Реферат: Этическая философия Г. Сковороды /Укр./

Філософсько-етичні погляди Григорія Сковороди

Вступ

Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття. Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво.

Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обгрунтованих поглядів і принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм, висміюючих державний лад і притаманні йому недоліки, Сковорода з часом переходить до складання філософських притч, діалогів та творів, де замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його цікавлять морально-етичні, естетичні принципи, питання педагогіки та виховання всебічно розвиненої і високоморальної особистості. Крім того, Сковорода звертається до питання побудови світу та сенсу людського життя і щастя.

Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні погляди Григорія Сковороди, необхідно детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес становлення і формування його як великого філософа, літератора та педагога, що залишив помітний слід в історії українського народу.

1. Формування філософсько-етичних поглядів Г. Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. В 1734-1753 роках з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741-1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в Петербурзі. Залишивши капелу, Сковорода знову повернувся до навчання в Академії.

У 1745 році прослухавши дворічний богословський курс, Сковорода як один із кращих учнів Академії, що “… швидко перевершив ровесників своїх успіхами і похвалами”, був представлений полковнику Г. Вишневському і в складі його комісії по заготівлі вин в Токаї для царського двору відбув до Угорщини, де перебував до 1750 року. На цей час припадають також його подорожі по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії.

Повернувшись на Україну, в 1751 році Сковорода деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії.

У своєму курсі лекцій він пропагував думки, які суперечили офіційно-догматичному погляду на поезію, Сковорода рішуче відкинув вимогу наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши єпископу Н. Срібницькому: “Одна справа пастуша сопілка, інша - пастирський жезл”. Після цього йому довелося залишити семінарію, і він востаннє повернувся до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 року.

Як здібного вихованця митрополит Тимофій Щербацький у 1753 році рекомендував Григорія Cковороду домашнім учителем сина багатого поміщика С. Томари. Не бажаючи терпіти образи в родині Томари і маючи свої власні погляди на виховання та проблеми педагогіки, через рік Сковорода залишив це місце і здійснив подорож до Москви. Майже рік він провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення на Україну Сковорода знову посідає місце домашнього вчителя. На цей раз у маєтку С. Томари в селі Ковраях він перебував до 1758 року. Тут почалась його літературна творчість. У Ковраях він написав перші вірші, згодом включені до збірника “Сад божественн?х песней”. Подальше життя письменника пов’язане з Слобожанщиною. Протягом кількох років Сковорода обіймав посаду викладача в Харківському колегіумі, де в 1759/60 навчальному році викладав поетику, а потім – курс синтаксими та грецької мови.

У колегіумі Сковорода познайомився з учнем М. Ковалинським, з яким підтримував дружні зв’язки протягом усього життя. Це спілкування мало творчим наслідком багату латинську епістолярну спадщину Сковороди. Ковалинському українська культура завдячує тим, що він склав біографію свого вчителя.

Через вільнодумство і розбіжність у переконаннях з наставниками колегіуму та через наклепи Сковорода був змушений залишити улюблену педагогічну роботу. У 1768 році його запросили викладати курс етики у додаткових класах при Харківському колегіумі. Але, оскільки просвітительська концепція моралі суперечила офіційно-церковним догмам, його звільнили з посади.

У 60-х роках, працюючи викладачем у Харківському колегіумі, Сковорода написав багато віршів старокнижною українською та латинською мовами.

Останні понад 25 років життя Сковорода провів у мандрах по Слобожанській Україні, що давало письменнику-мислителю багатий матеріал для творчості. Саме в цей період були створені його основні філософські твори-трактати, діалоги та притчі. З написаних у різний час віршів він уклав збірник “Сад божественн?х песней”. Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1744 році були об’єднані в збірник “Басни Харьковскія”.

Крім того, у період мандрів по Україні Сковородою були написані такі філософські твори: “Діалог, или розглагол о древнем мире”, “Наркісс. Разговор о том: узнай себе”, “Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни”, “Разговор, називаем?й алфавіт, или Букварь мира”, “Израильский Змій”, “Діалог. Имя ему – Потоп змеін” та інші.

Різностороння творчість Сковороди як філософа-мислителя, письменника, педагога, його суспільно-історичні, етичні й естетичні погляди становлять важливий етап у розвитку вітчизняної наукової і суспільно-політичної думки.

Більшість дослідників творчої спадщини Сковороди підкреслювали його самобутність. Він був “мислителем самобутним, оригінальним. Він не повторював сліпо думки і теорії своїх попередників, а переосмислював їх крізь призму свого світоуявлення і відповідно до самим ним поставлених перед філософією завдань. Він був справжнім сином часу свого і свого народу”.

Головну роль у становленні Сковороди як ученого відіграла Києво-Могилянська Академія. Саме тут майбутній філософ опанував античну спадщину, зокрема ідеї Сократа й Платона, Ціцерона й Лукреція Кара; пізнав вчення великих природознавців Коперніка й Галілея, Бекона й Декарта, сприйняв критичне ставлення до Святого письма, поступово переконувався в безмежних можливостях розкріпаченого розуму вільної людини.

Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа формувався також на українській літературній спадщині XVII століття з її гуманістичними традиціями й літературі Нового Часу, пов’язаної з народною творчістю і просвітницькими ідеями.

Учитилями Сковороди в Академії були такі прогресивні професори, прихильники просвітницьких ідей, як Варлаам Лащевський і Гедеон Слонімський, послідовники школи Феофана Прокоповича й Симона Тодорського, Тихін Александрович і Досіфей Галятовський, прихильники новітньої течії в Академії, а також талановитий філософ, просвітник Георгій Кониський. Як свідчать документи, Сковорода з повагою згадував своїх учителів, захоплювався їх творчістю. Філософські курси викладачів Києво-Могилянської академії привертали увагу багатьох учених як джерело вивчення філософської думки в Академії. Дослідження вчених показали, що в основі філософських курсів був не томізм, а вчення Арістотеля, очищене від теологічних догм в період Відродження. Воно несло у собі “ ті ідеї Реформації і світського гуманізму, яких вимагало тогочасне суспільно-економічне життя”

Використовуючи творчу спадщину античних авторів (Арістотеля, Анаксагора, Демокріта, Епікура), професори Академії зверталися також до праць учених-гуманістів Муціона Руфа, Агріколи, Еразма Роттердамського, Яна Амоса Коменського та ін. Пізніше, коли православ’я почало втрачати свою роль як ідеологія національно-визвольної боротьби, вчені Академії починають цікавитись природничими працями та філософськими творами представників Нового Часу. Це – Тихо де Браге, Галілей, Коперник, Бекон, Декарт, Гоббс, Спіноза, Гассенді.

Серед діячів Києво-Могилянської академії XVII – першої половини XVIII століття провідне місце в розвитку філософської думки займали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, С. Явор-ський, а також Й. Кроковський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, Г. Кониський. В академічних курсах цих представників філософської думки не рідко заперечуються церковні догми як критерій істини, визнається вічність матерії й об’єктивного світу. Природа, на думку І. Гізеля і Й. Кононовича-Горбацького не народжуеться і не зникає, а існує незалежно від людського розуму, не є його витвором. Обидва вчені визнавали основне положення сенсуалізму про те, що пізнання об’єктивного світу починається з досвіду, з відчуття. Богу ж залишалася роль першотворця й першорушія. Так з’являється теорія двох істин, намагання виділити теологію від філософії. Перша повинна була займатися надприродними речами, а філософія – реальними, “що існують самі по собі”.

Зростав інтерес вчених Академії до природничих наук, які грунтувались на довідних знаннях. Це був час поступового виділення природничих наук з філософії. Курси вчених несли в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини, хімії. У своїх лекціях професори Академії часто посилалися на медиків – природознавців Авіценну, Авероеса та ін.

Філософській науці, як і прогресивній суспільно-політичній думці, що формувалася у Київській академії, були близькими ідеї Відродження і Просвітництва. І хоча вітчизняні вчені перебували ще значною мірою під впливом релігійної ідеології, їх боротьба проти томізму, використання досягнень прогресивної думки сприяли вивільненню філософії, як і інших наук, з-під влади теології,перебудові духовного життя на основі науки й освіти.

У другій половині XVIII ст. Синод, намагаючись закрити доступ у Київську академію матеріалістичним ідеям французських філософів XVIII ст., заборонив її професорам складати самостійні курси лекцій і наказав читати філософію за системою Лейбніца і Вольфа, за підручником Баумейстера і Пурхоція.

Почесне місце в історії розвитку прогресивної філософської думки, започаткованої в Київській академії, належить її вихованцю Григорію Сковороді.

Роки навчання Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії стали періодом формування його як передового мислителя, прямого спадкоємця і продовжувача прогресивної суспільно-історичної і філософської думки кращих представників Академії. А тісний зв’язок з народом, невтомна праця підняли його на вищий щабель порівняно з академічними вчителями.

В умовах жорстокого, всезростаючого соціального і національного гноблення на Україні в другій половині XVIII ст. Сковорода йшов у народ, своєю працею, прикладом свого життя, словом невтомно і наполегливо “сіяв розумне, добре і вічне”. В цьому - вся велич Сковороди - Просвітника, який “з’явився на світ, в якому йому судилося стати світлом”, і таким залишитися в пам’яті народній.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--