Реферат: Форми власності 2

Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння засобів та результатів її праці в інте­ресах розвитку багатства особистості. З цих позицій має аналізува­тись і розвиток різних форм власності, конкретно історична су­купність яких визначає структуру і зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її структурі можливостей ство­рення з урахуванням рівня розвитку продуктивної сили праці люди­ни, оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу цілям Та інтересам її всебічного розвитку.

3. Індивідуальна власність – як вихідна форма власності

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею люди­ни набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто при­родні характеристики і перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індиві­дуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об'єкта інди­відуальної власності полягає у тому, що вона є невід'ємною лан­кою суспільної природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою, ви­користовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці як з історичної, так і логічної точки зору характери­зує сутнісну основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпре­тації відносини власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут ще відсутні ті ланцюги, які пов'язують власність з усією системою економічних відносин, на основі якої вона реалі­зується. На цьому рівні власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індиві­дуальна власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути відокремленою від продуктивної праці. Вона фор­мується і реалізує себе лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності характеризується як вияв одного з фундамен­тальних законів економічної теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень економічної теорії — положення про трудовий характер власності та як наслідок цього об'єктивну обумовленість поєднання в одній особі працівника і власника; по-друге — виключне право кожного працівника на присвоєння, користування і розпоря­дження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого процесу, його підпорядкування безпосереднім інтере­сам виробника і власника. Однак у цьому разі йдеться лише про за­гальний стрижень еволюційного процесу, який на кожному історич­ному етапі розвитку має своє специфічне втілення. Останнє реалі­зується через процес формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

4. Принципи формоутворення основних форм власності

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутво­рення власності, які об'єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?

У принциповому плані відповідь на поставлені запитання є до­сить очевидною.

Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які «забігання» вперед (так само, як і відставання) у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно відіб'ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи її економічного відтво­рення.

Водночас положення про об'єктивну обумовленість процесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси завжди являють собою багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв'язки, що "визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. Що, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, а й можливу альтернативність процесу формоутворення.

Більше того, як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. Вона неодмінно містить різноманітні структури — нові й старі, ті, що відживають І щойно народжуються, стимулюють і водночас стри­мують процеси економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі. Виник­нувши завдяки дії певних об'єктивно детермінованих чинників і пе­редусім під впливом структурної специфіки суспільної продуктив­ної сили праці, в умовах, коли дія цих чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності не­одмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток про­дуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

Саме так відбувався процес становлення приватнокапіталістичної форми власності, її елементарні структури з'явилися вже в XIV ст. у вигляді простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбу­вався процес первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов'я­заний з утвердженням приватнокапіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю подолати системні зв'язки фео­дальних відносин. Йдеться про відчуження людини від землі як ос­новного засобу виробництва і перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, заснова­ну на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватнокапіталістична власність утвердилась як панівна структу­ра економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрокра­тична система. У структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим методом без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш високого ступеня суспільно-історич­ного процесу. Це, у кінцевому підсумку, і визначило загальну неста­більність економічної системи суспільства, її саморозпад. «Капіта­лістична власність, — писав з приводу цього на початку 30-х років XX ст. вчений і політичний діяч Німеччини К. Каутський, — неодмін­но буде відроджуватися у тих випадках, коли ще не створено об'єк­тивних умов для господарської організації, більш прогресивних, ніж капіталізм, якщо навіть тимчасово і вдалося розгромити капіталістичну власність насильницьким шляхом» (Каутський К. Материалистическое понимание истории. - М., 1931. - Т. 2. - С. 434).

4. Домінуючий об’єкт власності

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації прита­манний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відби­ває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля та існуючий на ній тварин­ний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх присвоєння — первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень — сім'ї, роду, общини — неосмислено сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала зем­ля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступо­во перетворилася з колективної основи існування людини на відо­соблений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських еко­номістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип неможли­во застосувати до того, що не є продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена людиною», — продовжував Дж. С. Мілль. — Тому вона має бути «надбанням усіх людей». Пору­шення цього принципу призведе до того, що «щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є пев­ною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено та­кий висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевлас­ника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділян­ки на підставі строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людсько­го суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приватного) присвоєння. «Колективна власність на землю, — писав з приводу цього Л. Морган (Древнєє общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. — Л., 1935), — була ... загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історич­ного розвитку висновку прийшов і відомий російський дослідник М. Ковалевський, «Етнографія й історія, — підкреслював він, — свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк происхождения й развития семьи й собственности. — М., 1939).