Реферат: Еволюція античної філософії

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Аристотель, якому належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина дорожча». Така орієнтація на загальне — на істину, на право (вислів римських юристів: хай гине світ, але торжествує право), на мораль сформувала засади західноєвропейської культури, яка дотепер є зразком для всього людства.

Аристотель прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним, продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він трактував по-своєму. В концепції Платона помітним був вплив математичного знання, а ідеї (поняття) математики існують мовби паралельно до чуттєвого світу. Філософія ж Аристотеля ґрунтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке ні її назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку Аристотеля, становлять єдність пасивної матерії й піннішої форми. Саме форма є принципом активності, ру­хомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудиш («кулястість» кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Лауважимо, що уявлення про божество як вічний двигун умовлено незнанням давніми греками принципу інерції. Дпіі них рух кожного тіла мав початок і обов'язково кі-нпць- Л оскільки космос весь час перебуває в русі, це означає, що повинно бути постійне першоджерело руху.

Аристотеля справедливо вважають батьком формальної сі о м. Нін визначив предмет логіки, відкрив основні її за­пони, етнорив вчення про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії систематизація категорій.

У людині Аристотель виділяє три різні душі — росіимну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті кім вливається із всесвітнім розумом.

У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домінус принцип загального. Людину він визначає як наділену роумом суспільну, полісну істоту. Досягнення щастя інші піди можливе тільки через державу, яка є втіленням дорочоепого життя. Однак, якщо Платон намагався втіти проект ідеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Аристотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин і реальних людей. Тілесність, реальність. у філософії Аристотеля бралися до уваги більше, ваими більше, ніж у Платона.

Боротьба Сократа, Платона й Аристотеля як прихильників принципу загального із софістами, які були носіями принципу одиничного, стала найвищою драмою давньогрецької філософії. Вона позначилась на розв'язанні ними всіх філософських проблем. У середньовічній філософії протистояння загального і одиничного постало у формі номіналізму і реалізму.

У давньогрецькій філософії вже були окреслені протистояння матеріалістичної та ідеалістичної традицій, але нони ще не оформились як протилежності (ідеальне для греків не було потойбічним) і, що головне, не вони визначали логіку розвитку цієї філософії. В класичну добу дав­ньогрецької філософії, пов'язану з іменами Сократа, Платона й Аристотеля, логіка її розвитку визначалась протистоянням загального і одиничного як філософських принципів побудови сущого.

4. Філософія епохи еллінізму

Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. її розвиток значною мірою був зумовлений занепадом демократичного рабовласницького полісу, соціальна упорядкованість якого тривалий час залишалась анонімною моделлю філософського мислення. В імперії загальне (політичні справи, установи, закони) відчужується від індивіда, не залежить від нього, тому індивід втрачає до нього інтерес. Особа замикається в собі. Зрештою, в цей період через відчуження від загального остаточно і формується особа (і приватні інтереси). На передньому плані в філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Ця обставина ще раз суттєво змінила предмет давньогрецької філософії. Попри певну увагу філософів до проблем, пов'язаних зі світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філософія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. В цій іпостасі вона дуже нагадує східну філософію, що закономірно: подібні соціальні обставини (імперії, соціальна неусталеність) породжують подібні мотиви.

Уже в Сократа моральна тематика вийшла на передній план. Але він і його послідовники — Платон і Аристотель — розвивали концепції соціальної етики. Вони не бачать сенсу життя людини поза полісом. Етичні вчення епохи еллінізму були суто індивідуалістичними. Більше того, мудреці розглядали відхід від політичних та громадських справ як необхідну передумову доброчесного життя.

Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство та скептицизм.

Стоїцизм (грец. зіоа—портиквАфінах, дезбиралисястоїки) — напрямдавньогрецькоїфілософіїепохиеллінізму, який, зосереджуючисьнаетичнихпроблемах, проповідувавнезворушність, відстороненістьвідбідірадощівжиття.

Засновником стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі, де стоїцизм набув значного поширення, його представниками були Люцій Сенека (4 до н. є. — 65) та імператор Марк Лнролій (121—180). За умов, коли соціальні катаклізми руйнують впорядкованість (розумність) життя, відбувається за­гальний занепад моралі, мудрець прагне звільнитись від влади зовнішнього світу. Оскільки до світу його прив'язують чуттєві бажання і пристрасті, то мудрець повинен навчитися гамувати їх. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні усміхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи раб), походження (нарвар чи грек) важать мало, головне — мудрість людини. Нона єдина по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом (прийнята християнством.

Домінування етичної проблематики характерне також для Епікура (341—270 до н. є. ), який відродив атомістичне вчення Демокріта. На прикладі цих двох мислителі» можна простежити разючі зміни, що відбулись у духовному житті Давньої Греції протягом двох століть. Мчення Демокріта пройняте пафосом пошуку істини. Для нього більше важить розкриття невідомої причини, ніж персидський престол. Дух Греції, виражений в його поглядах, ще сповнений енергії й оптимізму. Філософія Епісура (епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням міоми, старіння культури. Природа сама по с?