Реферат: Фонологічна система мови

Усе розглянуте стосується парадигматичного аспек­ту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (ін­варіант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним на­бором диференційних та інтегральних ознак. При роз­гляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мов­леннєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрап­ляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слаб­кими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів до­сягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі пози­ції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах силь­ною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена позиція. Пор.: укр. сёла [сёла] і села [се^и ла]; рос. вол і воловой [въллвбх], вал і валовой [въллвох], ток і токо­вой [тъклвб;], так і таковой [тъклвб!]. Для приголос­них сильною є позиція перед голосними і сонорними (рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед інши­ми приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бо-род'ба]; рос. сдать [здат'], легко [л'е^и хко]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігають­ся. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип]; польськ. grad [grat] «град» — grat [grat] «стара річ», pod [pot] «під» —pot [pot] «піт»; нім. Rad [rat] «колесо» — Rat [rat] «ратуша», Bund [bunt] «союз» — bunt [bunt] «пістрявий», Tod [tot] «смерть» — tot [tot] «мертвий»). В українській і англійській мовах кінець слова є силь­ною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип, Важ хліб і Ваш хліб; англ. bag[bseg] «сумка, портфель» і back [baek] «спина», wide [waid] «широкий» і white [wait] «білий», hard [ha:d] «твердий, сильний, важкий» — heart [ha:t] «серце»).

Таким чином, у мовленні виступають уже не фоне­ми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [е^и ] в слові село [се^и ло] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в слові травка [трафкъ] — алофоном фонеми <в>.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіаль­ні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості ви­мовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення то­що). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о], бойківське обнижене [и], що нагадує [ы] російської мови, львівське шепеляве м'яке [с^ш ], покутське наго­лошене [и], наближене до [є] тощо). Яскравим прикла­дом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ы] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейный — безыдейный, Я с Ирой [йа сь'іроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а]; рос. мял [м'ал], мять [м'ат'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омо­фонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Rad і Rat, Bund і bunt та ін.), варіації — це «не­винні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких пози­цій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому спри­йняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реа­лізується в мовленні. У філософському плані відношен­ня фонеми і звука можна визначити як відношення сут­ності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кіль­ка звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються пози­ційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — ъ] в словах воды [воды], вода [влда], водяной [въд'э^и ноа]), де кожен елемент можливий тільки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ря­ди можуть бути паралельними для одних позицій і пе­рехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному ало­фоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні [ъ]).

Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане по­няття фонотактики, тобто закономірності сполучу­вання фонем.

4. Поняття фонологічної системи

Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одини­ця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти­ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротика­ми, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично зав­дяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро­сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в україн­ській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими оди­ницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Кон­статувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем ви­міру — системи взуття і системи одягу. Відповідно цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> — <ае> — <э:> — <э> (head [hed] «голова» — had [haed] «past від have «мати» — heard [ha:d] «past від hear «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони пере­бувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадиг­матичного аспекту. Фонологічна парадигматика є сис­темою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протистав­лення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глу­хість, губність — передньоязиковість. Як приклад коре­ляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бі­нарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одно­мірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукуп­ності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фо­нем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні озна­ки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприк­лад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвін­кість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. Привативні — опозиції, в яких один член має якусь озна­ку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глу­хість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глу­хість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими сло­вами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлен­ня інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> ~ <к> = <г> ~ <х> = <ж> - <ш> = <з> - <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюєть­ся, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчасти­ми) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не ха­рактеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприк­лад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глу­хість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй прита­манну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Опозиції, члени яких різняться тільки однією озна­кою, а за всіма іншими збігаються, називаються коре­лятивними. Наприклад: <б> ~ <п>, <д> ~ <т>, <в> -- <ф>, <н> - <н'>.

Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему диференційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних. За основу загальної класифікації фонем во­ни взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу най­різноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні про­тиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) во­кальність — невокальність; 2) консонантність — неконсонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в централь­ній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість;

5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий ха­рактер) — неназальність (ротовий характер); 7) перер­вність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифі­кація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифіка­ція шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність — висока тональність; 11) бе­мольність (ослаблення верхніх частотних складни­ків унаслідок участі при творенні звука губ) — небемольність; 12) дієзність (посилення верхніх частот­них показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієзність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мо­ви використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опи­су фонем української мови достатньо 9 ознак: во­кальність, консонантність, дифузність, низькість, бе­мольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість (див. табл.).

а	і	У	б	к	м'	к	Ч	ш.
вокальність	+	+	+	__	___	+	+	___	___
консонантність	—	—	—	+	+	+	+	+	+
дифузність	—	+	+	+	—	+	+	+	—
низькість	+	—	+	+	+	+	—	—	—
бемольність	—	—	+	—	—	—	—	—	—
дієзність	—	—	—	—	—	+	—	—	—
перервність	—	—	—	+	+	+	+	+	—
різкість	+	—
дзвінкість	+	+	+	+	—	+	+	—	—

Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця своєрідність стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голос­них та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фо­нем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні; в ні­мецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголос­них); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.

5. Фонологічні школи

У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного по­гляду на⁷ природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І. О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір — концепції психо­логічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев — концеп­ції семіотичної реальності (фонема — фігура, що слу­жить для побудови знаків), то У.-Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фо­неми й об'єктивність відношень фонем, що ґрунтують­ся на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови, розходять­ся в розумінні деяких суттєвих питань. Так, у Росії існує дві фонологічні школи — Санкт-Петербурзька і Московська, концепції фонеми яких багато в чому різняться.

Санкт-Петербурзька фонологічна школа (осново­положник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зіндер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздев, Л. Л. Буланін, СБ. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнен­ня звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотож­ність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фоно­логічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як воды [воды] і вода [влда] є різними фонемами, а звук [т] у словах сад [сат] і том [том] — однією. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).

Принцип підходу цієї школи — прагнення пов'яза­ти лінгвістичну природу фонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально дос­ліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лі­куванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створен­ні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.

Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Сидоров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлев, Г. О. Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у цент­рі уваги не розрізнення звукових оболонок значен­нєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розгляда­ють як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Звуки [о], [л], [ъ] у словах воды [воды], вода [влда], водяной [въд'э^и н6|] є варіантами однієї фоне­ми <о>, а останній звук у слові сад [сат] і перший звук у слові том [том] є різними фонемами. Таким чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одини­цею. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Москов­ська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, а й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М. В. Панова [Панов 1967]. З інших фонологіч­них шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Аме­риканська і Копенгагенська.

У 30-х роках XXст. зародилася діахронічна фоно­логія (праці Є. Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне). В Україні зародження фонології пов'язане з іменами Є. К. Тимченка («Курс історії українського язика. Вступ і фонетика», 1929), О. Н. Синявського («Спроба звукової характеристики літературної укра­їнської мови», 1929) та О. Б. Курило («До поняття «фонема», 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно укра­їнської мови розвивали І. 3. Петличний, П. П. Костру-ба, Ф. Т. Жилко, Л. І. Прокопова, В. С. Перебийніс, Н. І. Тоцька та ін.

Використана література

1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 73—98.

2. Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 287—317.

3. Общее языкознание: Внутренняя структура языка / Отв. ред. Б. А. Се­ребренников. — М., 1970. — С. 120—199.

4. Степанов Ю. С. Основы общего языкознания. — М., 1975. — С. 72—87.

5. Трубецкой Н. С. Основы фонологии. — М., 1960.

6. Коструба П. П. Основні поняття фонології // Укр. мова і літ. в школі. — 1965. — № 7.