Реферат: Емоційний спектр ліричного героя в інтимній ліриці Тодося Осьмачки

у вогненний хвіст!..

І вила світили ліхтарем кривавим... [5, 41]

(у поезії «Ґуральня»:

На вратах горить ліхтар...

Розпускає світ кривавий... [5, 22]);

А в пробиті груди

вже дивиться ніч,

забризкана кров’ю... [5, 42].

Отже, у поезії «Весна» зустріч, що неминуче несе втрату ілюзорних сподівань і розчарування, знаменує катастрофу, «апокаліпсис» одного життя, який за своєю значущістю в індивідуально-особистісному вимірі ліричного героя може дорівнювати есхатологічним подіям.

Засліплений стражданням, ліричний суб’єкт «Весни», а також пізніших творів «На зрубаній акації», «Жорстокість», «Кон’юнктивіт», «Дзвонар», «Останній арешт» покладає провину за свою самотність на героїню поезій. Схема, за якою будується ліричний сюжет вірша «Весна», в цілому відтворюється у поезіях «Жорстокість» (у збірці «Із-під світу» – «Цариця») і «Кон’юнктивіт». Внутрішній стан носія ліричного переживання характеризується емоційним сплеском, викликаним радісним очікуванням, сподіванням на взаємність, що змінюється новим спалахом страждання, глибоким розпачем, коли надії виявляються марними. Разом з цим трансформується ставлення до жінки, яка не відповідає на почуття ліричного героя: розчаровуючись, усвідомлюючи облудність сподівань, ліричний суб’єкт приписує їй холодну байдужість, погорду або підступність. У поезії «Жорстокість» подібний злам дістає вираження передусім у контрастному вживанні стилістично маркованої (урочисто-піднесеної і зниженої) лексики: «королева», «цариця» – «звичайная баба». Образні ряди поезії «Кон’юнктивіт» («сонце, хвороба очей», «дівчина, страждання серця»), побудованої на основі паралелізму, суміщаються у свідомості ліричного героя, який однаково наділяє немилосердністю і природну стихію, і людину:

Бо я довірив сонцю зір свій зрячий

і серце дівчині живе приніс,

а нині вже в вічу пісок гарячий

і серце мре без ласки і без сліз [5, 207].

Подолані спалахи «коханням приспаних образ» [5, 131] вчуваються у монолозі ліричного героя поезії «На зрубаній акації», де основні засоби інтроспективного зображення – психофізіологічний паралелізм і метафоричне ототожнення душевної муки й фізичного болю – відсилають до образу-лейтмотиву цього твору – акації як уособлення джерела страждань:

...Давно на пальці бачу кров

І почуваю на душі пекуче горе,

Що, може, й мрію проколов...

І ти, хоч самітна, у далечінь ваблючу

Десь віднесла комусь любов,

Акацію мені покинувши колючу

І на руці від неї кров... [5, 130].

Ліричний герой цієї поезії балансує між обожненням об’єкта свого нереалізованого почуття і докорами, плеканням образи. Подібне балансування, нездатність зненавидіти за облудну надію, але й неспроможність до незатьмареної образою любові стає нестерпним випробуванням для ліричного героя поезії «Сліпе»:

...без зітхання стогну

від німої розпуки душі, –

що не можу я вас навіть тут поклясти

і не маю такої снаги,

аби образ хоч ваш через світ пронести

ще святішим як вічні боги [5, 214].