Реферат: Фольклор, як форма існування духовної культури

У зимовому циклі населення цього краю до сьогодні зберігся цілий ряд своєрідних обрядодій. Окремі з них виявляють архаїчний зв’язок із волочебними обрядами, підтверджуючи їх первісне „незимове" походження. Така ж ґенеза простежується і на рівні фольклорних текстів.

Найпоказовіша відмінна риса зимового календарно-обрядового фольклору Західного Полісся полягає в тому, що визначальною для цих теренів є традиція виконання щедрівок. Показово, що за частотністю виконання окремих пісенних текстів та територією поширення щедрівки так само перевершують колядкову традицію. На Різдво на Західному Поліссі колядок світського змісту майже не виконують. У ці дні, як правило, звучали коляди - пісні релігійного спрямування, які ще прийнято називати кантами або псалмами.

Показовою ознакою зимових обрядових пісень є відображення у їх змісті господарських уподобань поліщуків. Найстійкіше відомості щодо регіональної специфіки господарювання збережені у текстовій канві щедрівок. Вітальні пісні переконливо засвідчують рільницьку специфіку господарства Західного Полісся. Лише деінде трапляються мотиви зі скотарським розумінням достатку.

У колядках, які зазвичай адресувалися незаміжній молоді, домінують не господарські мотиви, а вихваляння доблестей та чеснот дочок і синів господаря, мотиви вибору пари та пошлюблення. У межах регіону основна тема цих пісень - мандрівки парубків у пошуках шлюбної пари, що свідчить про генетичний зв’язок змісту поезії із волочебною традицією.

Особливістю побутування календарно-обрядового фольклору на Західному Поліссі можна вважати доволі помітну невизначеність жанрових меж та варіантність видових номінацій. Особливою мірою це стосується весняного фольклору.

Проведений аналіз стану збереження та характеру побутування календарно-обрядового фольклору Західного Полісся в сучасних умовах показав, що з кожним роком записати повний текст календарної пісні стає дедалі важче. Разом зі старшим поколінням західних поліщуків, яке застало календарну поезію ще в її активному побутуванні (а відтак тексти були відомі респондентам широкого загалу та різного віку), відходить у небуття і значна кількість пісень. Перейшовши до пасивної форми функціонування, чимало автентичних текстів календарно-обрядових пісень вже не передається від покоління до покоління і з часом зникає зовсім. Почасти репертуар західних поліщуків (особливо молодшого покоління) поповнюється за рахунок привнесених, запозичених текстів [1, 68].

Утім, навіть при переході фольклорних текстів у пасивну пам’ять, жанрова структура залишається незмінною. Якісь нові тексти можуть запозичуватися завдяки вторинним джерелам, не внаслідок безпосередньої форми передачі, але усвідомлення їх нетрадиційності серед респондентів зберігається й інформація про це передається від покоління до покоління (такі пісні зазвичай маркуються виконавцями як „теперишня”, „школьна”).

7 . Розвиток та репрезентаця фольклору в умовах сьогодення

Починаючи з 50-хХХ ст. років, музична фольклористика переживає нелегкі часи. Нечисленні ідеологізовані видання, наповнені передруками зі старих публікацій, підробки, фальсифікації, пісні на замовлення про вождів революції заповнили сторінки різних збірників. Наукове упорядкування, звичайно, було відсутнє більше 20-ти років підряд, до того часу, коли Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, керований М. Рильським, починає роботу над виданням серії „Українська народна творчість", перший том якої під назвою „Історичні пісні" вийшов у 1961 р. (на сьогодні видано понад 20 томів) виключно у словесному тексті викладу.

Цікавим видається “Нарис історії української музики Андрія Ольховського”, колишнього професора Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського, перше видання якого загинуло на початку війни у 1941 р. І лише з третьої спроби за новою авторською редакцією “Нарис..." публікується у 2003 р. у Києві під науковою редакцією доктора мистецтвознавства Л. Корній та доктора філологічних наук Г. Півторака. Вперше в українській музичній історіографії автор намагається широко подати розвиток музики не ізольовано, а в історичному та частково в загальнокультурному контексті, а також комплексно охопити різні музичні явища - музичну творчість, музичне життя й освіту [6, 138].

За період незалежності України помітно пожвавилася робота з виданням різних наукових і популярних збірок, пісенників, посібників. З’явилися приватні зібрання любителів фольклору, запрацювали лабораторії фольклору у різних освітніх закладах. На Кубані, колишніх українських землях, на початку 90-х з’являється серія збірників „Песни кубанских казаков" за редакцією головного диригента Кубанського козачого хору В.Г. Захарченка. Київські, львівські, харківські, рівненські, волинські вищі школи через роботу фольклорних експедицій планомірно обстежують відповідно західноукраїнські землі, області Центральної та Східної України.

У бібліотеках тільки за 1995 р. є немало збірників пісень з різних регіонів, серед яких „Наспівала мати. Пісенний світ О. Довженка” (К.: „Музична Україна”). У цьому виданні вперше публікуються всі пісні з рукописного зошита письменника, які формували своєрідне світобачення великого майстра. У примітках додаються відповідні пояснення: місце та час запису пісень, спогади земляків та друзів О. Довженка, цитати з його творів, у яких використано ту чи іншу пісню.

Ще два збірники „Співає веснянка” (70 зразків народно-пісенної творчості з репертуару фольклорного гурту „Веснянка" (м. Рівне), які упорядкував невтомний збирач пісенного фольклору В. Ковальчук) та фольклорний зошит „Пісні - обереги Прибужжя", м. Миколаїв. Цей зошит відкриває нову серію педагогічної бібліотеки „Українська національна школа-родина” Миколаївського обласного інституту удосконалення вчителів, - центру українознавства у м. Миколаєві. Трапляються і видання з голосу однієї людини, як-от „Люлі, люлі, люлі-са. Народні колисанки і забавлянки з голосу Антоніни Голентюк” (Луцьк, 1998) [6, 139]. Однією з найкращих робіт останніх років є видання колективу харківських мистецько-освітніх та наукових закладів разом з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. М. Рильського НАН України під назвою „Дзига. Українські дитячі й молодечі народні ігри та розваги" (Харків: Друк, 1999). За словами Миколи Жулинського - це перша спроба узагальненої подачі джерельного етнографічно-літературного матеріалу..., своєрідна енциклопедія автентичних українських ігор і водночас як цікавий варіант нестереотипного захопливого практичного посібника, позбавленого нудного менторства й уже звичного педагогічного штампу. Справді захоплюєшся авторською розробкою, спектром народних ігор через обрядове коло разом з піснею і танком чи хороводом (які теж потребують пильної уваги), грою словом (лічилки, веселики, скоромовки, небилиці) та унікальною класифікацією народних ігор за віковою категорією школярів, за характером організації фізичної діяльності, за предметно-жанровими ознаками тощо”.

І, нарешті, ще один живий струмінь у фольклорно-історичному процесі нашого народу, який висвітлює мистецьке життя одного села Сахнівки (тепер Ленінівка), що на Чернігівщині. Книжка називається „Перетик", видана товариством „Чернігівське земляцтво" (К., 2000). Автори - Надія Данилевська, учитель-методист з українознавства школи № 186 м. Києва та Микола Ткач, доцент Київського національного університету культури і мистецтва. Книжка охоплює пласти культури села в широкому розрізі: історичне минуле його назви, географічне положення, пісенний фольклор (родинно-побутові, колядки, щедрівки, самобутні веснянки тощо), узори вишивок, сповнені розмаїттям символів та міфопоетичних образів, що поєднують у собі християнські та дохристиянські мотиви, сімейні і родинні світлини жителів, їхні оповідки про своє життя-буття місцевою говіркою, казки та легенди, перекази, прикмети, сахнівські звичаї та обряди і навіть короткий словник.

У європейських народів етнічна музика збереглася лише в письмових джерелах, тому вони з глибоким інтересом вивчають фольклор інших народів, зокрема, українського. Українці ще мають унікальну можливість спостерігати свою автентичну музичну культуру в живому звучанні сільських хорів та інструментальних капел, але, на жаль, автентичне виконання етнічної музики селянами - природними носіями звичаїв і традицій - на наших очах завершує тисячолітню епоху свого існування і нащадки цих носіїв перестали наслідувати їх. З другого боку, народилася ціла низка гуртів і солістів, які ставлять собі за мету максимально точно відтворювати обрану манеру співу. Гурти „Древо” (Київ), „Муравський шлях” (Харків), гурт „Володар", „Надобридень", колективи "Горина" (Рівне), "Веснянка" (Рівне) у своєму репертуарі виконують те, що почули у власних етнографічних експедиціях.

На зламі тисячоліть з’явилася можливість збереження унікальних архівів шляхом переведення їх у цифрові технології, видання серій аудіо та мультимедійних компакт-дисків, створення постійно діючої інтернет-сторінки українського традиційного фольклору з відповідною паспортизацією матеріалу. Громадська організація „Арт Екзистенція" у співпраці з Мистецькою агенцією „Арт Велес" (художній керівник Василь Вовкун), українсько-британським підприємством „Комора" та каналом „1+1” започаткували проект „Моя Україна”, головним завданням якого є записи українського автентичного фольклору - основи сучасної культури великої європейської нації у цілісному культурно-побутовому контексті. Компакт-диск „Берви” (2001) є першим із цієї серії, адресований учням, студентам, викладачам та всім шанувальникам справжнього мистецтва. Далі були чудові компакт-диски „Зелений шум Полісся" (2002), декілька видань „Київська Русь. Український автентичний фольклор", ("Арт Велес", 2002), „Над річкою Карайцем", пісенна традиція села Рівне Мурованокуриловецького району Вінницької області, „Кобзарсько-лірницька традиція. Тарас Компаніченко. Народна бандура та ліра” (2002).

Об’єднання „Оберіг ХХI" разом зі студією звукозапису „Аркадія” при Національній спілці композиторів теж докладають немало зусиль для пропаганди української народної пісні. Компакт-диски „Народна музика України", „Пити чи не пити", „Тріо Маренич", „Ніна Матвієнко”,”Марія Миколайчук", два видання компакт-диску з піснями українського народу у виконанні тріо „Золоті ключі" мають неабияку популярність в Україні та за її межами.

Чи багато це, чи мало? Звичайно, мало. Компакт-диски слухають не так багато людей з різних причин, більше слухають радіо, а ще більше - дивляться телевізор і саме там українську народну пісню почуєш рідко, хіба що на свята. Про засилля маскультурою телепростору і негативний вплив її особливо на підростаюче покоління говорилось немало, хочу тільки додати, що ми можемо втратити пласт національної духовності, набутий тисячоліттями нашої історії, який дає нам можливість пізнати самих себе, пізнати Україну.

Отже, історична науково-фольклористична думка минулого тисячоліття і початку нового, свідками якого ми є, проявляла глибокий інтерес до фольклорно-етнографічного простору українського народу, залишивши нам у спадок наказ - зберегти те, що маємо, навчити своїх дітей поваги і любові до своєї землі, мови, культури, звичаю, щоб залишитися народом, а не „населением". Адже фольклор - глибоко демократичне мистецтво, вияв колективної думки і колективних емоцій, носій чеснот, морально-етичних і естетичних ідеалів.

Людське життя цікаве і неймовірно різноманітне, кожен народ і кожна нація на нашій прекрасній планеті живе за своїми законами, але об’єднує нас єдине - Закон Природи, Закон Всесвіту, якому ми маємо підкорятися. Протягом багатьох років нас послідовно відучували докопуватися до сутності речей і явищ, тих джерел, які ми називаємо джерелами життя, до енергетичних, просторових і часових чинників, до принципу циклічного існування Всесвіту, та завжди знаходилися люди, які всупереч усім заборонам наполегливо і глибоко вивчали ці явища, наближаючись до розуміння смислу життя. Серед таких людей психоетнолог Володимир Куєвда, професор-етнолог Валентина Борисенко, академік Ганна Скрипник, професор Роман Кирчів (Львів), Георгій Кожолянко (Чернівці).

У наш непростий час нових звершень та глобальної політики коли, здавалося б, технічні та інформативні відкриття заступили людині світ, в українському суспільстві спостерігається великий інтерес до міфологічного спадку, що наші далекі предки залишили у закодованому вигляді, особливо у казках та календарно-обрядових піснях-молитвах, вишивці, малярстві, різьбі, предметах побуту, що рясніють різноманітною символікою та символічними знаками. Ось чому за висловом М. Ткача, „всю народнопоетичну спадщину слід розглядати лише під кутом давнього світогляду наших предків”. У своєму навчальному посібнику “Українська музична фольклористика” А. Іваницький пише: “На початку третього тисячоліття головним предметом інтересу стане людська психіка. І тоді фольклор з його глибиною пам’яті у десятки тисячоліть стане одним із найбагатших джерел для пізнання Історичною Людиною найцікавішої із світових таємниць - таємниці самої себе”. Але ж все менше на естрадних сценах та в телерадіоефірі звучать перлини української народної творчості, її пісні. Ніби чується вислів однієї сучас