Реферат: Этнополитика

Етнічна приналежність — продукт не лише свідомості, а й природи людини, відображення певної фізичної або біоло­гічної реальності. Зрозуміти останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також встанов­лення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоєм­ності, тобто в результаті етногенезу.

Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних ре­жимів. Л. Гумільов визначав етнос як біологічну одиницю, що таксономічне стоїть нижче виду, а сам ет­нічний поділ людства — як один із способів адаптації у ланд­шафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці). Фено­мен етносу належить до біогеографічних, а не історико-соціальних явищ.

Кожний етнос має оригінальну структуру,яка сприйма­ється людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди відноситимуть себе до даного етносу. І при цьому не має значення, чи гово­рять ці особи мовою своїх предків, чи додержують їх обря­дів, чи шанують свої древні пам'ятки, чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворю­ють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип по­ведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає куль­турні й світоглядні засади, форми співжиття і господарст­ва — неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до но­вих умов, є результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, і тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових етнічних спіль­нотозначає, що завдяки здатності до мінливості трансфор­мувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова тради­ція або сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка до­корінно відрізняється від попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу до іншого.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі — обов'язкова умова її буття. А оскільки саме характер поведінки визначає етнічну приналежність, то всі люди причетні до етносфери. Такий підхід дає можливість розглядати етнос як явище глобальне, що має власні закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення (етногенезу).

Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то етнічний — дискретний, хвиле­подібний і локальний. Збіг між суспільними та етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини Римської імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси (це переконливо засвід­чує історія етнічного розвитку в Україні), стає їх каталіза­тором.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової популяції до так званої "зверхнапруги", яка виявляється або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних терито­ріях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організа­ційно-державній, торговій та іншій діяльності. Майже всі відомі етноси згруповані у своєрідні конструкції — "культу­ри", або "суперетнічні цілісності". Спочатку етнос займає район, де він з'явився і контактує, не завжди мирно, із сво­їми "однолітками". Згодом, набравши сили, він мігрує, зали­шивши на батьківщині частину свого складу. При цьому він обов'язково втрачає частину, і досить значну, свого первіс­ного запасу енергії. Деякі етнічні групи гинуть, а інші, опи­нившись в ізоляції від могутніх сусідів, перетворюються на ізольовані, реліктові етноси, які не мають ні приросту насе­лення, ні саморозвитку суспільного буття, а модифікації від­буваються лише за впливу сусідів.

Отже, етногенез можна зрозумітияк взаємодію великої кількості етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає. Спостерігається не саморозвиток, а вплив своє­рідних поштовхів, після яких інерція поступово згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по спіралі етносфера і етногенез є фоном.

Етнос завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці зв'язки не випадкові й залежать від характеру адаптації і рівня розвитку продуктивних сил. Отже, етнос не випадко­ве зібрання людей, а явище розвитку географічної оболонки планети, що здійснює на ній перебудови, порівняльні з гео­логічними переворотами. Це особлива система із соціаль­них і природних одиниць з притаманними їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностями людей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища, етнічно­го оточення і ступеня пасіонарності.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Цятеза має основоположне значення для розуміння своєрід­ності розвитку етносів у соціальному, економічному, куль­турному та політичному аспектах. І якщо один етнос нама­гається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень ак­тивності, або, що ще гірше, нав'язати іншому народові свої стереотипи етнічного розвитку, то це спричиняється до не­гативних наслідків, адже порушує природний розвиток ет­носу. В цьому зв'язку особливої актуальності набуває думка Л. М. Гумільова про необхідність збереження етносом свого досвіду, своїх традицій суспільного життя: "Механічне пере­несення в умови Росії західноєвропейських традицій пове­дінки дало мало доброго, і це не дивно. Адже російський суперетнос виник на 500 років пізніше. І ми, і західноєвропейці завжди цю різницю відчували, усвідомлювали і за "сво­їх" один одного не вважали. Оскільки ми на 500 років мо­лодші, то, як би ми не вивчали європейський досвід, ми не зможемо зараз домогтися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік, наш рівень пасіонарності передбача­ють зовсім інші імперативи поведінки... Звичайно, можна спробувати "увійти в коло цивілізованих народів", тобто у чужий суперетнос. Але, на жаль, ніщо не дається дарма. Треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії із Західною Євро­пою в будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизня­них традицій і наступна асиміляція".

Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку ет­носів. Специфічні ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду факторів — як соціально-економічних, полі­тичних, так і культурно-психологічних.

Розвиток етносів, як відзначалося вище, не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот зу­мовлені також соціально-економічними факторами, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, куль­турних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня "зрілості" тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й умоглядні. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот — пле­мені, народу, нації.

Зміни у складі й способі життя певного етносу або навко­ло нього і зв'язку з ним (у навколишньому соціальному се­редовищі, у стосунках із сусідами, всередині його структур­них елементів), які зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динаміч­ному смислі етнічні процеси розвиваються в двох різнови­дах — етноеволюційному й етнотрансформаційному. Ці різ­новиди мають різну сутнісну диференціацію по широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах здійснення, зумовлюючих і рушійних факторах, спрямова­ності розгортання, системності взаємозв'язків, результативно­сті. Обидва різновиди етнічних процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи.

Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціаль­но-економічними і політико-культурними чинниками, кон­тактно-дисконтактними відносинамиодного чи декількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими. Ці проце­си — і за першим імпульсом, і за глибинною зумовленістю, і за сутністю — синтез багаторівневої взаємодії різних чинни­ків — економічно-господарських, історико-політичних, при­родно-географічних, геополітичних тощо. Це, наприклад, процесні явища тимчасової міграції цілих етносів або їх частин на нові території (сезонні переміщення); договірно-господар­ські, погоджені між державами і внутрідержавними інстанція­ми, тимчасові переміщення груп населення (скажімо, освоєння якогось краю); адміністративні — з політичним і культурно-історичним "обгрунтуванням" — депортації; анексіоністськи-насильственне приєднання однією державою частини чужої території з переміщенням туди свого населення. В резуль­таті змінюються склад даного етносу чи їх групи, структур­на організація елементів матеріальної, духовної і моральної культури, спосіб життя і побут даного етносу чи їх груп.

Значно глибше й істотніше впливають на етноси етнотрансформаційні процеси. Вони зумовлені здебільшого взає­модією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє змі­ни самосвідомості всього етносу або його частин, включен­ня периферійних його груп і елементів до складу інших ет­носів і навіть припинення існування одних етносів та ви­никнення на історичній арені інших. Виявами такої взає­модії етносів можуть бути: еміграція істотних масивів яко­гось етносу і "запліднення" ним інших етносів, але із збере­женням рис етногенезу, "своєї крові" (діаспора); створення і розпад поліетнічних державно-політичних утворень, що зумовлюють пересування різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє перекрою­вання кордонів проживання етносів (створення Московського царства, три поділи Польщі між "великими державами" та ін.); війни та міжнародні конфлікти, що завершуються анек­сією чужих територій і перекроюванням прикордонних об­рисів місцеперебування різноетнічних історичних спільнот.

Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призво­дять до сутнісних змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація і етнічна асиміляція. Причи­нами консолідації можна вважати: 1) господарський розви­ток регіонів певної країни; 2) інтенсивну урбанізацію і від­повідно ослаблення почуття етнічної приналежності; 3) зростання соціально-економічних, політичних і культурних зв'яз­ків між народами; 4) мовну політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо; 5) особливості національно-державного будівництва, в результаті чого кордони респуб­лік, областей, округів не збігаються з етнічними кордонами.

Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як:

1) економічні, коли посилення господарських зв'язків між різними етнічними групами в районах їх спільного прожи­вання призводить до стирання суттєвих етнічних ознак;

2) внутрішні міграції, коли люди потрапляють у іноетнічне середовище; 3) етнічно змішані шлюби; 4) мовна асиміля­ція, коли народи втрачають колишню мову і вважають рід­ною мову іншого етносу; 5) посилення духовної і культур­ної взаємодії народів; 6) урбанізація.

Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне змішування населення внаслідок зрос­тання числа міжетнічних шлюбів. Чисельність одних етно­сів збільшується (наприклад, росіян), інших — зменшується (карелів, мордви та ін.).

Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функційяк суб'єктів політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять,як "етнічна група", "нація", "народ", "на­ціональність" та ін.

Етнічна РіСЂСѓРїР° — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мо­вою спілкування, нинішньою або минулою територією про­живання, рисами матеріальної і духовної культури, звичая­ми та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір, обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей). Тут важливі лише риси й ознаки одиотипової характеристики цих людей: у чомусь вони спо­ріднені або близькі, але з певного часу і через конкретні обставини живуть нарізно. У політико-етнологічному плані статус етнічної групи визначається трьома основними пара­метрами: 1) частини, компоненти цього умовно взятого "ет­нічного цілого" живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації; 2) не мають єдиного дер­жавного утворення, що суверенізує їх політичну волю і за­безпечує їх правове самовизначення; 3) покинувши родову етноплаценту і власну етноойкумену, далеко за межами бать­ківщини створили (або створюють) нові етнокультурні ареа­ли. Сьогодні це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (у всіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (у всіх країнах світу, є навіть угандійські, "чорні" євреї).

Інтеграція господарсько-економічного і політико-культурного життя сучасного взаємозалежного і суперечливого єди­ного людства об'єктивно зумовлює два процеси: "розпорошує" великі етноси на дифузні групи і прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а вже існуючі ет­нічні групи консолідує у мегаєдності — надетнічні спільності.

Використання поняття "народність" слід розуміти як на­слідок формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна полі­тологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не доросли до рівня" націй.

За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю території, економічного життя, мови, особливо­стями психічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність. Це було закамуфльованим обгрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду народів, "незаконності" їх справедливих вимог щодо національного самовизначення, створення самостійних державних утворень.

Сучасна західна концепція нації грунтується на найваж­ливішій ознаці — національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає національну (тоб­то державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це не лише захист священного рідного краю, а й захист еко­номічних інтересів" (Е. Сміт). Відтак найголовнішими риса­ми національної ідентичності, за Смітом, є: 1) історична те­риторія, або рідний край; 2) спільні міфи та історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території. Отже, націю західна етнополітологія визначає СЏРє "сукуп­ність людей, що має власну назву, СЃРІРѕСЋ історичну терито­рію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, гро­мадську культуру, спільну економіку С– єдині юридичні пра­ва та РѕР±РѕРІ'СЏР·РєРё для РІСЃС–С… членів".

Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважа­ти національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільності історичної долі його представників, своє­рідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чин­ників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана із самоідентифікацією нації. Тут не лише етнічна самосвідо­мість, що полягає з усвідомленні етносом себе як спільноти на базі характерологічних рис, за ознакою порівняльного протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило, поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національ­ну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної і національ­но-територіальної автономії, економічного, політичного су­веренітету, створення національного, громадянського суспіль­ства, держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогре­су, основою національного руху. Національна ідея стано­вить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, — "ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності ідентичності нації", "політична ідео­логія з культурною доктриною в центрі".