Реферат: Формування історичної свідомості учнів
Розглянемо коротко загальні принципи різних підходів до угруповання методів. Пропонується, наприклад, всі методи підрозділити по тому, як діє в навчанні учень, назвавши їх активними, якщо учні працюють самостійно (лабораторний метод, робота з книгою), та пасивними, якщо учні слухають і дивляться (розповідь, лекція, пояснення, демонстраційний метод, екскурсія) (Е.Я. Голант).
Однак подібна класифікація нам представляється неприйнятною, тому що вона нівечить принцип свідомості та активності учнів у навчанні і суперечить теорії процесу навчання, відповідно до якої навчання процес двосторонній, що припускає активність учня на всіх його етапах.
Було запропоновано поділити методи по джерелах передачі і характеру сприйняття інформації на словесні, наочні і практичні (С.І. Перовський, Е.Я. Голант). У залежності від основних дидактичних задач, реалізованих на даному етапі навчання, методи підрозділяють на методи придбання знань, формування умінь і навичок, застосування знань, творчої діяльності, закріплення, перевірки знань, умінь, навичок (М.А. Данилов, Б.П. Єсипов).
Відповідно до характеру пізнавальної діяльності учнів по засвоєнню суті освіти виділяють такі методи, як пояснювально-ілюстративний (інформаційно-рецептивний), репродуктивний, проблемне викладання, частково-пошуковий, чи евристичний, і дослідницький (М.Н. Скаткін, І.Я. Лернер). Запропоновано класифікації, у яких сполучаються методи викладання з відповідними методами навчання: інформаційно-узагальнюючий і виконавчий, пояснювальний і репродуктивний, інструктивно-практичний і продуктивно-практичний, пояснювально-спонукаючий і частково-пошуковий, спонукаючий і пошуковий (М.І. Махмутов).
Все частіше застосовуються підходи до класифікації методів навчання одночасно по джерелам знань і логічним обґрунтуванням (Н.М. Верзилін), за джерелом знань і рівню самостійності учнів у навчальній діяльності (А.Н. Алексюк, І.Д. Звєрєв і ін). В.Ф. Паламарчук і В.І. Паламарчук запропонували модель методів навчання, у якій у єдності сполучаються джерела знань, рівень пізнавальної активності і самостійності учнів, а також логічний шлях навчального пізнання. Класифікацію, у якій розглядаються чотири сторони методів: логіко-змістовна, джерельна, процесуальна й організаційно-управлінська, запропонував С.Г. Шаповаленко.
Наявність різних точок зору на проблему класифікації методів відбиває природний процес диференціації й інтеграції знань про них. Все більш чітко позначається багатобічний, комплексний підхід до характеристики їхньої сутності. У сучасних умовах дозріли реальні можливості для узагальнення і систематизації уявлень про методи навчання історії на основі методології цілісного підходу до діяльності.
Останнім часом у зв'язку з посиленням уваги до розвитку пізнавальних здібностей учнів та ознайомленню їх з методами науки була висунута система класифікації методів за ступенем розвитку самостійності в пізнавальній діяльності учнів. У цій системі першим називається пояснювально-ілюстративний метод, при якому учень засвоює готові знання, що повідомляються йому у різній зовнішній формі (розповідь, лекції, демонстрації і т.п.), далі - евристичний метод (або частково-пошуковий), тобто метод частково-самостійних відкриттів, що здійснюються самостійно за вказівками і при керуючій ролі вчителя, і дослідницький. Цей метод може застосовуватися і в позакласній роботі та на класних заняттях.
Ця класифікація, однак, також може викликати серйозні заперечення. Головний її недолік заперечення всіх сформованих методів, зведення їх до ролі форм. У класифікації, запропонованій Ю.К. Бабанським, виділяються три великі групи методів: організація і здійснення учбово-пізнавальної діяльності; методи її стимулювання і мотивації; методи контролю і самоконтролю. Якщо перша і третя групи методів відбивають у цілому систему сформованих методів, то друга група методи стимулювання і мотивації містить ряд нових, мало досліджених ще методів і прийомів роботи, до числа яких автором віднесені: пізнавальні ігри, навчальні дискусії, створення ситуацій цікавості, створення ситуацій емоційних переживань, заохочення, осудження, методи контролю. Безсумнівно, метод гри заслуговує виділення і розгляду в якості самостійного, однак створення цікавих ситуацій і ситуацій переживання можна забезпечити в структурі багатьох уже сформованих методів; дискусію ж можна розглядати в структурі методу бесіди. Заохочення і покарання краще зв'язати з методами контролю.
Судячи про тенденції розвитку методів навчанні історії в школі, як бачимо, немає жодної класифікації, оптимальної щодо всього навчального процесу через те, що відображається лише одна або кілька сторін процесу і методів навчання. Зрозуміло, що не можливо побудувати якусь незмінну класифікацію загальних методів навчання історії у школі, оскільки це означало б помістити надзвичайно різноманітну навчально-педагогічну діяльність, яка постійно поновлюється, у сталу. Виходячи з педагогічної системи, яка обґрунтова Беспалько В.П., і була удосконалена Жуковим Р.Ф. та Кузнєцовим Ю.В., де розглядаються п'ять рівнів навчання, що дозволяють оволодіти знаннями в тій чи іншій області, пропонується класифікація методів навчання на основі даних рівнів навчання. Класифікація допускає як використання традиційних і нетрадиційних методів навчання, так і вихід одних та перехід до більш імпонуючих.
Перший рівень - знання-знайомства, які дозволяють учню розрізняти, впізнавати знайомий йому предмет, явище, певну інформацію.
Другий рівень - знання-копії, що дозволяють переказати, репродукувати засвоєну інформацію.
Третій рівень - знання-вміння, тобто можливість застосувати одержані знання в практичній діяльності.
Четвертий рівень - знання-навики свого роду автоматизовані вміння.
П'ятий рівень - категорія творчості, результатом якої є так звані дії "без правил" в певній галузі навчально-пізнавальної діяльності.
В школі потрібно використовувати такі методи навчання історії, які спонукають та активізують індивідуальну діяльність учня.
З огляду на вищесказане усі класифікації методів навчання історії у школі, яка не є сталими, а можуть змінюватися відносно тенденцій розвитку методів навчання. Сталим може залишатися лише твердження про використання тих чи інших методів для набуття певного рівня знань. Цим і пояснюється існування багатьох різних підходів до класифікації методів навчання історії.
3. Дайте класифікацію засобам навчання історії
Засоби навчання історії у школі - допоміжні матеріальні засоби школи з їх специфічними дидактичними функціями.
Слово вчителя - найістотніший засіб навчання історії. За допомогою слова вчитель організовує засвоєння знань учнями, формування в них практичних умінь і навичок. Викладаючи новий матеріал, він спонукає учнів до роздумів над ним.
Підручник як важливий засіб навчання історії у школі слугує учневі для відновлення в пам'яті, повторення та закріплення знань, здобутих на уроці, виконання домашнього завдання, повторення пройденого матеріалу.
Спеціальні технічні засоби навчання (ТЗН) - необхідний чинник засвоєння знань. До них належать: дидактична техніка (кіно-, діапроектори, телевізори, відеомагнітофони, електрофони), аудіовізуальні засоби; екранні посібники статичної проекції (діафільми, діапозитиви, транспаранти, дидактичні матеріали для епіпроекції), окремі посібники динамічної проекції (кінофільми, кінофрагменти та ін), фонопосібники (грам - і магнітофонні записи), відеозаписи, радіо - і телевізійні передачі.
Ефективному використанню засобів навчання сприяє кабінетна система навчання, що передбачає проведення занять з усіх предметів у навчальних кабінетах, обладнаних посібниками, літературою, дидактичними матеріалами, технічними засобами, а також позаурочних занять. Така система сприяє швидкому "проникненню" учнів у предмет, що вивчається на уроці; створює кращі можливості для використання наочності, ТЗН та умови для цікавої організації позаурочної роботи з предмета і позакласної виховної роботи з учнями. Щоправда, вона створює і певні проблеми, пов'язані з труднощами у складанні розкладу занять, підтриманні санітарного стану в класі; зайві пересування в коридорах.
Поділ засобів навчання на однорідні групи спрямований на полегшення й удосконалення роботи вчителя, він покликаний допомогти йому уникнути випадкового відбору й застосування наочних засобів у процесі навчання. Класифікація наочних засобів цієї групи дозволяє визначити дидактичні особливості засобів і на цій основі поліпшити зміст та наслідки їх використання.
На сьогодні існує кілька класифікацій наочних засобів , в основі яких лежать різні критерії. Традиційно до умовно-графічної наочності відносили карти й картосхеми. Головний критерій відбору наочних засобів для уроку - його характеристика через призму вирішення дидактичних завдань.
Таким чином, класифікація наочних засобів за дидактичною метою має складатися з чотирьох груп наочних засобів:
ілюстративні наочні засоби, що відповідають на питання “який? ” і показують зовнішні ознаки історичних явищ;
картографічні, що відповідають на питання “де? ” і показують просторову локалізацію історичних явищ;
креслярські (умовно-графічні), що відповідають на питання “як? ” і показують внутрішні ознаки та взаємозв’язки історичних явищ;
комбіновані, що поєднують можливості попередніх груп.
Група умовно-графічних засобів наочності має важливе значення в системі викладання історії: допомагає аналізувати й узагальнювати історичні явища, засвоювати їх істотні ознаки та взаємозв’язки, схему причин, наслідків, особливостей, взаємозалежностей, ієрархії. Тобто дана група наочних засобів повинна відповідати на питання “як? ”, пояснюючи особливості історичного розвитку.