Повсякденна робота Військового комітету ведеться військовими представниками, промовцями від імені начальників своїх генеральних штабів. Військові представники володіють достатніми повноваженнями, що дозволяють Військовому комітету виконувати свої колективні завдання і оперативно приймати рішення.

Військовий комітет на рівні начальників генеральних штабів (НГШ) зазвичай збирається на засідання три рази в рік. Два з таких засідань Військового комітету проходять в Брюсселі, а одне проводиться на основі ротації в інших країнах НАТО.

Міжнародний військовий штаб (МВШ) очолюється генералом або адміралом, який відбирається Військовим комітетом з числа кандидатів, що висуваються державами-членами НАТО на пост начальника Міжнародного військового штабу (МВШ). Під його керівництвом МВШ відповідає за планерування і оцінку політики по військових питаннях і внесення відповідних рекомендацій на розгляд Військового комітету. Він також стежить за належною практичною реалізацією політики і вирішень Військового комітету.

Командна структура. До складу нової командної структури входять два військові командування стратегічного рівня. Перше — Об'єднане оперативне командування — Allied Command Operation (ACO), якому підпорядковані всі оперативні командування — розташовується в штабі Верховного головнокомандуючого ОВС НАТО в Європі біля р. Монс і відповідає за оперативну діяльність. Об'єднане оперативне командування займається розробкою вимог відносно проведення короткострокових операцій. На оперативному рівні діють два постійні Об'єднані командування сил (JFCs) в Італії і Нідерландах, які формують сухопутні штаби Багатонаціональних об'єднаних оперативно-тактичних сил (МООТС). Існує також менш чисельний, проте високоефективний об'єднаний штаб в Португалії (JHQ), що постійно діє, на базі якого можуть створюватися військово-морські штаби МООТС. На тактичному рівні з тринадцяти зберігаються шість штабів, покликаних здійснювати управління великими змішаними з'єднаннями.

Друге — командування ОВС НАТО по питаннях трансформації — Combined Joint Task Force (АСТ), створене замість штабу Верховного головнокомандуючого ОВС НАТО на Атлантиці відповідає за функціональну реорганізацію Альянсу. Воно зосередить свою увагу на довгостроковому формуванні сил. Основна увага відводитиметься підвищенню взаємодії сил НАТО і поступовому скороченню трансатлантичного розриву в потенціалах за рахунок обміну останніми розробками і результатами досліджень у сфері нових концепцій ведення Військових дій. Командування НАТО по питаннях трансформації займатиметься розробками концепцій і доктрин, підготовкою і проведенням експериментів, визначенням вимог для озброєних сил в майбутньому, здійсненням контролю за військовою освітою і бойовою підготовкою, а також розробкою і оцінкою вимог відносно взаємодії підрозділів і їх реорганізації. Командування по питаннях трансформації стане засобом синхронізації в рамках національних програм і розвитку озброєних сил відносно створення ефективніших об'єднаних бойових структур і сприятиме підвищенню взаємодії, яка кінець кінцем може забезпечити надійне і гнучке виконання нових завдань при проведенні коаліційних дій відносно протистояння новим погрозам.

2. Мета НАТО

Мета НАТО, згідно офіційним документам альянсу, полягає в колективній обороні своїх держав-членів, що утворює основу для збереження світу і забезпечення безпеки в майбутньому, проте, після змін, подіям в Європі в дев'яності роки, НАТО вважає себе основою процесу розширення безпеки і стабільності в Європі в цілому.

Інструментом цього називаються: процес розширення членства в організації; надання нової форми військовим структурам НАТО для виконання нових функцій в області управління кризисними ситуаціями, сприяння міру і підтримка світу в європейсько-атлантичному регіоні; активніша участь європейських країн в справі забезпечення безпеки.

У 90-і роки НАТО встановило партнерські стосунки з багатьма країнами, що не входять в НАТО, з декларованою метою створення відкритішої Європи, де зведено до мінімуму недовір'я і відсутність взаєморозуміння.

Головною в цій справі є програма, партнерство ради світу, сприяюча розвитку співпраці між союзниками по НАТО і 26-у державами-партнерами, в рамках якої проводиться широкий круг заходів, пов'язаних із забезпеченням безпеки.

Порада атлантичного для євро партнерства (СЕАП), в яку входять 46 країн, включаючи держави член НАТО, утворює політичну основу ПРМ і є форумом для обговорення питань, пов'язаних з безпекою. Глави держав і урядів 46 країн провели сесію СЕАП на вищому рівні у Вашингтоні, наступного дня після зустрічі на вищому рівні НАТО.

3. Основні історичні причини розширення НАТО

Основні історичні причини розширення НАТО полягають в наступному: а) Криза ідентичності альянсу і загроза його єдності на початку 1990-х років. Поворот радянської зовнішньої політики на 180 градусів, розвиток системи угод по контролю над озброєннями, а потім і зникнення одне з полюсів біполярної системи привели до того, що вихідна місія НАТО, зафіксована у Вашингтонському договорі 1949 р., - колективний захист від зовнішньої загрози - перестала виправдовувати існування альянсу. НАТО все більше розглядалася як інструмент підтримки американської військової присутності в Європі, необхідність якої бралася під сумнів впливовими політичними силами у Франції, Німеччині, Італії і самих США . На початку 1990-х років зусилля перш за все Франції по формуванню західноєвропейської оборонної ідентичності на основі ЗЕС і німецького для франко військового корпусу, здавалося, створювали реальну альтернативу НАТО. Одночасно Париж і ряд інших столиць країн-членів НАТО наполягали на призначенні представника групи середземноморських країн командуючим південним флангом озброєних сил альянсу (замість американця). Нездатність адміністрації Дж.Буша запропонувати нову стратегію розвитку альянсу ослабляла її авторитет в Північноатлантичній пораді, в якій складалося несприятливе для Вашингтона і Лондона співвідношення сил. Створювалося враження, що НАТО як бюрократичний інститут і співтовариство військово-політичних еліт виявилася під загрозою тихого відмирання або розпаду на самостійні для поло одиниці. У цій обстановці нестабільність комуністичного для поста простору і прагнення проамерикански налагоджених урядів Центральної і Східної Європи по вступу до альянсу, давали прибічникам збереження військової присутності США в Європі і брюссельським чиновникам останню можливість виявитися такими, що зажадалися історією, а заразом змінити конфігурацію сил в альянсі в свою користь. Звідси алармистский заголовок однієї з полемічних статей З.Бжезінського: "Розширення або смерть.

б) Протиріччя по стратегічних питаннях зовнішньої політики усередині американського суспільства. Серед приватних проявів загальної кризи зовнішньополітичної і оборонної ідентичності західного світу, викликаного зникненням противника, наростання розбіжностей усередині американської еліти, було, мабуть, найбільш знаменним і багатим серйозними наслідками для всієї конструкції. При цьому найбільш стратегічна альтернатива статусу, що далеко йде, була пов'язана з підйомом неоизоляционистских настроїв в еліті і в суспільстві. Ізоляціонізм - украй полемічний термін, який ліберально-інтернаціоналістська преса в США незрідка використовує як ярлик для шельмування противників, тому багато громадських діячів, що схиляються по тих або інших питаннях до неоизоляционистской позиції, було вимушено оборонятися від докорів в ізоляціонізмі. У російській літературі це поняття позбавлене негативного публіцистичного заряду, що робить виправданим його розширювальне використання. Насправді, американський ізоляціонізм ні у минулому, ні в сьогоденні не був якоюсь утопічною програмою повної неучасті в міжнародній політиці. Неоїзоляционісти і близькі їм по духу сили виступали проти участі американських військ в яких-небудь операціях, особливо багатобічних, якщо вони не пов'язані безпосередньо із захистом національних інтересів, за зведення до необхідного мінімуму і в усякому разі нерозширення союзницьких зобов'язань, особливо в Європі і на Близькому Сході. Стосовно неоизоляционизму початку 1990-х років в основному слід говорити не про скільки-небудь чітко виражену ідеологію і програму дій (хоча принципові ізоляціоністи, такі, як сенатор Дж.Эшкрофт, експерти Інституту КАТО на чолі з Т.Г.Карпентером або відомим республіканським політиком П.Бьюкенен, виступали, разом з іншими силами, як опоненти розширення НАТО), а в першу чергу про широко поширеному в американському товаристві початку 1990-х років прагматичному настрої на мінімізацію військово-силового втручання за межами зони національних інтересів, на скорочення допомоги іноземним державам (перш за все Ізраїлю і проамериканським режимам на арабському світі), на зведення зовнішньої політики до реалізації чисто економічних інтересів. Саме цей настрій на зосередження національних ресурсів усередині країни відбився в ході президентських виборів 1992 р., коли підтриманий транснаціональною зовнішньополітичною елітою Дж.Буш спершу зазнав чутливих втрат в боротьбі з неоизоляционистами у власній партії, а потім і поступився президентством Білу Клінтону, що віддавав в своїй програмі пріоритет вирішенню внутрішніх економічних завдань перед міжнародною проблематикою. Подальший розвиток цих тенденцій, разом з прагненням значної частини конгресменів до скорочення зовнішньополітичних і оборонних витрат федерального бюджету, загрожував маргіналізацією значної частини зовнішньополітичної еліти США, етнічно, культурно і економічно зав'язаною на Європу, відмиранням ряду трансатлантичних інститутів, функціонально призначених для ведення "холодної війни". Бачивши, що адміністрація Клінтона вагається у виборі зовнішньополітичного курсу, прибічники збереження і зміцнення "трансатлантичної осі" вирішили щоб уникнути гіршого перейти в контрнаступ, спираючись на електоральну базу підтримки, обіцяну їм лідерами східноєвропейського етнічного лобі.

в) Дефіцит легітимності нового суспільного устрою в країнах Центральної і Східної Європи. Економічні і соціальні потрясіння 1990-1993 рр., зв'язані з використанням методів шокової терапії, привели до поразки правих реформаторських урядів на парламентських виборах в Угорщині і Польщі. Тим часом Європейський Союз був явно не готовий йти на економічні жертви ради інтеграції "бідних родичів". Колишня "залізна завіса" плавно перетворювалася на економічний вододіл між багатими і бідними європейцями. Саме внутрішня системна нестабільність, породжена історичними причинами, периферійним статусом в світовій системі і чеканнями економічних чудес у зв'язку з реформами, а зовсім не "імперський синдром" Росії, стали джерелом погроз, що підштовхнули еліти цих країн (як, до речі, і російських політиків) до зближення з НАТО.

г) Зростання впливу східноєвропейських лобі в американській політиці. Лідери східноєвропейських общин скористалися ідеалістичним сприйняттям революцій 1989 р. для підвищення свого статусу в американській політиці. Прийняття США союзницьких зобов'язань по відношенню до восточноевропейцам повинне було стати інституційною гарантією збереження і зміцнення цього статусу. Важливу роль в його боротьбі за розширення НАТО зіграв польсько-американський конгрес (Поламкон), що мав потужного союзника в особі З.Бжезінського. У 1992 р. польське лобі, як і лідери інших общин католицького віросповідання, надали підтримку Білу Клінтону в боротьбі за висунення кандидатом в президенти від демократичної партії проти ставленика грецької общини П.Тсонгаса, а потім і в ході президентських виборів проти Дж.Буша, що повідомляло додаткову легітимність їх домаганням на право голосу в ухваленні зовнішньополітичних рішень. Осенью 1993 р., після відомих виступів президента Єльцина у Варшаві і Празі, Поламкон, в союзі із З.Бжезінським, розвернув агресивну прилюдну кампанію за швидке прийняття східноєвропейців в НАТО, протягом декількох місяців, здійснивши якісне зрушення в свідомості політичної еліти, для якої питання про подальшу долю альянсу до того часу знаходилося на периферії. У цей критичний момент активність поляків в принципі могла б бути урівноважена погодженими діями опонентів розширення на Заході і Сході. Ця коаліція, проте, так і не склалася - частково унаслідок суперечності сигналів, що виходили з офіційних російських дипломатичних джерел. Тим часом Поламкон вже в грудні 1993 р. організував в свою підтримку потужний фронт лобіста - Центрально- і східноєвропейську коаліцію (ЦВЕК) у складі 19 об'єднань, багато хто з яких раніше ніколи не брав участь в американській політиці або взагалі ніяк не заявляли про себе ні до, ні після (наприклад, Комітет білоруського конгресу Америки). Питання про те, якою мірою Поламкон і його союзники по так званій Центрально- і східноєвропейській коаліції насправді управляли приблизно 15 млн. голосів своїх етнічних груп, залишається вельми спірним.

е) Зміна відношення до Росії в західних суспільствах. Виникнення негативного образу Росії на Заході було важливим супутнім чинником, який підсилював дію основних рушійних сил НАТІВСЬКОЇ експансії. Можливості Москви в період перебудови впливати на внутрішньополітичні процеси в країнах НАТО були історично пов'язані з ідеалістичним настроєм і системою цінностей значної частини західної громадської думки. У момент зміни системи цінностей цей дипломатичний ресурс був втрачений. Багато з тих на Заході, у тому числі і в еліті, хто відносився з певною довірою до горбачовської Росії, явно або приховано не прийняли Росію ельцинську. Серед американських лібералів, що раніше мали тверду репутацію противників глобального інтервенціонізма, але що активно підтримали розширення НАТО, були такі впливові політики, як сенатор Е.Кеннеді. Серед високопоставлених чиновників клінтоновської адміністрації, що еволюціонували управо під впливом змін на сході, згадаємо помічника президента по національній безпеці Е.Лейка, який в 1970 р. пішов з адміністрації Р.Ніксона на знак протесту проти бомбардувань Камбоджі, а в 1993 р. виявився провідним ідеологом кампанії по розширенню НАТО.

4. Переваги розширення НАТО

За словами статті Крег Грейга який був главою відділу політичного планерування і Роналда Асмуса – заступником помічника держсекретаря по європейській політиці, в газеті Вашингтон пост від 19 лютого 2007г де за їх словами, що мова президента Росії Володимира Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки 10 лютого 2007г змусила деяких повернутися до своїх аргументів проти розширення НАТО. Це було нерозсудливо і привело до тієї національної політики, яка зараз виходить від Москви.

Розширення НАТО було поганою ідеєю, оскільки воно викликало гнів Росії і змусило росіян вибрати президентом колишнього офіцера КДБ і ветерана холодної війни.

Крег Грейга і Роналда Асмуса наводять три аргументи за розширення НАТО, і кожен з них за їх словами виявився справедливим, ось ці аргументи.

По-перше, розширення НАТО було покликане забезпечити щит безпеки, за яким країни Центральної і Східної Європи могли б поховати свої старі конфлікти і мирно інтегруватися із Заходом. Узявши на себе роль керівника розширення, НАТО сприяло і розширенню Євросоюзу. В результаті Європа стала найбільш демократичною, мирною і безпечною, ніж будь-коли. Виграли від цього все – американці, європейці, росіяни. Загроза, яку зараз відчуває Росія, виходить не із заходу, а з півдня і сходу. Дійсно, для Москви західні кордони зараз безпечніші і надійніші, чим коли б те не було з часів Наполеона.

По-друге, розширене НАТО є страховкою від того, що Росія з часом може знову стати регіональним страховищем або загрозою. Саме такий небезпека зараз є видимою, проте для країн Центральної Європи є хороша новина: тепер, вступивши в ЄС і НАТО, вони в безпеці. Уявите собі, що зараз була б Центральна Європа, якби альянс залишався в колишніх рамках: глави країн Центральної і Східної Європи приділяли б більше часу спробам встояти під тиском Росії, чим створенню демократичних інститутів і управлінню життєздатною економікою вільного ринку. Стосунки з Польщею і країнами Прибалтики були б схожі на ті проблемні стосунки, які зараз пов'язують Росію з Україною і Грузією. У нас знову була б нестабільність в серці Європи, причому в той момент, коли нам це потрібно менше всього.

Третя причина для розширення НАТО була стратегічною і масштабнішою. В той момент президент США Біл Клінтон говорив про бажання допомогти Європі вирішити внутріконтинентальні конфлікти і про свої надії, що це допоможе європейцям розширити геополітичні перспективи і узяти на себе більше відповідальності, ставши партнерами США в боротьбі з погрозами за межами Європи. Невже хтось сумнівається, що саме в цьому виникла потреба після 11 вересня 2001 року? То хіба були б сьогодні війська НАТО в Афганістані і то хіба йшла б мова про глобальніші місії, якби ми не допомогли створити стабільну систему безпеки після холодної війни в Європі в 1990-х? Якби Європа не була сьогодні стабільна, було б набагато важче умовити наших союзників взяти участь в місіях в Афганістані і на Близькому Сході.

За словами авторів статті, якщо Захід нічого не отримав від розширення НАТО, означає не бачити за деревами лісу. Хоча багато з нових членів НАТО все ще бідніше, ніж країни Західної Європи, але їх вклад до альянсу з розрахунку на душу населення більше, ніж вклад більшості західноєвропейських союзників. Країни Центральної і Східної Європи є демократичними, стабільними і благополучними державами. Вони добилися такого прогресу саме завдяки тому, що змогли покинути радянську орбіту і стати частиною Європи. Мрія про вступ в НАТО і поверненні в європейську сім'ю об'єднала людей і допомогла їм пліч-о-пліч виступити на підтримку серйозних реформ, які були успішно здійснені лише тому, що вони були ціною вступу в НАТО. І сьогодні у них є необхідна упевненість і ресурси для протистояння зростаючому націоналізму Росії.

По суті, завдяки розширенню НАТО ми отримали значно більше, чим чеський флот. Ми отримали об'єднану і вільну Європу. Ми отримали альянс, який краще пристосований до того, аби захищати нас від погроз майбутнього, – якраз тому, що ми поховали стільки примар минулого. Це досить вдала операція.

5. Спiвробiтництво в рамках Програми "Партнерство заради миру"

8 лютого 1994 році Україна пiдписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керiвництву НАТО свiй Презентацiйний документ. В ньому визначенi полiтичнi цiлi участi України в ПЗМ, заходи, якi планується здiйснити для досягнення цих цiлей, а також сили i засоби, що видiляються Україною для участi у ПЗМ.

В 1995 роцi Україна призначила своїх перших офiцерiв зв'язку до штаб-квартири НАТО у Брюсселi та Координацiйного центру партнерства (КЦП) у м.Монс (Бельгiя). Весною того ж року мiж Україною i НАТО була укладена Угода з безпеки, на основi якої вiдкрито офiси зв'язку у штаб-квартирi НАТО та КЦП. 6 травня 1996 року вiд iменi Уряду України були пiдписанi важливi угоди в рамках ПЗМ, за якими регулюється статус вiйськовослужбовцiв Збройних Сил України при перебуваннi на навчаннях та iнших заходах на територiї держав-членiв НАТО або країн-партнерiв i, навпаки, вiйськовослужбовцiв iнших держав, якi беруть участь у навчаннях на територiї України, - "Угода мiж державами, якi є сторонами Пiвнiчноатлантичного договору, та iншими державами, якi беруть участь у Партнерствi заради миру, щодо статусу їхнiх збройних сил" (Угода СОФА), а також Додатковий протокол до цiєї Угоди (ратифiкованi Верховною Радою України 2 березня 2000 року).

Спiвробiтництво України з НАТО у вiйськових галузях має на метi використання досвiду i допомоги НАТО, держав-членiв i країн-партнерiв Альянсу для реформування i розвитку ЗС України, вдосконалення механiзмiв соцiального захисту вiйськовослужбовцiв, пiдготовку вiйськових контингентiв i вiдповiдної iнфраструктури України для взаємодiї з НАТО пiд час проведення спiльних миротворчих, пошукових i рятувальних операцiй. Щорiчно вiйськовослужбовцi України беруть участь у значнiй кiлькостi заходiв в рамках та "в дусi" Програми ПЗМ: засiдання Комiсiї Україна-НАТО та РЄАП на рiвнi мiнiстрiв оборони, Вiйськового комiтету Україна-НАТО та РЄАП на рiвнi начальникiв штабiв, засiдання РЄАП на рiвнi командувачiв родiв i видiв вiйськ, семiнари i конференцiї, навчальнi курси, засiдання в рамках Спiльної робочої групи з питань воєнної реформи на експертному i високому рiвнях, спiльнi вiйськовi навчання.

Потягом 1994-2002 рокiв представники Збройних Сил України взяли участь у бiльш нiж 80-ти вiйськових навчаннях в рамках i "в дусi" ПЗМ (на рiвнi спостерiгачiв або iз залученням вiйськових пiдроздiлiв). З них у 2000 роцi - у 10 вiйськових навчаннях, три з яких "Кооператив Партнер-2000", "Щит миру-2000" i "Козацький степ-2000" вiдбулися на територiї України. При цьому широкомасштабне вiйськово-морське навчання "Кооператив Партнер-2000" (19.06-21.07.2000, понад 5000 осiб, до 100 одиниць технiки, до 50 одиниць кораблiв, катерiв та суден) стало одним з найбiльших навчань в рамках Програми ПЗМ минулого року. В рамках вiдносин Україна-НАТО у вiйськовiй сферi велика увага надається розвитку регiонального спiвробiтництва, зокрема в рамках Українсько-польського миротворчого батальйону, формуванню українсько-румунсько-угорсько-словацького iнженерного батальйону та спiльного вiйськово-морського з'єднання "за викликом" на Чорному морi "БЛЕКСIФОР" за участю 6-ти країн регiону.

Важливою складовою спiвробiтництва Україна-НАТО є участь України у миротворчих операцiях пiд проводом НАТО, зокрема в операцiї сил КФОР..

Спiльна робоча група з питань воєнної реформи (СРГВР) є постiйно дiючим механiзмом консультацiй мiж Україною та НАТО у форматi "19+1". Її дiяльнiсть спрямовується на забезпечення пiдтримки НАТО процесiв реформування оборонної сфери України, насамперед Збройних Сил, реалiзацiї Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на перiод до 2005 року.