Реферат: Етика Ф. Нiцше

Якщо спробувати підсумувати різні розрізнені оцінки, дані Ніцше пануючої моралі, те, імовірно їх можна звести до деякого загального знаменника й виразити у вигляді наступних трьох претензій. Пануюча мораль, на думку Ніцше, своєю підставою має припущення, по-перше, про загальну рівність; по-друге, про волю - кожний повинен бути вільний у тій мері, у якій він не зазіхає на волю інших; по-третє, про абсолютності моральної цінності, що нібито не вимагає ніяких доказів, оскільки вона не засіб, а ціль.

Заснована на цих припущеннях мораль цілком закономірно містить у собі принципи справедливості, альтруїзму або любові до ближнього, жалю, милосердя, переваги духовних цінностей над матеріальними, перевага суспільного блага перед особистим і т.п.

Власна моральна позиція Ніцше, позиція хазяїна майже прямо протилежна пануючої в суспільстві моралі. Її наріжними каменями служать: по-перше, цінність життя в її біологічному змісті - тільки життя має абсолютну цінність і породжує все те, що має цінність; по-друге, воля сильного - воля належить тільки тому, хто має досить сили, щоб завоювати й відстояти неї; по-третє, нерівність - люди не рівні, вони лише краще або гірше, залежно від того, скільки життєвої сили укладена в кожному з них. Природно, цим підвалинам відповідають і принципи моралі. Справедливість у тім виді, як неї розуміє пануюча мораль є неправду. Щира справедливість, вважає Ніцше, заснована аж ніяк не на рівності - кожен має стільки, скільки заслуговує, а заслуги його виміряються кількістю життя. Рівність - це ознака занепаду. Помилковим є й принцип корисності - призначення життя складається не в збільшенні добра. Саме життя є вище й найбільше добро, і тільки це має значення. Неправдою є й принцип альтруїзму: якщо й може в кого-небудь бути велика мета, то вона напевно важливіше благополуччя ближнього. Справа не в любові до ближнього; поваги й поклоніння гідні лише кращі, а кращі - це найбільш сильні. Крім того, альтруїзм є не що інше, як егоїзм, але тільки егоїзм слабкого. Не бачить Ніцше яких-небудь достоїнств й у принципу милосердя - воно є порожня витрата енергії на слабкі й що вироджуються. Вимогою життя є не порятунок і навіть не допомога слабким. Гаслом, гідним справжнього життя, повинен бути: "Падаючого підштовхни!". Те ж й у випадку із принципом суспільного блага - тільки великі індивідуальності мають цінність. Що стосується маси, то вона може становити інтерес або як копія великого, або як сила, що пручається йому, або як знаряддя в його руках.

Крім усього іншого, пануюча мораль, уважає Ніцше, базується на помилковій психології, а це значить, вона не почитає й не може почитати природних інстинктів, прирікаючи тим самим людей на проходження принципам, несумісним з їхньою природою. Вона говорить про альтруїстичні вчинки, волю волі, моральному порядку, але на ділі нічого подібного немає й бути не може. Є тільки неправда. але найбільша шкода пануючої моралі полягає в тому, що вона культивує посередність і тим самим руйнує єдине коштовне - життя.

Своєю головною заслугою Ніцше вважає те, що він почав і здійснив переоцінку всіх цінностей: все те, що звичайно зізнається коштовним, насправді не має нічого загального зі справжньою цінністю. Потрібно все поставити на свої місця - на місце цінностей мнимих поставити щирі цінності. У цій переоцінці цінностей, власне кажучи своєму складової властиво філософію Ніцше, він прагне встати "по ту сторону добра й зла". Звичайна мораль, скільки б не була вона розвитий і складної, завжди укладена в рамки, протилежні сторони якої складають уявлення про добро й зло. Їхніми межами вичерпуються всі форми існуючих моральних відносин. Що стосується Ніцше, те відповідно до його думки мораль, обмежена цими рамками є неправда. Справжня людина повинен будувати все своє життя в просторі, границі якого пролягають не там, де перебуває добро й зло пануючої моралі. Саме в цьому змісті Ніцше називає себе імморалістом.

Однак чи можлива в принципі точка зору абсолютного імморалізму? Зрозуміло, мова йде не про окремі вчинки, що суперечать вимогам суспільної моралі, не про злочинців у звичайному змісті, а про моралі як системі поглядів, подань, приписань, вимог і т.п. Із цього погляду те, що проголошує Ніцше, так сказати, зрушені, поставлені на незвичне місце ці самі рамки. Точніше кажучи, у нього прийнятий інший критерій добра й зла.

Отже, у порівнянні з попередньою традицією позиція Ніцше характеризується тим, що якщо вся європейська філософська традиція претендувала на створення або перебудову етики, не зазіхаючи при цьому на саме мораль, те Ніцше претендує на створення не тільки нової або підновленої системи етики, але й нової моралі. Жоден з філософів минулого - ні Платон, ні Аристотель, ні Августин Блаженний, ні Фома Аквінський, ні Кант - не заходив настільки далеко: кожний з них претендував на створення нової етики як філософії моралі, але не самої моралі. Іншими словами вони прагнули концептуатувати мораль свого часу, виявити її основні риси, фундаментальні основоположення й показати наслідку, що випливають із них.

Проголошена Ніцше мораль своїм фундаментом має життя як першу й абсолютну цінність. Відповідно її рушійний механізм включає не тільки міркування й осмислення, скільки інстинктивні реакції. Інстинкти цього роду в найбільшій мері розвинені в Надлюдини - створеного філософією Ніцше ідеалу людини. Його ще немає в реальності. Станом його появи служать ті одиниці, начебто самого Ніцше, які живуть життям провісників.

2.3 "Чи тварина я тремтяча або право маю... ". Теорія Раскольнікова у творі Ф.М. Достоєвського "Злочин і покарання"

Розходження між Ніцшеанськими установками й глибоко моральним пафосом, що споконвічно одушевляє більшу росіянку літературу в рішенні тієї ж проблеми з'являється особливо разючим, коли звертаємося до роману Достоєвського "Злочин і покарання".

От вони - основні елементи аналізованої "парадигми, кожний з яких висвічує особливий аспект свідомості індивіда, що бажає затвердити себе в якості "Надлюдини", що перебуває "по ту сторону" моральних норм і моральних законів, значимих, за його переконанням, лише для "звичайних" людей, але аж ніяк не для "незвичайних":

1. Передумова свідомості цього типу - всі те ж переконання на рахунок цілковитої відсутності "вищої правди", що виникає побачивши несправедливостей, що діються навколо, і посилюване особистими негодами й негараздами; інакше кажучи, висновок про те, що "правди немає - і вище", робиться на основі констатації факту відсутності її "на землі".

2. Звідси прагнення затвердити цю "правду" самому, так сказати, на свій страх і ризик, і стало бути - як свою власну, самоособисту правду; "мою" правду я хочу запропонувати замість відсутньої - як на землі, так і на небі.

3. Але як тільки я починаю міркувати про те, як би мені ощасливити людство, затвердивши серед людей мою правду, я зауважую, що деяка правда меж людьми все-таки знаходиться.

4. Отже, я приходжу до висновку, що, з одного боку, є я зі своєю правдою (зрозуміло, вищої), а з іншого боку - "звичайні" люди з їх деякими правденками, що не витримують, на мій погляд, "строго логічного" аналізу, наприклад, теж саме "не убий", що адже зневажається на кожному кроці, а тому гроша ламаного не коштує.

5. От отут і починається "арифметика", про яку так багато говорить Достоєвський як у підготовчих роботах до "Злочину й покарання", так й у тексті самого роману. Моя "вища" (самоособиста) правда зіштовхується із загальнолюдськими "правденками", і я прикидаю, якою мірою можу принести їх у жертву, облагодіявши цією ціною людство.

"Мені треба було довідатися тоді, і скоріше довідатися, чи воша я, як всі, або людина? Чи зможу я переступити або не смогу! Чи насмілюся нагнутися й взяти чи ні? Чи тварина я тремтяча або право маю..."

От вона, та приголомшлива глибина моральної рефлексії, що залишилася недоступною трубодурам Ніцшеанської "Надлюдини", що намагалися обрядити в пишну тогу "благодійника людства". От вона, щира, а не підроблена інтелектуальна совісність, якої ніколи не могли досягти ні Ніцше, ні Сартр, що бажали представити себе єдино послідовними борцями проти "дурної віри" ("нечистої совісті") у Х1Х и ХХ сторіччях. У світлі інтелектуальної совісності ( не плутати з Ніцшеанською "інтелектуальною чесністю": це - її антипод!) Достоєвського стає зовсім очевидним: знамениті "метафізичні досвіди", які роблять екзистенціалістичне "я" з метою твердження "абсолютності" своєї "волі", це завжди, на сам-те справі здійснювані цим "я" не над самим собою, а над "іншим": експериментую над "іншим", щоб зрозуміти, "хто я є".

Так тренуються "вищі натури", "добродії майбутнього", "законодавці й установлювачі людства", привчаючись установлювати розходження між - неодмінно геніальним - "я" й - обов'язково бездарним - "іншим", звикаючи дивитися на цього останнього як на матеріал історії, об'єкт різноманітних імпровізацій ні чим не детермінованої екзистенції.

ВИСНОВОК

У навчанні Ніцше, як у будь-якому серйозному морально філософському дослідженні, є багато цінного для нашого часу. Насамперед, це яскрава критика міщанства. Ніхто до й після Ніцше з такою прозорливістю не зміг передбачати всю небезпеку суспільства маленьких, сірих, покірних людей.

Це, крім того, неприйняття соціальної системи, побудованої або на безмірному підпорядкуванні якої-небудь однієї ідеології, або на принципах утилітаризму й прагматизму, де знецінене головне - особистість, її індивідуальність і неповторність. Це ідея піднесення людини, подолання всього дріб'язкового, повсякденного, незначного для життя. Багато категорій морального навчання Ніцше ввійшли у філолофсько-етичну науку й у нашу повсякденну мову: "переоцінка цінностей", "Надлюдина", тобто "яким занадто багато"; "людське, занадто людське"; мораль "по ту сторону добра й зла".

У радянській філософській науці існувала одна відповідь на питання про гуманність навчання Ніцше - негативний. Безумовно, навчання Ніцше суперечливо, тому й не може бути оцінене як тільки негативне або тільки позитивне. Ніцше змушує думати, порівнювати, міркувати.

Головною позитивною цінністю морального навчання Ніцше, без сумніву, є ідея піднесення людини. Ніцше з повним правом можна було б назвати дослідником антропологічного методу у філософії. У своїх моральних оцінках він прагнув іти від індивіда. Причому сам індивід розглядався їм як що нескінченно стає цінність, як процес, як невичерпність. По Ніцше, людство - це цілісність, що проявляється через розходження. Але абсолютизація неординарності приводила Ніцше до парадоксальних висновків. Втім, будь-яка абсолютизація приведе до крайностей й у пізнанні й, що всього сумніше, у соціально моральній практиці.

Одним з аспектів філософського навчання Ніцше є критика християнської моралі. Відзначимо, що тут Ніцше займав досить оригінальну позицію. Він уважав, що релігія формує залежну, несамостійну свідомість, смиренність, несвободу людини. Для Ніцше релігія стала символом залежного "нещасного" свідомості.

Звичайно ж, зміст і практику християнського навчання не можна звести до подібного його тлумачення. Але проте ця точка зору німецького мислителя дуже актуальна сьогодні. Досить розповсюдженим є думка про те, що чи релігія не єдина моральна рятівниця Росії: тільки вона здатна дати людині справжній підйом духу; тільки вона "скріплює нації"; вона "найбільш діючий засіб масового виховання моралі", тому що вона "дає загальнодоступне подання про понаднаціональний абсолют, без якого мораль не існує". Важко сказати, що більше в цьому визнанні: або потреби в "понаднаціональному абсолюті", або поблажливої турботи про людину з "маси", що тільки завдяки релігії зможе стати моральним? Ніцше вірив у можливості самої людини - єдиного творця й самого себе, і своєї історії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ніцше Ф. По ту сторону добра й зла; до генеалогії моралі.А. Миколаєва, Е. Воронцова, В. Вейнштока. - Мн.:Бєларусь,1992.-335с.

2. Ф.Ніцше, З.Фрейд, Э.Фромм, А.Камю, Ж.П.Сартр. Сутінки богів /Під ред. А.Яколева:переклад.-М:Политиздат,1989.-398с.