Реферат: Етнічний розвиток та релігійне життя Київської Русі

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та од­ руження на сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканними (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство, та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, заснованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміщення акценту в релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого лю­дина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива роз­плата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспіль­ства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культур­ній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, ар­хітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зраз­ка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантій­ською моделлю християнства. Саме вона дала змогу русь­ким самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католициз­му навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов'язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім'ями, законсервова­ному практикою передачі своєї професії в спадок, ні по­повнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могло стати пе­решкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспіль­ного життя.

2. Прилучення до багатств світової культури було об­межене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився за­хідний католицький варіант християнства і мовою бого­служіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою. Без­умовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії се­ред населення, але водночас помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культу­ри відбувалося, головним чином, через слов'янську літера­туру з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з полязору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та об­міну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаю­чим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Ві­зантії в XVст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зу­мовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аске­тизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візан­тійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючо-го впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університет­ської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумов­но, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуван­ню та зміцненню феодальних відносин, розвитку держав­ності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негатив­них зрушень, процесів і тенденцій.

Література:

Шекера І. Київська Русь ХІ ст. у міжнародних відносинах. – К., 1967.

Огієко І. Українська церква: У 2-х т. – К., 1993.

Ричка В. За літописним рядом. Історичні оповіді про Київську Русь. – К., 1991.

Бойко О. Історія України. – К., 1999.