Реферат: Еволюція сфери гостинності міста Києва другої половини XIX - початку XX століття в контексті розвитку українського туризму

За радянських часів історію Києва досліджували Ф. Ернст, В. Голобуцький, Ю. Кондуфор, Г. Логвин. Проте вони, як і попередні науковці, не виокремлювали в якості предмета своєї уваги розвиток сфери гостинності міста.

В роки незалежності України активізується інтерес до дослідження історії Києва. Працею, присвяченою періоду історії Києва кінця ХІХ – початку ХХ ст., є робота О. Анісімова „Киев и киевляне”, який, торкаючись топонімії, долі пам’яток культури, описує економічне, культурне і світське життя міста на межі століть; дослідження М. Рибакова „Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва” охоплює досить різноманітну тематику – від адміністративного устрою міста до його культурно-громадського життя ХІХ – перших десятиліть ХХ ст. У праці „Нариси з історії Києва” міститься інформація про вулиці й площі міста, про найзначніші будівлі й події, що відбувалися в них, про видатних киян, їхні звичаї та свята. В ній розміщено карти, що відбивають етапи розвитку міста від 1240 р. до 2002 р. Д. Малаков в роботі „Особняки Києва” досліджує історію будівництва прибуткових будинків. Ю. Івашко в наукових працях „Будинки Києва з елементами готики", „Дерев'яне церковне зодчество Київщини" висвітлює історію будівництва та архітектури житлових будинків, побудованих в Києві в кінці XIX – на початку XX століть.

Л. Кудрявцев в роботі „История губернаторства в Киеве и Украине" подає політичний, економічний і соціальний огляд історії України за період з 1700 по 1919 роки.

Дослідження Д. Лаврова "Святий Київ наш великий" присвячене аналізу розвитку Києва як осередку паломництва видатних діячів української та російської культури, а також представників різних європейських країн.

В праці В. Ковалинського „Меценати Києва” міститься інформація стосовно добродійної і меценатської діяльності братів Миколи і Федора Терещенків, Григорія Галагана, Михайла Дегтерьова, братів Лазаря і Льва Бродських, подружжя Попових, Богдана Ханенка, Семена Могильовцева і інших киян.

Спробу узагальнити відомості про пам’ятки Києва в контексті туристичного краєзнавства здійснено Є.В. Панковою.

Разом із тим, таке питання, як роль Києва в розвитку вітчизняного туризму і вплив останнього на розвиток сфери гостинності міста, у тому числі у визначений історичний період, залишається майже не дослідженим.

Джерельну базу дослідження даної теми становлять документи різнопланового характеру за своїм походженням і інформаційною насиченістю.

Основу дослідження склали документи Державного архіву м. Києва, у тому числі, які зберігаються у фондах: Київської міської думи (ф. 17), Київської міської управи (ф. 163), Київської міської поліції (ф. 237).

Серед опублікованих джерел окрему групу складають правові акти Російської імперії та постанови Міської думи Києва.

Важливим джерелом інформації про розвиток інфраструктури міста є довідник “Весь Киев”, який видавався у 80-х – 90-х рр. ХІХ ст. та на початку ХХ ст.

Інформацію стосовно промисловості та фінансового життя Києва містять каталоги та путівники, у тому числі випущені до першої та другої всеросійських ярмарок, які відбулися у Києві у 1897 та 1913 рр. Важливим джерелом для написання дисертації послужили київські періодичні видання зазначеного періоду, які надають інформацію про події в сфері гостинності міста: відкриття ресторанів, готелів, дають уявлення про характер їх діяльності, містять повідомлення про заходи, що проводились в цих закладах тощо.

У підрозділі 1.2. „Понятійний апарат та методологія дисертаційного дослідження” визначено понятійний апарат, за допомогою якого вирішуються поставлені завдання. Терміни „туризм” і „екскурсійна діяльність” використовуються в тексті дисертації згідно з визначенням, що наводиться в Законі України „Про туризм”, а термін „український туризм” вживається у значенні „туризм, що здійснювався на території України”, або як сукупність основних видів туризму: внутрішнього, іноземного і зарубіжного.

Поняття гостинності в науковій літературі вживається в двох значеннях: як соціокультурний феномен і як соціокультурний інститут. Перша точка зору належить В. Русавській, яка вживає поняття гостинності в кількох сенсах: як форму народного буття, що безпосередньо пов’язана з побутом, тобто сферою невиробничого соціального життя та як загальну духовну налаштованість на сприйняття іншої людини, групи людей, народу, нації, обумовлену звичаями, моральними традиціями, суспільними установками.

Гостинність розглядається як повсякденна і святкова, а також як селянська, громадська, міська, родинна, дворянська, світська і церковно-монастирська. В цілому поділяючи запропоновану класифікацію, вважаємо, що коректніше вести мову не про церковно-монастирську, а про релігійну гостинність, враховуючи, що гостинність в цьому дискурсі постає як феномен, тобто функціонує, насамперед, на рівні суспільної та індивідуальної свідомості. Це пояснюється тим, що на відміну від світської гостинності, в якій „ритуал приймання гостя перетворюється на формальну процедуру” (В. Русавська), релігійна гостинність ґрунтується на християнських заповідях і наповнена важливим духовним змістом, зокрема, співчуття і допомоги ближньому. Ці два різновиди гостинності: релігійна і світська, об’єктивуючись, на нашу думку, формують складові сфери гостинності, зокрема, заклади гостинності, що відповідно входять до монастирсько-церковної інфраструктури чи то до інфраструктури міського господарства.

Інший підхід до вивчення гостинності представлений в роботах Г. Гарбар, яка розглядає гостинність не як феномен української побутової культури, а як соціокультурний інститут. Вона розрізняє приватну і публічну гостинність, „аматорську” і професійну, розрізняє індустрію гостинності або гостинності як спеціалізованого виду професійної діяльності від гостинності як явища; а гостинність як соціокультурний інститут визначає як „сукупність конституйованих установ та закладів, що здійснюють на професійній основі діяльність з надання послуг людям, які тимчасово залишили місце свого постійного проживання з будь-яких причин, за виключенням завойовницьких”.

Поділяючи в цілому таку точку зору, дисертант вважає необхідним розрізняти поняття сфери гостинності і закладів гостинності, адже до сфери гостинності можна віднести всі суб’єкти діяльності, які надають послуги подорожуючим і туристам, а закладами гостинності варто вважати лише ті, які надають основні послуги: тимчасового притулку та харчування.

Гостинність як різновид соціальної діяльності в контексті туризму складається навколо відносин, що виникають у процесі надання-отримання послуг подорожуючим. При цьому подорожуючий завжди виступає як споживач цих послуг, а стороною, що надає ці послуги, є суб’єкт або суб’єкти, котрі перебувають в середовищі свого постійного існування. Але дисертант вважає, що послугами закладів тимчасового розміщення, таких, як готелі, тим більше – закладів харчування, (ресторани, кафе тощо) можуть користуватися і мешканці тих же міст, де розташовані ці заклади. Це ускладнює дослідження взаємозв’язку туризму і сфери гостинності.

У Висновках до розділу зазначається що, незважаючи на існуючі дослідження української гостинності, науковий доробок стосовно з’ясування питання розвитку сфери гостинності саме Києва, зокрема, у зв’язку зі становленням і розвитком туризму в Україні, не можна вважати достатнім. Виправлення цього становища у вітчизняній науці вбачається за кількома напрямами, одним з яких є культурологічний.

У розділі другому –„Православне паломництво та релігійна гостинність в Україні” з’ясовуються особливості релігійної гостинності і визначається роль, яку відігравав Київ в становленні паломництва в Україні.

У підрозділі2.1. „Київ як центр православного паломництва в Україні” зазначається, що серед найбільш поширених форм подорожування особливе місце в українській історії посідає паломництво. Паломництво є специфічною формою подорожей, які здійснюють віруючі до релігійних святинь. Особливістю прочанства в Україні є те, що воно становило складову частину східноєвропейського руху паломників до святих місць на Близькому Сході. Київ був важливим пунктом на цьому маршруті завдяки комплексу своїх релігійних пам’яток, в першу чергу, Києво-Печерської Лаври.

Значення Києва як центру православного паломництва посилилось з середини ХУ ст., коли внаслідок турецьких завоювань майже всі тодішні центри паломництва християн опинилися на території Османської імперії, що зробило подорожування до святих місць вкрай важким і небезпечним. За таких умов потік паломників почав переорієнтовуватися на святині, що знаходилися в межах слов’янської православної ойкумени. І Київ як місто, в якому східне слов’янство прийняло хрещення, став головним духовним і релігійним осередком паломництва.

Значення Києва в православному світі ще більш зросло з ХУІІІ ст., коли внаслідок реформ Петра І, місто почало відігравати роль постачальника кадрів для церковних інституцій всієї Російської Імперії. Впродовж першої половини ХУІІІ ст. українці зайняли ключові місця в церковній ієрархії: очолили більшість архієрейських кафедр, стали настоятелями найвпливовіших монастирів і соборів Москви та Санкт-Петербурга, митрополитами і архімандритами; з них формувалося придворне, військове, морське і посольське духовенство, майже весь викладацький склад системи духовної освіти. Українець Стефан Яворський був призначений місцеблюстителем патріаршого престолу, а згодом став першим і єдиним президентом Синоду, віце-президентами якого були Феодосій Яновський і Феофан Прокопович, колишній ректор Києво-Могилянської академії. Все це сприяло зростанню значення Києва як центра православ’я, популяризації його святинь.

У підрозділі 2.2. „Монастирські і церковні „странноприйомні” заклади як складова сфери гостинності Києва” здійснено аналіз особливостей закладів гостинності в Києві, що надавали послуги прочанам. Велика кількість паломників, що відвідувала щорічно Київ, потребувала розміщення й харчування, наслідком чого стало формування навколо релігійних атракцій (особливо Києво-Печерської Лаври) сфери гостинності, яка складалася з засобів тимчасового притулку і харчування, а також закладів, що надавали невідкладну медичну допомогу. Особливе місце посідав Лаврський готель, який приймав паломників. Прочан приймали також готелі при Троїцькому монастирі, Китаєвській та Феофанівській пустинях.

У ХІ ст. в Києві було засновано лаврську „странноприйомницю”, яка на середину ХІХ ст. перетворилася на справжній комплекс з прийому паломників, що отримав назву Лаврського готелю. У Лаврському готелі було 200 номерів і 20 загальних кімнат, якими можна було користуватися безоплатно протягом 2 тижнів. За свідченнями сучасників, готель був здатний прийняти до 25 тис. прочан. Один корпус готелю був відведений під лікарню, в якому в разі необхідності також безкоштовно надавалася медична допомога. (Щодо цього, релігійна гостинність в Україні відбиває загальні риси християнського паломництва. Але слід зауважити, що на відміну від православ’я, частину учасників паломницького руху в західноєвропейській культурі середніх віків становили лицарі – пілігрими).

Безкоштовним було і харчування для бідних прочан в їдальні Лаври. Для інших категорій паломників страви також коштували недорого. Харчування паломників, що зупинялися в Лаврі, забезпечувалось частково власним виробництвом, а цукор, сіль, солона риба, крупи, борошно, олія, вино купувались у постачальників. Харчування було в основному пісне, але досить різноманітним: готувалися страви з овочів, картоплі, грибів, випікався хліб, пиріжки. В якості напоїв подавали чай і квас.

Безкоштовно годували мандрівників і в Троїцькому монастирі, в Китаєвській і Феофанівській пустинях.

Функціонування готелів при монастирях і в Лаврі забезпечувалося в основному силами послушників і ченців. Суттєву допомогу складали благодійні пожертвування заможних віруючих. Частина монастирів мала власні підсобні господарства, сільськогосподарська продукція яких потрапляла до столу не тільки монастирської братії, а й „странноприйомних” закладів.

На відміну від деяких світських закладів гостинності церковно-монастирські відрізнялися не тільки доступністю послуг для прочан, але й доволі високим санітарно-гігієнічним рівнем, чистотою, охайністю. Тим, хто зупинявся в церковно-монастирських готелях, видавалася чиста білизна. Підтримувався чіткий розпорядок дня.