата Флоретина, збиралася патріотично настроєна молодь. Тут були такі відомі учасники майбутнього повстання, як Я. Жук, К. Ожешко, Г. Радовіцький та й сам організатор повстанців у Литві Р. Траугутт, який потім очолив весь повстанський уряд у Варшаві. Під час обговорення реформи Еліза палко обстоює інтереси селян, разом з Флорентином організовує школу для сільських дітей, пише вірші, які вражають її друзів і силою почуття і образності. Ця невисока на зріст тендітна жінка, яка привертала увагу не так зовнішньою; як внутрішньою красою, душевним багатством, мала, як виявилося, енергійний, діяльний характер, що вимагав негайно розірвати всі пута, зокрема й пута нещасливого подружнього життя.

Еліза проймається ідеями збройного повстання проти царизму і,, як може, допомагає його учасникам. Вона допомагає переправити Траугутта з Людвинова до Пінська, куди він їздив, щоб установити зв'язок із військовими загонами, а потім під виглядом хворого брата, якому потрібна негайна лікарська допомога, відвозить його в закритій кареті аж до кордону, обманувши пильність патрулів - царських жандармів, які в той час повсюди шукали "державного злочинця". Цим своїм відважним вчинком, - за який вона могла накласти головою (до речі, цей епізод прекрасно відтворений в одному з оповідань Я. Івашкевича), Ожешко пишалася протягом усього життя.

Значення подій 1863-1864 років для Е. Ожешко було величезним. У листі до М. Дубецького - друга і біографа Р. Траугутта - вона писала: "Той епізод справив на все моє майбутнє життя вирішальний вплив... Він запалив у мені прагнення служити Вітчизні в міру моїх сил і характеру моїх здібностей; від його вогню і від його сліз зародилася в мені амбіція покладення бодай невеликої цеглинки на той рятунковий міст, по якому мав пройти мій народ над широко розверзнутою безоднею. Все те вчинив зі мною і в мені рік 1863-й. І,, якби не його молот і не його долото, моя доля була б зовсім іншою, і напевне я не була б письменницею".

Після поразки повстання багато друзів та знайомих Ожешко були ув'язнені, а дехто, як Р. Траугутт, загинув на шибениці. Петро Ожешко і його брат Флорентин були вислані до Сибіру. Маєток конфісковано. З опустілого Людвинова Еліза переїздить до батьківського маєтку Мількувщизна і, незважаючи на тяжкий душевний стан, займається самоосвітою і пише свої перші твори.1867 року, після повернення чоловіка із заслання, вона бере з ним розлучення і переїздить до Гродна (1869), де живе до кінця життя.

Значно складніше змалювати внутрішню, творчу біографію Ожешко, яка жила і творила на грані двох різних епох історії польської культури, які польські літературознавці здебільше умовно називають романтичною (йдеться про національно-визвольний період історії), що розпочинається" першим десятиліттям XIX ст. й завершується в 1863 р., і позитивістською (власне, буржуазною), яка запанувала у 60-70-х роках XIX ст., викликавши спалах активної боротьби проти феодальних пережитків і сприяючи інтенсифікації капіталістичних відносин у країні.

Слід наголосити на величезному історичному значенні для обох цих епох повстання 1863 р., яке мало буржуазно-демократичний характер і ставило перед собою завдання визволення Польщі з-під клади царату, знищення кріпацтва і шляхетських привілеїв, а отже, об'єктивно мало розчистити шлях для прогресивного розвитку країни. Ожешко, віддаючи, як побачимо далі, переваги реформістським змінам, що відбувалися в суспільному житті, перед революційними, чудово розуміла, що головна причина поразки повстання полягала у нерозв'язаності селянського питання, у соціальній суперечності й непримиренності між панським палацом і сільською хатою, що все це і було, як писала вона пізніше, тією "скелею, об яку розбився пароплав, що вийшов у відкрите грізне море".

Саме цим інтересом до селянства, до життя нижчих верств взагалі, культом науки і "праці для основ" суспільної драбини, як і зацікавленням долею жінки в буржуазному світі, проголошенням потреби соціальних реформ, а у зв'язку з цим - утилітаризму літератури, яка має служити виключно суспільному життю, і зацікавив Б. Ожешко варшавський позитивізм.

Позитивізм перш за все проголошував потребу економічного розвитку Польщі, так би мовити, її внутрішньої незалежності, за якого мала настати й незалежність політична. Виникнувши в країні із значними феодальними пережитками ще задовго до буржуазно-демократичної революції, польський позитивізм у 60-70-х роках, таким чином, міг висунути ряд прогресивних гасел, хоча його філософські підвалини, зокрема й ряд заходів, розрахованих на класову солідарність, мали, безперечно, реакційний, консервативний характер. Тож не випадково, що пов'язані з марксизмом польські робітничі організації уже наприкінці 70-х - на початку 80-х років скерували свої перші ідейно-політичні виступи саме проти буржуазної ідеології позитивізму, а прогресивні польські письменники-реалісти, зокрема й Е. Ожешко, у своїх творах 60-х - початку 70-х років розкрили як позитивні, так і тіньові сторони цього суспільного явища.

Творчий шлях письменниці

Творчий доробок письменниці величезний: 60 художніх творів (у тому числі ЗО великих романів), численна кількість публіцистичних і літературно-критичних статей. Вражає різноманітність тематики й проблематики творів Ожешко, які охопили всі сфери життя польського суспільства другої половини XIX ст., наполегливий пошук найбільш виразних художніх засобів.

На ювілеї з нагоди сорокаріччя авторки "Над Німаном" М. Конопніцька говорила: "Не було такої прекрасної живої і благородної думки, якої б вона не зігріла своїм натхненням. Не було такої суспільної неправди, проти якої вона б не боролася. Не було недолі, якої б вона не зрозуміла і не притулила до свого серця. Не було рани, хвороби, для яких би вона старанно не шукала ліків. Не було несправедливості, якої б вона не засудила з обуренням... Геніальна альтруїстка... великий майстер у сфері солодких звуків рідного слова, володарка, що вгору і вглибині опанувала величезну спадщину людської думки, - хіба вона не проста, як дитина, і не добра, як мати? Хіба вона не мужня, як саме життя, і не вірна, як смерть, на своєму непохитному солдатському посту?" Після Адама Міцкевича Ожешко була другим польським письменником - до Г. Сенкевича, Б. Пруса і С. Жеромського, - що приніс рідній літературі світову славу. її повісті "Марта" (1873) і "Меїр Езофович" (1878) уже в 70-х роках були перекладені багатьма європейськими мовами.

На перших романах Ожешко найвиразніше позначився вплив позитивістських уявлень про тенденційну літературу, яку вона утверджувала не лише своїми художніми творами (романи "Пізнє Кохання", 1867; "На провінції", 1869; "Пан Граба", 1869 та ін), а й публіцистичними статтями ("Кілька зауважень про роман", 1866). На її думку, література мусить ілюструвати передову суспільну ідею, виховувати суспільство, повчати його. Тож не випадково, що в перших згаданих романах герої письменниці різко діляться на позитивних і негативних. Ожешко часто повчає й моралізує, але не типізує і не узагальнює.

Тут читач зустрічається, з одного боку, зі справжніми подвижниками капіталістичного прогресу - лікарями, вчителями, інженерами і з другого - з типовими неробами, марнотратниками із "вищих сфер" суспільства. Щоправда, ці чорно-білі фарби панують протягом не дуже довгого часу. В таких романах, як "Родина Брохвичів" і особливо "Помпалінські" (1876), авторка, вдаючись до іронії, гротеску, а то й карикатури, викриває "родові плями" вищих аристократичних верств суспільства - егоїзм, кастову зарозумілість, зверхність ставлення до людей праці тощо. У цих творах вона вже художньо узагальнює і типізує соціальні явища, утверджує принципи критичного реалізму.

У творчості письменниці можна виділити кілька головних проблем, якими вона цікавиться, розробляючи які, поступово удосконалює свою майстерність і втілює своє розуміння принципів реалістичного мистецтва. Це насамперед доля жінки в буржуазно-шляхетському середовищі, життя "низин" суспільства - білоруського і польського селянства, так зване єврейське питання, польська інтелігенція і її ставлення до проблем національного буття, розклад і занепад аристократії та шляхти в умовах нових суспільних відносин тощо.

"Жіноче питання" розпочинає повість "Пан Граба" (1869). Твір певною мірою автобіографічний, хоча було б несправедливо в образі жорстокого і свавільного поміщика пана Граби вбачати Петра Ожешка, а в насильно виданій заміж Каміллі - його дружину. Автобіографічність полягає в іншому - в неможливості для молодої жінки за умов буржуазного суспільства влаштувати свою долю, переступити канони церкви, розірвати тенета гнилої моралі "верхів".

Як свідчить публіцистична праця письменниці "Кілька слів про жінок" (1870), "жіноче питання" не було для неї самоціллю. Воно входило в комплекс її суспільних інтересів - боротьби за рівноправність жінки як активного і свідомого члена суспільства. Образи жінок постають з багатьох творів письменниці 60-70-х років ("Пізнє кохання", "Сильфіди", "Щоденник Вацлави", "Мар-та", "Перервана ідилія", "Чотирнадцята частина").

Вихована для розваги, для того, щоб бути лялькою для чоловіка, не пристосована до жодної корисної праці, героїня повісті

"Марта", залишившись після смерті чоловіка з дитиною без жодних засобів до-існування, мусить пройти через усі жахи поневірянь, принижень, відчаю і, зрештою, закінчити життя під колесами омнібуса. їй не допомагають ні сила характеру, ні моральна чистота, ні гідність - усі ці якості буржуазний світ наживи дуже низько цінує. Буржуазне суспільство, - наголошує письменниця, призначило для жінки всього чотирнадцяту частину порівняно з чоловіком не лише матеріальних, а й моральних благ ("Чотирнадцята частина"). І рідко хто з жінок досягає, подібно до Клари Вигриг (із "Перерваної ідилії"), внутрішнього спокою, задоволення від своєї праці.

Громадську небезпеку кастового виховання жінки чи не найповніше розкриває Ожешко в "Сильфіді" (1881). Якщо за античною міфологією сильфіди - безневинні фантастичні духи жіночої статі, які безкорисливо допомагають людям, то сильфіди Ожешко - це злі, егоїстичні нероби, перейняті до того ж погордою до ' людей праці. Ця шляхетська пихатість проявляється у якійсь патологічній ненависті до людей "чорної кості", до "мужицтва",, до всіх тих, хто чесно заробляє свій шматок хліба.

Але "сильфіди" із вищих сфер ще небезпечніші, оскільки під виглядом добродійних вчинків отруюють моральну атмосферу своїм холодним егоїзмом. У багатої Евеліни Кшицької від неробства раптово пробуджуються філантропічні почуття. Вона проганяє від себе улюблену собачку і замість неї забирає в дім бідну сільську сирітку Гельку. Кілька років Кшицька палко любить дівчинку, вбирає її, як ляльку, вчить музики, везе до Італії. Але потім настає нове захоплення - музикантом, - і вона викидає сироту, як перед тим собачку Ельфу, на вулицю ("Добра пані", 1882).

З кінця 70-х років Ожешко відходить від принципів дидактичного позитивістського роману з його схематизмом у композиції і в окресленні героїв та їх оточення. Вона надає перевагу правді художній перед зовнішньою правдою факту. В статті "Про романи Т. Єжа і про роман взагалі" (1879) вона писала, що художній твір для неї не просто "дзеркало суспільства", а "чарівне дзеркало", яке відтворює не лише зовнішній вигляд речей, - а й розкриває їхню сутність, їхній внутрішній зв'язок, їхні суперечності, конфлікти і "навіть більше - причини їхньої появи і наслідки існування". В ці роки письменниця починає порушувати проблеми, яких до неї ніхто не ставив.

Вона, зокрема, виступила з низкою творів, присвячених зображенню життя єврейського народу - "Елі Маковер" (1874), "Меїр Езофович" (1878), "Сильний Самсон" (1878), загостривши увагу прогресивної інтелігенції свого часу на ненормальності того явища, що трудовий єврейський люд одурманюється рабинами і меламедами, що невеличка купка середньовічних схоластів намагаються виховувати у євреїв ненависть до інших народів, серед яких вони живуть. У середовищі єврейського народу вона побачила сильні та вольові натури, як Меїр Езофович із однойменного твору, котрий із запалом виступає проти рутини, застою, темноти і закликає народ до кращого життя. Ці твори завоювали визнання не лише прогресивних кіл єврейської інтелігенції, а й багатьох інших народів, викликаючи лють як у сіоністів, так і в антисемітів. Нагадаймо, що фашистські окупанти, як тільки захопили Гродно, відразу ж зруйнували пам'ятник Ожешко, а прості білоруські люди потай уночі закопали уламки пам'ятника, щоб після війни зібрати й поставити його на місце.

Подальшим завоюванням реалізму Ожешко став цикл оповідань "Із різних сфер", у яких вона звернулася до показу життя міської бідноти ("Юліанка", 1878; "Нерожева ідилія", 1878; "Мілорд", 1879 та ін). Своїм критичним ставленням до буржуазної дійсності, реалістичним зображенням психології героїв, майстерним окресленням людських характерів цей цикл творів, як відомо, викликав захоплення у Івана Франка. "Деяких речей у писательській техніці, - писав він до Е. Ожешко в 1887 р.,-дуже Вам завидую, як, наприклад, того делікатного тінювання чуття і характерів, можливого тільки для жіночої руки, тої всеобнімаючої любові, розлитої, мов прозірчата синява погідного неба, над усіма Вашими битовими картинами. Розуміється, не говорю вже навіть, про ту широту світогляду, про багатство знань людських відносин".

На початку 80-х років виходить друком цикл романів Ожешко "Примари" ("Примари", 1880; "Сільвек з кладовища", 1880; "Зигмунт Лавич і його товариші", 1882; "Мильні баньки", 1882; "Первісні", 1883). У цих творах Ожешко, як і завжди, прагнула відгукнутися на нові віяння, пов'язані з першими проявами робітничого руху і поширенням соціалістичної пропаганди. До цих творів близька й теоретична праця "Космополітизм і патріотизм" (1880), у якій письменниця робить спробу розглянути ці нові віяння з погляду їхнього відношення до виплеканої нею ідеї національної незалежності вітчизни.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--