Реферат: Філософія і світогляд Стародавньої Греції
4.Що таке людина?
2. Проблема буття у філософії Стародавньої Греції
Буденне мислення сприймає терміни "бути", "існувати", "знаходитися в готівці" як синоніми, тобто близькі за значенням. Філософія використовувала терміни "бути", "буття" для позначення не просто існування, а того, що гарантує існування. Тому слово "буття" отримує у філософії особливий сенс, зрозуміти який можна, лише звернувшись до розгляду філософської проблематики буття.
Вперше цей термін у філософію ввів античний філософ Парменід (V-IV ст. до н. э.) для позначення і одночасно вирішення однієї реальної проблеми. За часів Парменіда люди почали втрачати віру в традиційних богів Олімпу, міфологія все частіше стала розглядатися як вигадка. Тим самим рушилися основи і норми світу, головною реальністю якого були боги і традиція. Світ, Всесвіт вже не здавалися міцними, надійними: все стала хистко і безформно, нестабільно; людина втратила життєву опору. Сучасний іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав, що тривога і страх, які напевно випробовували люди, що втратили опору життя, надійний світ традицій, віру в богів, були, поза сумнівом, жахливими.
У глибинах людської свідомості зародився відчай, сумнів, що не бачить виходу з тупикової ситуації. Необхідний був пошук виходу до чогось міцного і надійного. Людям потрібна була віра в нову силу. Філософія в особі Парменіда усвідомила ситуацію, що склалася, яка обернулася трагедією для людського існування, відобразила емоційне напруження і спробувала заспокоїти сум'ятну душу людей, поставивши на місце влади богів владу розуму, владу думки. Але думки не звичайною, посюсторонней про речі і предмети світу; про потреби і потреби повсякденного існування, а абсолютній думці (згодом філософи назвуть її "чистою", маючи на увазі такий вміст думки, який не пов'язаний з емпіричним, плотським досвідом людей).
Парменід як би оповістив людей про відкриття ним нової сили, сили Абсолютної думки, яка утримує світ від перекидання в хаос, забезпечує світу стабільність і надійність, а отже, людина знову може знайти упевненість в тому, що все з необхідністю буде підпорядковано якомусь порядку.
Необхідність Парменід називав Божеством, Правдою, провидінням, долею, вічним і незнищуваним. "Все з потреби" означало, що заведений у всесвіті хід речей не може раптово, по волі випадку, змінитися; день завжди прийде на зміну ночі, сонце раптово не потухне, люди не вимруть все одного прекрасного дня і так далі Іншими словами, Парменід постулював наявність за речами наочно-плотського світу чогось, що виконувало б роль гаранта існування цього світу, і що сам філософ називав інколи Божеством, тим, що дійсно є. А це означало, що для людей немає причин для відчаю, викликаного крахом стійкості старого світу.
Для позначення описаної екзистенціально-життєвої ситуації і способів її подолання Парменід і ввів у філософію поняття і проблему "буття". Сам термін був узятий із звичайної мови греків, але її вміст отримав нове наповнення, не витікаюче із значення дієслова "бути" в його повсякденному вживанні: бути – існувати в наявності. Проблематика буття з'явилася своєрідною відповіддю філософії па потреби і запит епохи.
Парменід характеризує буття таким чином. Буття – це те, що є за світом плотських речей, і це є думка. Воно єдине і незмінно, абсолютно, не має усередині себе ділення на суб'єкт і об'єкт, воно є вся можлива повнота досконалості, серед якої на першому місці Істина, Добро, Благо, Світло. Визначаючи буття як дійсне суще, Парменід учив, що воно не виникло, не уничтожимо, єдино, непорушно, нескінченно в часі. Воно ні чого не потребує, позбавлено плотських якостей, а тому його можна осягати лише думкою, розумом.
Аби полегшити розуміння того, що таке буття, людям, не досвідченим в мистецтві філософського мислення, Парменід дає наступне тлумачення буття: буття є куля, сфера, що не має просторових кордонів. Порівнюючи буття з сферою, філософ використовував переконання, що склалося в античності, в тому, що сфера – досконала і прекрасна форма серед інших геометричних фігур.
Стверджуючи, що буття є думка, він мав на увазі не суб'єктивну думку людини, а Логос – космічний Розум, через який розкривається вміст світу для людини безпосередньо. Інакше кажучи, не людина відкриває Істину буття, а, навпаки. Істина буття відкривається людині безпосередньо. Звідси і сповна певне тлумачення Парменідом людського мислення: воно отримує знання в безпосередньому контакті з Розумом, який і є буття. Тому процес логічного доказу, використовуваного окремими людьми, не має вирішального значення ні для самого процесу їх мислення, ні для оцінки істинності знання.
Не слід переоцінювати логічний доказ як могутність розуму людини, бо має своє джерело в бутті-думці, що перевищує всяке логічне дійство. Не випадково, коли Парменід в своїх міркуваннях був вимушений будувати логічний доказ, він підкреслює, що слова, якими він говорить, належать не йому особисто, а богині. Істина ж буття відкривається без допомоги рефлексії і логічних операцій людського розуму. Людина закликалася до упокорювання перед вищою могутністю необхідності, перед Істиною. Всяка гординя опинялася в цій ситуації недоречною. Парменідовськая інтуїція буття вселяла людині відчуття залежності від Божества, що знаходиться за межами повсякденності, і одночасно давала йому відчуття захищеності від суб'єктивного свавілля і всяких випадковостей.
Применшення людини прийняли не всі філософи, а тому Парменідовськая інтуїція буття була піддана критиці софістами, Сократом, киниками. Софісти (наприклад, Протагор, V – IV вв. до н. э.) намагалися змістити акцент філософствування з буття на людину, як місце виявлення буття. Із їхньої точки зору, людина є міра всіх речей і він визначає статус існування чого б то не було. Він міра буття, а тому і в житті, і у філософії слід ставити в центр людини. Сократ (V ст до н. э.) так само не прийняв Парменідово вчення про буття, бо воно дуже звеличує домагання філософів на статус представників Божественного буття і дуже зменшує суб'єктивний розум, думку. Сам Сократ відмовився від ролі безпосереднього і нерефлектуючого медіума істини і встановив між собою і істиною дистанцію, проходить яку і покликаний людський розум зі своїми нормами, правилами логічної аргументації. І якщо софісти намагалися відстояти автономію людини взагалі, то Сократ ратував за автономію людського розуму. Він оголосив вищою реальністю не буття, а індивідуальну, але загальнозначущу свідомість.
Кіники (V–IV вв. до н. э.) закликали людей зневажити всі норми і правила суспільного життя, спиратися лише на самих себе у всіх справах і думках. Не визнаючи існування справжнього сущого за світом плотських речей, вони звільняли людину від необхідності жити з оглядкою на трансцендентне, що породжувало байдужість до проблем Добра, Істини, Блага. Засновник кінизма Антісфен, будучи незаконнонародженим, виразив досвід людини, вивергнутої з патріархальних зв'язків, вимушеної в реальному житті залишатися самотнім, безопорним. Киникі з викликом іменували себе "громадянами світу", заперечуючи тим самим відчуття і поняття Батьківщини, як чогось рідного і близького, що дає сили, підтримує дух, створює відчуття непокинутости в світі. Термін "космополіт" був винайдений ними. Інший киник – Діоген – зайшов в запереченні опорности людського існування так далеко, що спосіб свого життя побудував по формулі страшного для грека прокльону: "без общини, без будинку, без вітчизни".
Видатний філософ XX ст М. Хайдеггер, що присвятив сорок років свого життя проблемі буття, стверджував, що питання про буття і його вирішення Парменідом вирішили наперед долю західного світу, який народжувався в поетичних висловах античного філософа.
З одного боку, в культуру і світогляд було введено уявлення про існування за межами видимих речей невидимого світу, досконалого і прекрасного, гармонійно влаштованого, де все є Благо, Світло, Добро.
Західний світ сприйняв цю виставу і продовжив розвиток ідеї трансцендентного справжнього буття. Але якщо існує справжнє буття, то, отже, земне буття має істину не в самому собі, а в чомусь іншому, невидимому. Тому європейський світ впродовж багатьох століть відпрацьовував мистецтво осягати інобуття думкою, вивчав її, тренував її здатність працювати в просторі, де немає плотських образів і вистав. Європейська культура, як жодна інша, довела дану здатність думки до неймовірних висот. З іншого боку, якщо існує справжнє буття, то земне не справжнє. Воно потребує переробки, у вдосконаленні, що наближає його до світу справжнього, достеменного і досконалого. Різного роду соціальні утопії, якими повна історія Заходу, з'явилися своєрідним наслідком світоглядного устремління до справжнього буття.
Бажання людей Заходу перемогти неправду земного буття історично реалізовувалося двома шляхами. Перший був орієнтований на практичне, предметно-деятельностное дія на земний світ з метою його перебудови; діяльність прямувала на зовні-речове; обряди в релігії, державний пристрій, спосіб економічного життя і так далі Це – дорога бунтів і революції, головним моментом яких був злам несправжнього буття і будівництво на його "обламаннях" справжнього світу – світу загальної рівності, свободи, братерства. У античності на цю дорогу встали киники: вони висловлювали свою зневагу до світу, в якому вони жили, не лише в слові, але і в справі. Киникі протиставляли себе сталим нормам і цінностям буття, розглядали їх як чуже достовірності, а тому приречене на загибель і руйнування. Звідси дивацтва їх поведінки: Діоген жив в амфорі, хоча нормальні люди жили в будинках, ходив босий, не мився, як би кидаючи виклик людям. Виявляючи зневагу до красивих і коштовних речей і предметів, киники прагнули зруйнувати їх: ходили брудними ногами по дорогих килимах, били фарфоровий красивий посуд, вважаючи за краще є з собачей миски. Вони були філософами вчинку (до яких можна віднести і Рахметова, що спав на цвяхах), збуджуючими натовп нігілістів, прагнучих їм наслідувати чисто зовнішнім чином, не розуміючи часто духовно-смислового вмісту самих вчинків.
Друга дорога – дорога перетворення не зовнішнього світу, а свого духовно-етичного внутрішнього досвіду. Проблема недостовірності буття залишається, але тепер вона переноситься із зовнішнього світу на внутрішній. Люди, що стали на цю дорогу, прагнуть переробити не державний пристрій, не економічне життя суспільства, а самих себе. Ця дорога відпрацьована в християнстві святими, ченцями, описана в Жітіях святих, представлена в діяннях Сергія Радонежського, Оптінських старців та ін. Цікаво відзначити, що багато російських мислителів напередодні революції 1917г. закликали інтелігенцію і народ піти по другій дорозі боротьби з недостовірності буття.
Отже, проблему буття Парменід не придумав, не винайшов, спираючись на суб'єктивні фантазії: вона мав реальне життєве (екзистенціальні) коріння, відображала сповна певні запити і потреби суспільства. Він лише сформулював її на мові філософії і спробував філософськими методами і способами знайти її рішення. Крім того, питання про буття і відповідь, дана на нього філософом, якоюсь мірою зумовили світоглядні і ціннісні установки західного світу. Не можна ототожнювати Парменідове буття (Абсолют, Благо, Добро і т. д.) з християнським Богом. Парменід не знає особистого Бога і особистого до нього відношення. Буття – це позбавлена індивідуальності трансцендентна реальність, це Абсолют, до якого античний грек не міг звернутися за допомогою особистого займенника "Ти". Античний грек не шукав спілкування з Парменідовським буттям; йому вистачає було упевненості в тому, що буття, як абсолютна думка, є гарант стійкості людського існування. Вирішення проблеми буття Парменідом відкрило можливості для метафізики, тобто учення, в якому люди намагаються говорити не лише про матеріальне, але і про нематеріальне буття, незалежне ні від людини, ні від людства, шукати останні ідеальні причини природних єств і, врешті-решт, – що всього існує. Вчення про Абсолютний дух, Бога, духовні єства і монади, яке склало надалі вміст багатьох праць мислителів західного світу, слід віднести до метафізичної дисципліни.
Платон, розробляючи вчення про буття, розділяє світ на дві частини: те, що ми бачимо, сприймаємо органами чуття – мінливі, скороминущі матеріальні речі і те, що можна побачити розумом – вічне, незмінне буття, єство скороминущих речей. Єство нематеріальне. Це образ, ідея речі. Наприклад, стіл – матеріальна річ, яка існує досить нетривалий час. Але стіл – задум, ідея майстра втілена в дереві. Всі матеріальні речі – копії ідей. Ідеї, вважає Платон, вічні, незмінні, божественні, вони є єство речей. Разом із скороминущими і мінливими матеріальними речами існує особливий світ ідей, який породжує світ речей.
Ідеї не видно, приховані, їх треба відкрити за допомогою розуму. Це і є робота філософії: відкрити вічне і незмінне, єдине багато в чому, поняття речі. За всіма міфологічними нашаруваннями тут коштує твереза і реалістична думка: мета пізнання – відкрити стійке в мінливому, за явищем відкрити єство. Платон створює уявлення про буття як розумно влаштований космос. В світі існує розумний порядок, який людина повинна пізнати і слідувати цьому порядку. Поки чоловік це не усвідомлює, не знає "істини", а керується "думкою", він здійснює; неправильні вчинки. Людина не знає, що є дійсне благо, тому в суспільстві немає порядку, панують насильство і несправедливість.
Платон вважає, що більшість людей не знають істини. В кожного своя "думка", тому в суспільстві немає згоди, воно руйнується конфліктами, війною всіх проти всіх. "Всі знаходяться у війні зі всіма як в суспільній так і у приватному житті і кожен з самим собою", – говорить Платон в діалозі "Держава".
Перейти від думки до дійсного знання – означає знайти щось стійке і незмінне, якусь тверду опору, "єство", на яке можна спертися в житті. Знання істини – це знання про те, що є благо, а що зло, що прекрасно, що потворно. Тим самим встановлюються міцні орієнтири, які дозволяють людині жити розумно, керуючись істиною, а не думкою.
Вчення про ідеї створюється Платоном для обгрунтування того, що існує вічне і незмінне буття. В Світу є міцна основа, його текучість і мінливість – ілюзія. Людина повинна пізнати це вічне і незмінне буття і будувати своє життя, спираючись на це знання. Якщо пізнати що таке дійсне благо, дійсне добро, істинно прекрасне, людина перестане кидатися між різними думками і в житті встановляться порядок і гармонія.
Арістотель визначає філософію як науку про перші причини і початки буття, як науку наук. Це знання вище. Займаючись філософією чоловік уподібнюється Богові, оскільки Бог є мислення.
Вчення про перші початки викладене в "Метафізиці". Спочатку Арістотель аналізує філософські учення своїх попередників. Він говорить, що перші філософи початком всіх речей вважали матерію. Потім Анаксагор вводить розум як причину світового порядку. Піфагорійці розглядали як першооснову число. Арістотель також піддає критиці вчення Платона про ідеї. Його заперечення наступні:
1) приписуючи ідеї речам, Платон лише подвоює світ, нічого не пояснюючи в нім;