Реферат: Фактичний шлюб

Найпростішим, але не завжди дієвим способом до­казу є показання свідків. Так, аргументами можуть слугувати відомості про те, що один з учасників фактичних шлюбних відносин за період спільного проживання не мав достатніх коштів для придбання або покращення майна без залучення коштів іншого. Більшу доказову силу мають документи, які можуть підтвердити наявність заробітку чи іншого доходу, от­римання кредиту в банку на ім'я одного або обох учас­ників фактичного шлюбу, договори про позику, дару­вання грошей, або документи, що підтверджують ви­трати на спільне майно.

А от частка належного кожному з учасників фактич­ного шлюбу майна визначається на основі конкретного, як правило, грошового вкладу в придбання тієї чи іншої речі або залежить від ступеня участі особи в її створенні.

В цьому розумінні переваги зареєстрованого шлю­бу очевидні, оскільки йому не притаманна специфіка бухгалтерських підрахунків. За загальним правилом вважається, що законні чоловік і дружина однаковою мірою дбають про матеріальне забезпечення сім'ї, а то­му розмір грошових сум, які приносяться в сім'ю кож­ним із подружжя, не має при поділі майна жодного зна­чення. Крім того, працю дружини з ведення домашнь­ого господарства та виховання дітей законодавець прирівнює до праці чоловіка в суспільному вироб­ництві. За умов фактичного шлюбу ця праця не може бути врахована, що часто призводить до ситуації, ко­ли одна сторона (найчастіше жінка) при розірванні відносин безпідставно отримує меншу частину майна. На нашу думку, таке вирішення проблеми не зовсім правильне з точки зору як правового, так і соціально­го її обґрунтування.

Досить поширеною також є така непроста ситуація, коли майно, придбане фактичним подружжям за спільні кошти, оформлюється на когось одного з них. Якщо при зареєстрованому шлюбі це не має юридичного значен­ня, то за умов фактичних шлюбних відносин має, і до­сить велике. Так, майно, оформлене на одного з учас­ників вільних відносин, є виключно його майном. Дру­га сторона права на таке майно не має, доки не доведе, що воно є спільним.

Як же уникнути такого становища? Може здатися дивним, але вихід доволі простий. Радимо все майно, що придбавається фактичним подружжям на спільні кош­ти, оформлювати «на двох» у спільну часткову власність. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу слід зазначати одразу двох покупців, тоді кожному з них належатиме відповідна частка майна. Якщо розмір час­ток у договорі не вказується, то на підставі п. 1 ст. 357 ЦКУ вони вважаються рівними. Таким чином, право кожної сторони на частку спільно нажитого майна закріплюватиметься в документах (договорах, свідоцт­вах про право власності тощо). У випадку спору додат­кові докази навіть не вимагатимуться.

Більше того, договірний спосіб упорядкування відносин між фактичним подружжям є чи не єдиним способом захисту прав та інтересів його учасників. Так, фактичний чоловік і дружина можуть укладати між собою угоду про поділ майна, яке знаходиться в їхній спільній власності, а також угоди про порядок во­лодіння, користування, розпорядження таким майном та про поділ плодів і доходів від використання спільно­го майна.

Зокрема, в договорі може бути визначене право одно­го з учасників фактичних шлюбних відносин користу­ватися речами другого без заміни використаних речей; визначатися рівна участь фактичного чоловіка або дру­жини у витратах на оренду житлового приміщення для спільного проживання; зазначатися обов'язок учасни­ка фактичного подружжя, який розірвав фактичні шлюбні відносини, виселитися з такого приміщення та обов'язок іншого звільнити першого від витрат з опла­ти житла. В договорі можна передбачити спільну част­кову власність на придбання під час спільного прожи­вання предметів домашнього вжитку та порядок їх поділу в разі припинення фактичного шлюбу.

Однак усі угоди мають відповідали загальним поло­женням цивільного законодавства про умови дійсності угод. Вони не мають містити положень, що встановлю­ють права та обов'язки, які насправді можуть виникну­ти лише із законного шлюбу. Так, наприклад, фактичне подружжя не має права укладати шлюбний контракт. Виключаються положення договору, що порушують ос­нови правопорядку та норми моралі. Зокрема, недопу­стимою є умова про виникнення або припинення май­нових прав та обов'язків залежно від інтимної сторони життя фактичних чоловіка й дружини. Не можна вста­новлювати майнову відповідальність за відмову від про­довження спільного проживання, встановлювати обов'язок відшкодувати шкоду або виплатити неустой­ку в разі одностороннього припинення фактичного шлюбу, зачіпати інтереси третіх осіб або держави (на­приклад, передбачити право одного з учасників фактич­ного шлюбу здійснювати угоди від імені іншого без довіреності) тощо.

Відмінність зареєстрованого шлюбу від фактичного у сфері укладення договорів полягає в тому, що договір, укладений одним з учасників фактичних шлюбних відносин в інтересах сім'ї з третьою особою, не створює обов'язків для іншого учасника (якщо в самому договорі не вказане інше), навіть якщо майно, одержане за цим договором, використане в інтересах сім'ї.

Крім того, в разі укладення одним із фактичного по­дружжя стосовно спільного майна договору, який потре­бує оформлення у нотаріуса або підлягає державній реєстрації, згода іншого не вимагається. При зареєстро­ваному шлюбі така згода не тільки вимагається, а й має бути належним чином оформлена (нотаріально засвідчується).

Окремо хотілося б зазначити, що проблеми можуть виникнути також при визначенні строків, у межах яких учасник фактичних шлюбних відносин може звернути­ся до суду з вимогою про захист свого права або інте­ресу. По суті, йдеться про відсутність чіткого визначен­ня факту (дати) виникнення фактичних шлюбних відносин, що, в свою чергу, породжує складності віднос­но процедури обчислення строків позовної давності.

Незареєстрований шлюб відрізняється від зареєстро­ваного також у питаннях спадкування . Так, фактичне подружжя може прожити на спільні кошти, придбаваючи майно (квартири, автомобілі, гаражі, земельні ділянки, меблі, побутову техніку), протягом досить тривалого часу у повному взаєморозумінні та згоді. Од­нак у разі смерті одного з них, на ім'я якого оформле­не це майно, інший може сподіватися на достойний розмір спадщини, тільки якщо на його користь був за­лишений заповіт або якщо він знаходився на утри­манні померлого. Досить поширеною є ситуація, коли особа, яка прожила у фактичному шлюбі не один де­сяток років, врешті-решт отримує мізерні права на спільно нажите майно або ж не отримує їх зовсім. Як правило, майже вся спадщина померлого переходить до його офіційних родичів.

З прийняттям нового Цивільного кодек­су України становище таких осіб дещо змінилося, оскільки до цього вони взагалі не мали жодних прав на майно після смерті фактичного чоловіка чи дружини. Зокрема, з появою ст. 1264 ЦКУ осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш ніж п'ять років до часу відкриття спадщини, віднесено до четвертої черги спадкування за законом. Однак, зрозуміло, що навіть за такої умови частка фактичного чоловіка або дружини буде значно меншою, ніж та, яку він або вона могли б отримати в зареєстрованому шлюбі.

А от виникнення аліментних майнових прав на ут­римання не залежить від того, в якому шлюбі особи перебувають. Чинне законодавство передбачає мож­ливість отримання аліментів і у випадку перебуван­ня в зареєстрованому шлюбі (ст. 75 СКУ), і у випад­ку фактичних шлюбних відносин (статті 76. 91 СКУ).

Однак, виходячи з аналізу згаданих статей, можна стверджувати, що законні чоловік і дружина мають ма­теріальнопідтримувати один одного незалежно від будь-яких обставин. У разі ж фактичного шлюбу зако­нодавство вимагає, по-перше, щоб відносини між жінкою і чоловіком мали тривалий характер, а по-дру­ге, визначає окремі умови, за яких може виникнути пра­во на утримання. Так, на аліменти має право той з учас­ників фактичних шлюбних відносин, хто став непрацез­датним під час спільного проживання або якщо з нею (ним) проживає їхня дитина

А ось щодо утримання неповнолітніх дітей у будь-якому випадку рішен­ня суду буде позитивним.

На завершення хотілося б зазначити, що зацікав­леність держави у реєстрації шлюбу виражається в її можливості впливати на шлюбні відносини в такому на­прямі, який корисний і необхідний для суспільства та окремої людини. Зокрема, така можливість є гарантом забезпечення їх стабільності, охорони прав та інтересів подружжя і їхніх дітей.

Отже, уникнення сімейних прав та обов'язків подруж­жя ускладнює захист інтересів учасників (або колишніх учасників) сім'ї. В цьому проявляється легкодумність, аморфність і ненадійність у шлюбних відносинах. Подібна безвідповідальність перед сім'єю і суспільством є нічим іншим, як проявом правового нігілізму.

Водночас не можна не погодитися з тим, що незареєстровані шлюби не слід повністю відкидати, оскільки створена на їх основі сім'я характеризується тими ж самими ознаками, що й сім'я, створена на основі зареєстрованого шлюбу: вона, зокрема, виконує ана­логічні функції (дітонародження, виховання дітей, взаємної матеріальної підтримки та співпраці). Ще І. Покровський пропонував: визнайте всі шлюбні союзи, фактично розірвані, визнайте всі незаконні співжиття – і лише тоді ви одержите справжню картину сімейного життя в кожному суспільстві. Юридична кваліфікація цих співжиттів не може змінити реального становища справ; продовжуючи вважати шлюби, що фактично припинилися, за ті, що існують, та ті, що фактично існують, за ніщо, ми тішимо себе шкідливою ілюзією.

Однак легалізацію незареєстрованого шлюбу теж не можна допустити, оскільки надання фактичному подружжю таких самих прав, як і зареєстрованому, означало б дискримінацію шлюбу, позбавляло б сен­су наступне його оформлення. Крім того, поширен­ня правового регулювання, адресованого законному подружжю, на відносини між фактичним подружжям невідворотно призведе до втрати юридичних кри­теріїв для розмежування шлюбів, що відповідають вимогам держави, і тих, що набувають її правового за­хисту без реєстрації. Таким чином, позбавляється сенсу використання інституту визнання шлюбу недійсним. Крім того, проблематичною стане ре­алізація принципу моногамності шлюбу. Судова практика, скоріше за все зустрінеться із значними труднощами юридичного та етичного характеру при вирішенні спорів, пов'язаних з наслідками фактич­них шлюбів.

Отже, пошуки досягнення ефективної державної політики стосовно правового регулювання фактичного шлюбу потребують глибоких і всебічних