Реферат: Формування комунікативної компетентності майбутніх учителів початкових класів
Ретроспективний аналіз історико-педагогічної та методичної літератури дореволюційного періоду з огляду на процес становлення методики навчання спілкуватися як в усній , так і в писемній формі, дозволяє зробити наступні висновки:
- через усі праці представників прогресивного напряму в освіті проходить думка про необхідність роботи з розвитку мовлення школярів у тісному взаємозв’язку з розвитком їх мислення;
- ідея зв’язку викладання російської мови з читанням літературних творів і розвитком мовлення учнів послідовно здійснюється у викладанні. Це підкреслюється і в працях, і в посібниках практичного характеру;
- серед проблем розвитку мовлення виокремлюється робота над словом у різних його аспектах.
Теоретичні праці видатних російських методистів ХІХ століття стали основою для подальших пошуків методичної теорії і педагогічної практики.
На початку ХХ століття посилилось науково-лінгвістичне спрямування у методиці викладання російської мови. У її розвитку брали участь відомі лінгвісти – Ф.Фортунатов, А.Ахматов, Д.Овсяннико-Куликовський. Початок століття ознаменувався подальшим поглибленням наукових засад і в методиці розвитку усного й писемного мовлення, появою практичних посібників, де визнавалася ідея щодо необхідності диференціації підходу до розвитку в в молодших школярів зв’язного мовлення (І.Бодуен де Куртене, В.Дога, Л.Кульман, М.Лопирєва, Н.Сентюріна, Є.Соловйова, М.Соколов, О.Тихєєва, І.Трояновський, Г.Тумим, Д.Тихомиров, О.Циоглинська та інші).
Так, Л.Кульман для покращення навчання спілкуватися запропонував систему прийомів для пояснення незрозумілих слів та виразів [4]. Відомі російські методисти М.Соколов, і Г.Тумім розробили питання внутрішнього зв’язку між усіма розділами мови, в число яких включили граматику та розвиток мовлення [8]. М.Соколов також відводив чільне місце розвитку мовлення, стверджуючи, що «навчати рідної мови – значить займатися – якщо не виключно, то переважно – розвитком мовлення учнів, не виключаючи, звісно, й елементарної грамоти». Він підкреслював, що «елементарна грамота, і граматика, і пояснювальне читання – все «на потребу» розвитку мовлення, з яким і через яке кожен із цих розділів слугує загальній справі навчання рідної мови» [8; 10-16].
Відтоді і до сьогодні пропонувалися різні підходи та різні шляхи розв’язання проблеми розвитку мовлення учнів, майбутніх учителів, хоча про формування комунікативних умінь йшлося рідко.
Над проблемою розвитку мовлення учнів, студентів працювали й українські педагоги, лінгводидакти. Заслуговує на увагу посібник із розвитку мовлення молодших школярів, створений в Україні на початку ХХ століття В.Догою [3]. У ньому автор пропонує систему вправ на формування в учнів таких умінь і навичок з письмового спілкування, як складання за різноманітною тематикою й типами мовлення творів (описи, розповіді, міркування). Він також подає і серію вправ на вдосконалення вмінь висловлювати власну думку в усній формі, на інтонування простих речень та частин складносурядного; на підвищення й зниження голосу; надання голосу певного емоційного забарвлення.
Слід зазначити, що сформульовані завдання дають можливість учням спочатку спостерігати виучувані мовні одиниці в текстах, а потім перейти до побудови власних зв’язних висловлювань. Проте учена не була до кінця послідовним у питанні щодо навчання школярів продукувати власні тексти. Крім завдань на складання діалогів, пропонована методика не передбачала побудови інших різновидів висловлювань усної форми.
Цікавими є погляди С.Русової на проблему розвитку українського мовлення дошкільників та молодших школярів, яка в розвитку мовлення учнів бачила головне завдання школи [6]. Вона перша серед вітчизняних методистів у своїй педагогічній творчості торкнулася питання про необхідність розвитку комунікативного мовлення. У своїх працях С.Ф.Русова вказувала на те, що процес використання мови з комунікативною метою є досить складним, оскільки не тільки передає думки однієї людини іншій, а й порушує в другої її власну думку, викликає певну реакцію у слухача. При цьому вона зауважувала, що в навчанні мови поряд ідуть два взаємопов’язані, але водночас різні процеси – знати (мову) і вміти (нею користуватися).
Видатна освітянка виступала за розширення мовленнєвої практики на уроках мови, зазначаючи, що «дитині у школі треба давати можливість вільно висловлювати свої думки, а не лише слухати свого вчителя» [6; 247]. На першому етапі вивчення мови вчитель, на думку вченої, «мусить викликати дітей на розмови, в ході яких вони розповідають йому, як і де живуть, що їх оточує» [6; 9], казки та оповідання на основі власного досвіду.
Таким чином, аналіз педагогічного доробку С. Русової дозволяє визначити її підходи до навчання мови як такі, що ґрунтуються на мовленнєвій діяльності, зокрема на комунікативній функції мовлення. Проте учена не була до кінця послідовною в питанні щодо навчання школярів продукувати власні тексти. Крім завдань на складання діалогів, пропонована методика не передбачала побудови інших різновидів висловлювань усної форми.
В основу системи навчання усного й писемного мовлення російських методистів М.Лопирєвої, О.Соловйової, О.Тихєєвої, О.Ционглінської покладено розвиток здібностей школярів самостійно й творчо мислити, точно, правильно, літературною мовою оформляти свою думку. Цінною є думка вчених про необхідність чергувати усні й письмові твори з метою оволодіти мовленням як засобом передавання власних вражень та почуттів. Реалізувати ці завдання допомагають різноманітні стилістичні вправи: спостереження за відтінками у значенні синонімів, з’ясування прямого і переносного значення слова, виписування з тексту образних висловів та мотивація їх використання тощо [5].
Н.Сентюріна накреслила шляхи вдосконалення аналітико-синтетичної діяльності школярів у процесі усного спілкування. Зокрема, вона акцентувала увагу на тому, що учень має усвідомити головну думку, зміст тексту, а також навчитися ділити його на окремі частини, встановлювати логічні зв’язки та добирати потрібні стилістичні засоби [7]. Вважаючи письмову форму мовлення складнішою за усну, вчений відстоюєдумку про випереджувальний розвиток усного мовлення. У методичному посібнику пропонується велика кількість вправ на формування інтонаційних умінь інавичок молодших школярів. Однак пропонована Н.Сентюриною методика розвитку усного мовлення не передбачала навчання школярів диференційованого використання мовних засобів залежно від форми та типу висловлювання.
У 20-х роках ХХ століття було видано програми, які здебільшого приділяли увагу опануванню живою розмовною мовою і відсували на другий план формальні цілі навчання мови. В результаті цього відбувся розрив між викладанням граматики та «розвитком живої мови», який тривав до середини 30-х років, незважаючи на протестуючі голоси передових методистів та лінгвістів. У дослідженнях учених 20-х років ХХ ст. увага здебільшого зосереджувалася на проблемах удосконалення мовленнєвої освіти учнів старших класів. Вважалося, що учні початкових класів через свої вікові особливості неспроможні творчо мислити, тому написання творів переносилося в середні та старші класи.
Висновки
Таким чином, здійснений нами ретроспективний аналіз проблемиформування комунікативної компетентності майбутніх учителів початкових класів у процесі викладання методики російської мови засвідчує, що в розглянутий період науковцями лише закладалися теоретичні й практичні передумови означеної проблематики.
Подальшого дослідження потребує історичний аналіз теоретико-методичних засад формування і розвитку комунікативної компетентності з російської мови майбутнього вчителя початкової ланки освіти в ХХ столітті.
комунікативний вчитель компетентність російський методика
Список літератури
1. Бунаков Н.Ф. Школьное дело. Учебный материал, проработанный на учительських съездах и курсах за тридцать лет (1872-1902 // 1906) // Избр. пед. соч. – М., 1953. – С. 99-173.
2. Буслаев Ф.И. О преподавании отечественного языка / Ред. и коммент. проф. Е.Н.Петровой. – Л.: Учпедгиз: Ленингр. отделение, 1941. – 248 с.
3. Дога В. Живе слово. Розвиток мови. Письмо. Спостереження над мовою. Другий рік навчання. – Харків: Держ. вид-во України, 1925. – 77 с.
4. Кульман Н.К. Методика русского языка. Изд. VII. – ІІ.; 1918. – С.6-23.
5. Лопырева М., Соловьева Е, Тихеева Е, Ционглинская Е. Как вести устные и письменне работы на уроках родного языка. 5-е узд., испр. – Петроград: Типография «Рассвет», 1915. – 192 с. (С.3 - 192).
6. Русова С.Ф. Вибрані педагогічні твори. Т.2 – К.: Либідь, 1997- 317 с.
7. Сентюрина Н.И. Живое слово ребенка в выразительном чтении и устной речи (теория и практика): Пособие для родителей и педагогов. –Х.: Изд-во «Основа» при Харьковском ун-те, 1912. – 288 с.
8. Соколов Н.М., Тумим Г.Г. На уроках родного языка. – Пг., 1917. – С.10-16.