Реферат: Філософські ідеї Л. Витгенштейна
Можна було б міркувати так: логіка і її мова сформувалися під впливом структури дійсності й відображають її структуру. Тому, знаючи структуру мови, ми можемо від її спуститися до структури миру.
Але це було б можливо, якби ми мали гарантію того, що логіка (у цьому випадку логіка Principia Mathematica) має абсолютне значення. Але це не так. Логіка «Principia Mathematica» - одна з можливих логічних систем, не більше того. Логік може бути багато, а мир тільки один. У цьому випадку це своєрідна аберація свідомості Рассела, що створив цю систему, і Витгенштейна, що неї сприйняв.
З нашої звичайної точки зору, проблема пізнання - це проблема відносини свідомості насамперед до матеріальної дійсності, це - теоретичне відношення суб'єкта до об'єкта. Пізнання, здійснюване, зрозуміло, за допомогою мови, мовних знаків, є ідеальне відтворення об'єктивної реальності, її відтворення на понятійному рівні. Знання ідеально, хоча воно здобувається, фіксується й виражається за допомогою матеріальних знаків.
У Витгенштейна позиція інша. У нього процес пізнання, оскільки про нього можна говорити, розгортається на одному рівні, саме, на рівні «нейтрального монізму».
У Витгенштейна думка й пропозиція, по суті справи, збігаються, тому що й те й інше є логічний образ факту. У той же час і сам цей образ теж є факт поряд з іншими. Образ це такий факт, що зображує інший факт.
Вся нескінченно різноманітна дійсність зводиться Витгенштейном до сукупності атомарних фактів, як би розкладених на одній площині. Паралельно їй розташована площина, заповнена елементарними пропозиціями, структура яких у точності зображує структуру фактів. (Ми відволікаємося зараз навіть від того, що в дійсності у Витгенштейна структура фактів є лише проекція структури пропозицій.)
Це надзвичайно спрощена модель. Вона ніяк не відповідає дійсному процесу пізнання. Вона односторонньо зображує предмет пізнання, зводячи його до атомарних фактів. Вона ставить абсолютну межу, до якого може дійти пізнання у вигляді цих фактів. Вона спрощено представляє процес пізнання і його структуру, тому що ігнорує його надзвичайну складність: висування гіпотез, створення моделей, використання математичного апарата й т.п.
Це данина певної розумової традиції, що прагне до максимального спрощення багатства дійсних відносин миру й пізнання, що зберігає переконання в тім, що всі складні відносини можуть бути зведені до найпростішим і елементарним. Це ідея не тільки Витгенштейна й Рассела, вона була властива взагалі всьому науковому мисленню протягом багатьох століть. Тільки поступово наука стала переконуватися в нездійсненності цього ідеалу, у надзвичайній складності реальності, а отже, і її пізнання, у помилковості будь-якого редукционизма.
Правда, прагнення до простоти збереглося у вигляді свого роду регулятивної ідеї. З багатьох, більш-менш рівноцінних гіпотез або видів доказу, учений завжди вибере й визнає найбільше простої. Але ця простота не абсолютна, а відносна, це простота в складності.
Що стосується позитивізму, з яким ми зараз маємо справу, то простота була для нього не методологічним принципом, а вираженням певної філософської установки. У Маху вона була сформульована як принцип економії мислення.
Позитивістська філософія в цьому випадку відстала від розвитку науки через прихильність своїй антиметафізичній догмі. У випадку ж з Витгенштейном це відставання повторилося, оскільки надзвичайно складне відношення мислення до дійсності було зведено до спрощеної картини зображення в мові її атомарної структури, тобто атомарних фактів.
Все-таки це була одна з перших спроб усвідомити філософський зміст відносини мови до миру, до фактів.
Неспроможність своєї концепції незабаром стала очевидної самому Витгенштейну, і він від її відмовився. Погляди пізнього Витгенштейна виходять із досить відмінного розуміння мови. Однак, ми ще не можемо розстатися з «Трактатом». У ньому є ще ряд надзвичайно важливих ідей, які вплинули на становлення логічного позитивізму.
З того, що ми вже знаємо, треба, що єдине призначення мови, по Витгенштейну, полягає в тому, щоб затверджувати або заперечувати факти. Мова призначена для того, щоб говорити про факти, і тільки про факти. Усяке інше використання мови неправомірно, тому що ніщо інше не може бути виражене або висловлене в мові. Зокрема, мову непридатний для того, щоб говорити самому себе. А це значить, що, по-перше, хоча мова має щось загальне або тотожне з миром, про яке він говорить, це загальне не може бути висловлено. Пропозиції можуть зображувати всю дійсність, але вони не можуть зображувати те, що вони повинні мати загального з дійсністю, щоб бути здатними її зображувати - логічну форму.
«Для того, щоб можна було зображувати логічну форму, ми повинні були б могти поставити себе разом із пропозиціями поза логікою, тобто поза миром».
Витгенштейн говорить, звичайно, про мову науки, хоча не обмовляє це спеціально. Однак, якщо вважати мовою мова науки, те це не позбавить нас від необхідності вирішити одну важку проблему. Справа в тому, що, якщо мова може говорити тільки про факти, те як бути із пропозиціями логіки й математики? А V A. 2+2=4 і т.д. У цих висловленнях мова адже йде не про факти, і вони не можуть бути зведені до атомарних пропозицій. У той же час очевидно, що ці пропозиції щось затверджують.
Що ж являють собою ці пропозиції? Тут Витгенштейн підходить до одному із важких питань теорії пізнання, до питання, що хвилював і Аристотеля, і Декарта, і Канта, і Гуссерля. Мова йде про природу так званих самоочевидних істин. Ніхто не сумнівається в тім, що 2х2=4, або в тім, що А V A, тобто в тім, що сьогодні 7 жовтня або сьогодні не 7 жовтня. Але що робить ці пропозиції очевидними істинами? Чому ми не сумніваємося в них? Яка їхня природа, а отже, і природа всієї логіки й математики?
Декарт уважав, що ми сприймаємо їх з такою ясністю й виразністю, які виключають можливість сумніву. Кант думав, що вони є синтетичними судженнями апріорі. Вони можливі, завдяки тому, що ми маємо апріорні форми чуттєвості: простором і часом.
Гуссерль думав, що положення логіки є вічними, абсолютними, ідеальними істинами, їхня істинність убачається безпосередньо в акті інтелектуального споглядання або інтуїції.
Витгенштейн, якому потрібно було насамперед установити логіко-лінгвістичний статус подібних пропозицій, пішов іншим шляхом. Він запропонував досить радикальне, сміливе й новаторське рішення питання. Він заявив, що пропозиції логіки й математики є абсолютно щирими, тому що нічого не говорять, нічого не зображують, не виражають ніякої думки. Строго говорячи, вони навіть не є пропозиціями. На думку Витгенштейна, це тавтології.
Мовні вираження Витгенштейн ділить на три види: пропозиції — вони щирі, якщо відповідають дійсності; тавтології — завжди щирі, наприклад, (а + b)2 = а2 + 2аb + b2; протиріччя — ніколи не щирі.
Тавтологія й протиріччя - не образи дійсності. Вони не зображують ніякого можливого положення речей, оскільки перша допускає будь-яке можливе положення речей, а друге не допускає ніякого. Але, згідно Витгенштейну, «те, що образ зображує, є його зміст». А тому що тавтологія, як і протиріччя нічого не зображує, то «тавтологія й протиріччя не мають змісту». Як ми сказали б зараз, тавтології (тобто пропозиції логіки й математики) не несуть ніякої інформації про світ.
«Я не знаю, наприклад, нічого про погоду, якщо я знаю, що дощ іде, або, що дощ не йде». А V A. Це не виходить, по Витгенштейну, що тавтологія взагалі безглузда, вона є лише частиною символізму, необхідного для перекладу одних пропозицій в інші.
Ці думки Витгенштейн висловив в «Трактаті» досить фрагментарно, але вони були докладно розвинені діячами «Віденського кружка» і склали одну з фундаментальних догм логічного позитивізму.
Але іноді Витгенштейн говорить і щось інше. Адже для нього логічна структура мови тотожна логічній структурі миру. Тому, хоча пропозиції логіки й математики беззмістовні, хоча вони нічого не висловлюють про світ, проте вони показують нам дещо самою своєю формою.
Це розходження тим часом, що пропозиція говорить, і тим, що воно показує, досить істотно для Витгенштейна. «Логікові миру, що пропозиції логіки показують у тавтологіях, математика показує в рівняннях».
Ця думка Витгенштейна логічними позитивістами була відкинута.
Але як зрозуміти зауваження Витгенштейна про те, що пропозиції логіки показують логікові миру? Візьмемо таку тавтологію: «Дощ іде або не йде» або А або не - А. Отож, ця тавтологія, по Витгенштейну, розкриває нам структуру миру. Ця структура така, що допускає альтернативи.
Візьмемо математичне вираження 2 + 2 = 4. Це вираження вказує на дискретність світу, на існування в ньому різних частин. Світ Парменида не такий. Він являє собою абсолютну єдність.