Реферат: Феномен української політики - Юлія Тимошенко

Реферат на тему:

Феномен української політики –

Юлія Тимошенка

Кар'єра “газової принцеси” дійсно подібна на казку про Попелюшку. Юлія Тимошенко стала чудовою ілюстрацією до “української мрії” – вона показала, як можна за короткий час завдяки наполегливій праці і добре обдуманим ходам, а у першу чергу – завдяки вдало створеній і підібраній команді – досягти надзвичайних висот у політиці і бізнесі. Нині ім'я Юлії Тимошенко відоме кожному українцеві, а також далеко за межами України. Вона стала символом українських реформ, не будучи реформатором за духом. Вона чудово вписується в уряд Віктора Ющенка і закликає вести нещадну боротьба з олігархами, сама будучи за своєю суттю жінкою-олігархом. Її природня краса обеззброює опонентів. Її тактовність і витримка дають підстави для того, аби нею захоплювалися. Народ ладен пробачити Юлії Володимирівні все – навіть якщо виявиться, що її зарахують до числа “ворогів народу”, як свого часу її колишнього соратника Павла Лазаренка.

Юлія Володимирівна Тимошенко народилася 27 листопада 1960 року у Дніпропетровську і належить до представників третього покоління “дніпропетровського клану” – таких, як, скажімо, Віктор Пінчук, Олександр Турчинов, Геннадій Балашов чи Сергій Тигипко. У дитинстві Юля виховувалася лише мамою – батько залишив сім'ю, коли Юля була ще зовсім малою. Тому про надзвичайні статки чи добробут сім'ї говорити не доводилося. Юля мусила пізнати у своєму житті все і пройти всіма сходинами суспільного буття. Вона неохоче (зі зрозумілих причин) згадує своє дитинство, і навіть для того, аби дізнатися про її дівоче прізвище, мені довелося докласти чимало зусиль.

Після закінчення школи Юлія поступила на економічний факультет Дніпропетровського державного університету. Під час навчання у вузі стався випадок, який згодом змінив усе її життя. Як згадувала сама Юлія Володимирівна, якось увечері задзвенів телефонний дзвінок. Якийсь юнак випадково помилився номером. Але між двома молодими людьми зав'язалася телефонна розмова, юнак запропонував побачення. Так Юля познайомилася з Сашею Тимошенком. Невдовзі 18-річний Сашко і 19-річна Юля поставили батьків перед фактом: вони одружуються. Наступного року (у 1980 році) у подружжя народилася донька Євгенія, яка нині навчається у Великобританії.

Батьки Саші належали до дніпропетровської еліти. Геннадій Панасович Тимошенко свого часу закінчив Львівський державний університет ім.І.Франка, захистив дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук, спеціалізувався на нацистських злочинах в Україні у роки війни. Згодом його запросили на партійно-ідеологічну роботу (зокрема у його розпорядженні перебувала мережа кінопрокату Дніпропетровської області, яка наприкінці 80-их років почала приносити чималі прибутки – завдяки відкриттю відеосалонів), а відтак – на роботу у радах. На початку 90-их років він очолював Кіровський райвиконком міста Дніпропетровська.

Після закінчення університету Юлія Тимошенко протягом п'яти років працювала інженером-економістом на Дніпропетровському машинобудівному заводі ім.В.І.Леніна. Можливо, вона би так і продовжувала б виробничу кар'єру, живучи з чоловіком у кооперативній квартирі загальною площею 32,1 кв.м по вулиці Карла Маркса, 26 міста Дніпропетровська. Але настала перебудова. Настали зміни. Поступово почала завойовувати нові позиції ринкова економіка. У 1988 році Юлія і Олександр Тимошенки беруть у знайомих позику і створюють кооператив, який займався наданням послуг населенню. Наступного року Юлія Тимошенко очолила молодіжний центр “Термінал”, створений не без підтримки місцевих органів комсомолу (подейкують, що одним з ініціаторів створення подібного центру був давній приятель сім'ї Тимошенків, 25-річний завідувач відділу пропаганди і агітації при Дніпропетровському обкомі комсомолу Олександр Турчинов). “Термінал” став одним із перших великих проектів Юлії Тимошенко, адже на розвиток молодіжних ініціатив у той час виділялися значні кошти.

У травні 1991 році було формально об'єднано капітал двох сімей – Тимошенків-старших і Тимошенків-молодших. Оскільки Юлія виявляла більш активну діяльність у бізнесовій сфері і мала більш міцну “хватку”, то основним рушієм сімейного бізнесу стала саме вона. Геннадій Тимошенко став своєрідним “мозком клану”. Функції Олександра Тимошенка наразі нез'ясовані – принаймні, він перебуває у постійній тіні і про нього згадують переважно тоді, коли мова заходить про сімейний стан Юлії Володимирівни. Відомо, що він – першокласний спортсмен, людина романтичної натури, у вільний час любить малювати. Також відомо, що він очолює корпорацію “Транспорт”, яка входить до складу “Єдиних енергетичних систем України”. “З чоловіком і донькою “бачимося” в основному по телефону”, — говорила Юлія Тимошенко в інтерв'ю журналу “Money Maker”. Цікаво, що своїм основним “іміджмейкером” Юлія Володимирівна вважає свою маму (“Це іміджмейкер, який постійно плаче, бо переживає за мене”).

Об'єднана фірма вирішила зайнятися продуктами нафтопереробки і таким чином утворилася Корпорація “Український бензин” (КУБ), в якій Юлія Тимошенко виконувала роль спочатку комерційного директора, а згодом – генерального директора. Цікаво, що “КУБ” було зареєстровано як українсько-кіпрське спільне підприємство. 85% акцій “КУБ” належали фірмі “Somolli Enterprises Ltd.”, у особі О.Гравця – довголітнього партнера і фінансового “вчителя” Юлії Тимошенко. Нині О.Гравець, за деякими даними, мешкає в Ізраїлі. Юлія Тимошенко у “КУБ” мала 5% акцій. Стільки ж мав і її чоловік. У 1992 році корпорація перетворюється на монополіста у забезпеченні агропромислового комплексу Дніпропетровщини нафтопродуктами.

Паралельно утворюється ще одна структура – міжнародний концерн “Сіаль”, генеральним директором якого став Геннадій Тимошенко. “Сіаль” мав свої філії у Донецьку та Черкасах і спеціалізувався на видобутку природнього каменю. Враховуючи потребу загалу в облицювальних плитах, мармурових та гранітних блоках, меморіальних пам'ятниках, варто погодитися, що дана справа була також досить прибутковою. За деякими даними, “Сіаль” приватизував кілька кар'єрів. Зокрема сім'я Тимошенків, за інформацією газети “Свобода”, володіють 25% акцій Токовського родовища червоного граніту – єдиного у світі. Продуктивність цього кар'єру – 12 тис. кубометрів щорічно. Вартість одного кубометру граніту сягає 7 тис. дол.

Вахтанг Кіпіані у “Киевских ведомостях” пише, що “в середині 90-х років у Тимошенко і Пінчука (Віктора Михайловича, нині - народного депутата України. - Авт .) був “роман”. Службовий – можна сказати, виробничий. В якийсь момент зусилля керівників кампаній Тимошенко і Пінчука (група “Інтерпайа”) були об'єднані. Дитя назвали корпорацією “Співдружність”. Віктор Михайлович – майстер у винаході нових газових (і не лише) схем і людина, що має високу ділову репутацію. Кажуть, він мусив піти на “взаємовигідну” співпрацю на “прохання” Павла Івановича Лазаренка. Так це чи ні – невідомо. Поінформовані дніпропетровці кажуть, що в ході нетривалої спільної виробничої діяльності Юлія Володимирівна просто вивчила напрацювання Пінчука. Після цього відмовилася від його компанії. В цьому розумінні вона – достойна учениця Лазаренка”. Цю ж версію повторює газета “Свобода”.

У листопаді 1995 року на базі КУБ утворюється закрите акціонерне товариство промислово-фінансова корпорація “Єдині енергетичні системи України”. Щоправда, за місяць до утворення ЄЕСУ, 18 жовтня 1995 року, Тверська філія Московської реєстраційної палати реєструє закрите акціонерне товариство “Об'єднана енергія”, директором якого значиться Тимошенко Ю.В. Не варто забувати, що у Росії саме ставала на ноги компанія “Єдині енергетичні системи Росії”, очолювана А.Чубайсом. Дивним чином піки активності Ю.Тимошенко співпадають з посиленням становища А.Чубайса у Росії. Хоча, цілком можливо, це – лише збіг обставин.

При створенні ЄЕСУ ми бачимо тих же осіб, які творили КУБ. Тобто директора ТОВ “Хімнафт” О.Гравця та директора ЗАТ “Об'єднана енергія” Юлію Тимошенко. А ось закордонний партнер змінюється – тепер вже фігурує нова структура – “United Energy International Ltd.” в особі директора А.Еркюмент. Саме останній структурі належить 85% акцій ЄЕСУ.

Основним напрямом діяльності ЄЕСУ у 1996 – 1997 роках було постачання газу в Донецьку, Дніпропетровську, Черкаську, Сумську, Полтавську, Кіровоградську та Миколаївську області, а також співпраця з РАТ “Газпром” і АТ “Укргазпром” у питаннях здійснення взаєморозрахунків за транспортування газу іноземним споживачам через територію України.

До складу ЄЕСУ увійшли (як говорилося у рекламному буклеті) 20 промислових і комерційних структур, науково-дослідні інститути, венчурні фірми, авіакомпанія “ЄЕС-авіа”, два банки – “Південкомбанк” та “Слов'янський”. У корпорації працювали близько тисячі співробітників, середній вік яких становив 45 років. Геннадій Тимошенко зі сторінок того ж рекламного буклету заявляв: ”Ідеологія ЄЕСУ – це ідеологія прагматиків-патріотів, переконаних прибічників ринкових реформ, що намагаються створити в Україні суспільство забезпечених людей за нормами, прийнятими в усьому цивілізованому світі, що на ділі реалізують головне гасло корпорації – “З енергією і вірою відродимо Україну!”

Генеральним директором ЄЕСУ стала 36-річна Юлія Тимошенко.

“Хресним батьком” нової компанії став Павло Лазаренко – людина, яка у час створення КУБ-у була секретарем Дніпропетровського обкому партії з питань АПК, а згодом – представником Президента України в області. Перейшовши на роботу до Києва, Лазаренко не забув про Юлію Тимошенко і надав новоствореній компанії ЄЕСУ режим найбільшого сприяння. До початку 1997 року (пік владних можливостей Лазаренка) компанія контролювала 25% української економіки. Газета “Известия” вважає ЄЕСУ своєрідною “державою в державі”.

Основні ролі в корпорації відігравали двоє людей – Геннадій Тимошенко та Олександр Гравець. Юлія Тимошенко стала своєрідною “фішкою”, обличчям, символом компанії. Проте дуже скоро тим, хто бажав бачити її у такій ролі, стало зрозуміло: ця жінка далеко піде і на роль “англійської королеви” не погодиться. Природні розум і краса, поєднані з міцною хваткою та з задатками блискучого політика і бізнес-вумен, показували: в Україні з'явився не аналог Єлизавети ІІ, а радше аналог Маргарет Тетчер (якщо вже повністю слідувати англійським паралелям).

Цікавим моментом є те, що до створення ЄЕСУ долучився також і тодішній прем'єр-міністр України Євген Марчук. “До Лазаренка мене підтримував Марчук”, - зізнається згодом Юлія Володимирівна у інтерв'ю газеті “Сегодня”. “Марчук, тоді прем'єр-міністр, таку позицію (щодо регіональних поставок газу – К.Б.) прийняв і схвалив. Прем'єри повинні робити ставки на тих, хто працює чесно і не провалює державну справу”. Більше того, Лазаренко (судячи зі слів Юлії Тимошенко) відігравав у становленні компанії вторинну роль. Мовляв, спочатку компанія зародилася (очевидно, з відома і благословення Євгена Кириловича Марчука), а вже потім інтерес у ній побачив Павло Лазаренко. З цих слів випливає, що ЄЕСУ створювалася і розвивалася у середині 90-х років як проурядова енергетична структура, яка була потрібна будь-якому уряду. І якби не ЄЕСУ, то цю нішу зайняла би будь-яка інша компанія. Тим більше, що вже були прецеденти: попередницею ЄЕСУ у даній економічній ніші була корпорація “Республіка”, очолювана І.Бакаєм та І.Шаровим. ЄЕСУ різко потіснила “Республіку” з ринку газу. Наступна п'ятирічка в енергетичній сфері України пройде під знаком протистояння цих двох кланів – згрубша клану Бакая та клану Тимошенко. Ці дві фігури блокуватимуться у якісь блоки, створюватимуть партії і фракції, відкрито випадатимуть один проти одного. За їхніми спинами стоятимуть впливові політики – часто з-поза меж України. Але про Тимошенко вже не забуватимуть. Вона стане однією з найпопулярніших жінок в Україні.

Виникає запитання: якщо ЄЕСУ розвивалася під теплим крильцем уряду, то чи міг не знати про її існування Президент? Тим більше, що справа йшла про зростання і зміцнення “дніпропетровського клану”, до якого на той час належали і прем'єр-міністр, і Президент, і Міністр Кабінету Міністрів, і Секретар Ради національної безпеки і оборони, і Голова Служби безпеки України, і ще десятки інших чиновників. У бізнесі ж найуспішнішими представниками клану стали Лазаренко, Тимошенко та Тигипко. Нехай третій стояв дещо осторонь основних процесів, але ж Тимошенко і Лазаренко (з “примкнувшим к ним” Турчиновим) – це була неабияка фінансова сила.

Почалася справжня слава Юлії Тимошенко. З'являється злива статтей і відеоматеріалів. З'являється книга, присвячена Юлії Володимирівні. Їй присвячують колекцію одягу “Королева газу”. Бобринецька спортивна команда “Новатор” перейменовується на “Юлія-Новатор”. Водночас Юлія Тимошенко займається благодійною діяльністю та меценатством. Вона виділяє значні кошти на реставрацію храмів (причому не лише православних, а й, скажімо, монастиря оо.Василіан у Галичині). Вона підтримує ансамбль молодих скрипалів “Віоліно” (дійсно чудовий колектив!), спонсорує видання компакт-диску “Ми маємо шанс”, вкладає гроші в проведення фестивалю “Крок назустріч”… Все це сприяє її популярності. Поступово Юлію Володимирівну розрізняють серед числа українських політиків не лише фахівці, а й звичайні бабусі у глухих українських селах. Юлія Тимошенко поступово перетворюється на секс-символ української політики та українського бізнесу. І справжнім апогеєм її слави у цей період стає вручення Юлії Володимирівні ордену Святої Великомучениці Варвари – високої нагороди Української православної церкви. З цим орденом Юлія Тимошенко з'являється на всіх офіційних заходах і на всіх офіційних портретах. Справедливості ради варто зазначити, що УПЦ МП нині штампує ордени і роздає їх надто активно, майже як Брежнєв у пам'ятні всім часи. Нещодавно у Дніпропетровську було нагороджено високими церковними нагородами не лише мера і губернатора, а й, наприклад, директора центрального ринку. Так що нагорода Юлії Володимирівни є радше символічною, хоч її заслуги у справі благодійних акцій на користь Церкви неможливо не помітити..

Наприкінці 1996 року Юлія Тимошенко висуває свою кандидатуру на довиборах по Бобринецькому виборчому округу №229 Кіровоградської області. Попереднім депутатом на цьому окрузі був Василь Васильович Дурдинець – фігура доволі вагома в українському істеблішменті. У 1996 році він перейшов на роботу у виконавчі структури влади. Скористатися вільним округом вирішила “газова принцеса”. Результат виборів виявився більш ніж успішним – Юлія Володимирівна показала один з найкращих результатів і у січні 1997 року отримала депутатський мандат.

Цікавим моментом було те, що Юлія Володимирівна у парламенті увійшла не в пролазаренківську фракцію “Єдність”, а у пропрезидентський “Конституційний Центр”. А.Сек у газеті “Україна молода” вважає, що “там її сприйняли як чужу. Не прийняли. Так посилилися паростки нелюбові до всього, на що розповсюджується вплив Президента”.

Навряд чи саме у цьому криється причина опозиційності Юлії Володимирівни до Президента, що активно проявлялася у 1997 – 1999 роках. Очевидно, що Юлія Тимошенко намагалася закріпитися на загальноукраїнському ринку, але у невигідний час: Леонід Кучма саме вирішив провести розлучення зі своєю дніпропетровською “сім'єю” – на догоду представникам інших регіональних еліт. Поява у Києві ще однієї представниці Дніпропетровська була сприйнята вороже оточенням Президента. Тим більше, що у стосунках із російськими газопостачальниками намітилися також досить цікаві моменти: Леонід Кучма і його оточення були схильними домовлятися радше з “Газпромом”, аніж з тими компаніями, з якими співпрацювала Юлія Тимошенко. Ще один момент: газовий ринок стояв на порозі укрупнення і окремі газотрейдери розгорнули боротьбу між собою за право проковтнути весь пиріг. І у цій боротьбі сили Юлії Володимирівни були не надто вагомими, не зважаючи на потужну імперію за спиною. В українській політиці не діють традиційні правила, згідно з якими той, хто має бульше сил, той має більше прав. В українській політиці більше прав має той, хто ближче стоїть до Президента. А майно – це справа наживна. Сьогодні його більше, скажімо, у Лазаренка; завтра значно більше стане у, припустимо, Волкова.

Варто поглянути на те, з яким захопленням писала преса про ЄЕСУ. Для прикладу, “Киевские ведомости”, 7 липня 1997 року: ”Можна сварити, ненавидіти, заздрити подібним компаніям, але не можна не визнати, що у їх господарів вистачило розуму, компетентності, успіху, зв'язків і зухвальства створити форми і мислення, абсолютно пристосовані до нашої агресивного податкового, фінансового, соціального середовища”. “Рабочая газета”, 30 липня 1997 року: ”Корпорація ЄЕСУ, напевне, єдина в українськійй промисловості структура, яка не на словах, а на ділі не дає стати на коліна вітчизняному товаровиробникові і допомагає йому”. Впливова англомовна “The Wall Street Journal Europe” у той же час писала: ”Менш як за 7 років пані Тимошенко збудувала $11-мільярдну імперію на операціях, які обплутали 13 часових зон. Єдині енергетичні системи України… перетворилися на колоса, що контролює одну п'яту української економіки”.

У квітні 1997 року Тимошенко приїздить до США, де виступає у Школі міжнародних відносин при Університеті Джона Гопкінса. “Я буду настоювати на прийнятті законодавства, яке спрямоване на ринкові реформи, в тому числі і ті, які стосуються приватної власності і залучення інвестицій, які могли б зменшити вплив бюрократії та тіньової економіки на бізнес”, - говорила Юлія Володимирівна під оплески розчулених американців. Захід, переконаний у суцільній корумпованості та у ретроградстві українського істеблішменту, ладен був побачити у цій стрункій, тендітній жінці українську Маргарет Тетчер і Беназір Бхутто у одній особі. 8 квітня 1997 року у газеті “Washington Times” з'являється стаття Юлії Тимошенко, у якій вона намагається прослідкувати плюси і мінуси розвитку України як незалежної держави, її стосунків із Заходом. Стаття засвідчила, що Юлія Тимошенко стоїть на державницьких позиціях і у своєму світобаченні наближається до українських правих. Це вже згодом Тимошенко показала себе блискучим гравцем і довела, що заради стратегічних завдань можна йти на ситуативний блок як з правими, так і з лівими.

Саме після статті Юлії Володимирівни в американському виданні до неї ще більше почали приглядатися політики різного рангу: адже не так і часто українські громадяни мають змогу публікуватися у впливових американських виданнях.

Цікавим є і наступний факт. 31 березня 1997 року журнал “Time” повідомив, що Білл Клінтон напередодні зустрічі з президентом Росії Борисом Єльциним у Гельсінкі, отримав листа від Юлії Тимошенко. У листі Юлія Володимирівна настійливо рекомендувала президентові США у розмові зі своїм російським колегою порушити питання щодо обмеження влади російської компанії “Газпром” – однієї з найбільших у світі енергетичних монополій. Юлія Тимошенко навела чимало аргументів на користь того, що “розукрупнення російської енергетичної монополії є саме матеріалом для самміту”. Газета “День”, коментуючи подію, писала: ”Певно, що ділові інтереси компанії “Єдині енергетичні системи України”, котра постачає на ринок України природний газ саме з Росії, перебувають у певній залежності від доброї чи злої волі РАТ “Газпром”, яке не має конкурентів у своїй країні і монопольно встановлює ціни на газ. Відомо також, що питання, котре ставить Юлія Тимошенко, непокоїть вище керівництво України. Не можна виключати, що український комерсант Ю.Тимошенко звернулася за допомогою до Клінтона за власної ініціативи, захищаючи ділові інтереси компанії. Можна, однак, припустити, що лист отримав санкцію вищих посадових осіб держави. А це, в свою чергу, може бути свідченням того, що перманентні переговори України з керівництвом “Газпрому” розвиваються в украй неприємному для України контексті, що ускладнюється відсутністю особистого контакту між впливовими покровителями двох газових компаній. Лист також можна розцінити як приховане прохання України про втручання третьої сторони – могутніх США – у діалог із “Газпромом”.

Між тим конфлікт із РАТ “Газпром” виявився не по зубам українській “газовій принцесі”. Рем В'яхірєв, голова “Газпрому”, пообіцяв розібратися і вжити заходів (справедливості ради варто відмітити дипломатичний хист Юлії Тимошенко – вона зуміла полагодити конфлікт з всемогутнім В'яхірєвим і навіть, за інформацією “Независимой газеты”, зберегти з ним у подальшому дружні стосунки). Очевидно, що тиск на Юлію Тимошенко розпочався через керівництво України. У часі цей тиск співпав з черговою хвилею чисток у президентському оточенні. Цього разу у немилість до Президента потрапив увесь ”дніпропетровський клан”. Один за одним дніпропетровці позбувалися своїх крісел. Відомий анекдот про те, що історія ділиться на “допетровську, петровську і дніпропетровську”, переставав бути актуальним. Саме у цей час наближений до сімейства Тимошенків народний депутат Олександр Турчинов активізує діяльність створеної ще у 1993 році невеликої і мало кому відомої партії “Громада”. У 1994 році “Громада”, що налічувала трохи більше 1 тис. чоловік, активно підтримала кандидата у Президенти Леоніда Кучму. Згодом партія “залягла на дно”, і про її існування було відомо лише фахівцям-політологам. Юлія Тимошенко у середині 1997 року оформлює членство в “Громаді”, чим суттєво підвищує рейтинг цієї партії. Невдовзі осередки “Громади” з'являються у всіх областях України. На Юлію Тимошенко починають дивитися як на людину, що невдовзі може очолити партію. Привабливий імідж Юлії Володимирівни автоматично переноситься і на її партію.

Для того, аби зрозуміти – навіщо Юлії Тимошенко була “Громада”, варто згадати і події, що склалися довкола корпорації ЄЕСУ. Отже, з коротким проміжком у часі відбуваються гучні відставки патрона Юлії Володимирівни, прем'єр-міністра України Павла Лазаренка, генерального прокурора Геннадія Ворсінова, міністра енергетики та електрифікації Юрія Бочкарьова. На колишнього першого зама Павла Лазаренко по Дніпропетровській області Едуарда Дубініна заводять кримінальну справу. “Єдиним енергетичним системам України” повертають заставу за пакет акцій Харцизького трубного заводу. Розглядалося питання про позбавлення корпорації прав на приватизовані на пільгових умовах підприємства – численні заводи і фабрики планувалося розпродати, і на отримані гроші провести розрахунки з Росією за газ по контрактах, підписаних ЄЕСУ. На довершення всього проти Юлії Тимошенко було порушено кримінальну справу – за фактом приховування великої суми валюти під час перетину кордону (нібито Юлія Володимирівна, проходячи митний догляд у аеропорту, “забула” вказати у декларації $23 тис.).

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--