Наступний хронологічний зріз європейських гомінідів представлений знахідками із Сванскомба (Англія), Штейнгейма (Німеччина), Монтеморена (Франція), датованими періодом від 200 до 250-300 тисяч років тому. Це - великий фрагмент тім'яних і потиличної кісток, досить повний череп та окрема нижня щелепа. Вони мають певні сапієнтні риси (відносно опуклий лоб й округлий контур потилиці, підборідковий виступ на нижній щелепі тощо), а разом із тим - помірну місткість мозкової порожнини (1150 - 1250 см3) і, добре розвинутий надочний валик та архаїчну будову зубної системи (третій моляр більший, ніж два перші). Носіїв цих ознак іноді називають "пресапієнсами", маючи на увазі, що саме вони, а не пізні палеоантропи, були вихідним типом Homo sapiens'a.

Приблизно 150 тисяч років тому, в період останнього інтергляциалу (міжльодовикової епохи), на території Європи з'явилися пам'ятки мустьєрської культури, її творцями були неандертальці. Серед них розрізняють дві групи: ранніх, або "пренеандертальців", та пізніх - " класичних", або "типових".

Ранні неандертальці репрезентовані кістковими знахідками з Фонтешевада (Франція), Ерінгсдорфа (Німеччина), Саккопасторе (Італія), датованими приблизно 100 тисячами років тому. Як і їхні попередники, вони досить химерно сполучали у своїй фізичній будові прогресивні й архаїчні риси. Наприклад, череп з Ерінгсдорфа, з одного боку, має велику мозкову коробку (місткість 1450 см3) і досить опуклий, прямий лоб, а з іншого - сильно розвинутий надочний валик, щелепи, які значно виступають уперед.

Найчисельнішою й найпоширенішою групою палеоантропів Європи були пізні - класичні - неандертальці (жили близько 35-80 тисяч років тому). Починаючи із середини XIX ст. їхні кісткові рештки виявляли в Німеччині (Неандерталь), Франції (Ля Шапелль-о-Сен, Ле Мустьє, Ле Феррасі та ін.), Бельгії (острів Джеррсі, Ля Нолетт, Спі-сюр-ль'Орно), Іспанії (Баньйолас), Італії (Монте-Черчсо), Україні (Кіїк-Коба, Старосілля, Заскельна та ін.) та в деяких інших регіонах.

Судячи з географії стоянок, класичні неандертальці мешкали в прильодовиковій зоні - південніше 50-52° північної широти, де приблизно проводила межа останнього (вюрмського, або валдайського) льодовика. У зв'язку з цим в їхньому фізичному типі відзначається багато рис, пов'язаних з адаптацією до суворих кліматичних умов: загальна масивність кісток, причому не лише в зовнішній, а й у внутрішній структурі, дуже широкі плечі за помірного зросту (155-156 см), короткі гомілка й передпліччя, вигнута стегнова кістка тощо.

Череп класичних неандертальців мав видовжену форму, спадистий лоб із великим надочним валиком, приплюснуту потилицю з добре розвинутим рельєфом. Обличчя високе, ніс широкий, підборідковий виступ або відсутній, або ледве простежується; зуби з великою внутрішньою порожниною (тавродонтні). Місткість мозкової коробки дуже велика - об'єм мозку варіював приблизно від 1350 до 1700 см3 (пересічно-1400-1500 см3). Всі ці риси надавали неандертальцеві досить своєрідного вигляду (рис.3). Однак сучасні дослідники відмовились від погляду на нього як на незграбну, згорблену істоту, котра пересувалася на напівзігнутих колінах. Таке враження склалося на підставі вивчення скелета з Ля Шапелль-о-Сен, відкритого М. Булем у 1908 p., й лише в наші дні з'ясувалося, що на його будову вплинули вікові зміни (шапелець прожив близько 50 років), а також наслідки артриту - хвороби, яка призводить до дистрофії суглобів.

За своїм фізичним типом пізні неандертальці не були однорідними: одночасно з класичними існували й носії більш сапієнтного комплексу ознак. Про це, зокрема, свідчать дослідження в так званій "Печері людожерів" поблизу міста Крапіна (Хорватія), де в 1889-1905 pp. Т. Корянович-Крамбергер виявив під час розкопок до 600 фрагментів кісток у супроводі мустьєрського інвентаря. Через умисну розтрощеність більшості кісток точну кількість осіб, яким належали ці рештки, визначити не вдалося. Імовірно, їх було кілька десятків, причому переважали молоді особини (Є.Н. Хрисанфова).

Аналіз палеоантропологічних матеріалів із "Печери людожерів" показав, що серед них зустрічалися як масивні черепи із сильно розвинутим рельєфом і похилим лобом, так і грацильніщі, з прямим лобом і підборідковим виступом на нижній щелепі. Значні відміни виявлені і в будові кісток посткраніального скелета. Щодо їхнього походження існує чимало версій. Сам автор даного відкриття вважав: в печері співіснували представники двох "рас" неандертальців: "класичної" й розвинутішої - "власне крапінської". Поряд із тим значного поширення набула гіпотеза про "битву під Кратною", згідно з якою в печері стався двобій між неандертальцями і кроманьйонцями - людьми сучасного фізичного типу. Це питання остаточно ще не вирішене, хоч співіснування пізніх палеоантропів і ранніх неоантропів протягом якогось проміжку часу видається дуже вірогідним.

4. Азія

За археологічними матеріалами, перші групи гомінідів з'явилися на цьому континенті приблизно 2 мільйони років тому. Саме так датується стоянка Убейдіа в Передній Азії (Ізраїль). Висловлювалися припущення про існування азіатської олдувайської культури, з якою деякі вчені пов'язують стоянки Дюринг-Юрах (Якутія), Улалінка (Алтай), Азих (Азербайджан). Однак ця теза викликає серйозні заперечення.

Одним із найдавніших осередків гомінізації на Землі є Південно-Східна Азія, де починаючи з кінця минулого століття знаходять черепи, окремі нижні щелепи і стегнові кістки найдавнішої людини. Є. Дюбуа помилково назвав її "пітекантропом", але нині їй надали рангу Homo ereclus'a. Згідно із сучасними дослідженнями, ця група архантропів жила приблизно 0,5-1,2 мільйона років тому, а дитячий череп із Моджокерто (острів Ява; датується ще більш раннім часом - чи не близько 1,7 мільйона років тому. Характерною рисою пітекантропів як різновиду архантропів є досить високий зріст (165-175 ом) і загальна масивність черепа з варіаціями місткості від 750 см3 - череп IV із шару Пуканган - до 975 см3 - череп II з шару Кабух (середнє значення - до 930 см3). На острові Ява цей фізичний тип існував аж до верхнього плейстоцену. Він властивий також "явантропам" (приблизно 100 тисяч років тому). Щоправда, в останніх дещо більший об'єм мозку - в середньому 930-1150 см3.

Іншим важливим центром формування Homo sapiens'a була Східна Азія. Найдавніші антропологічні знахідки на її території (рештки так званої юпьнанської та лантьянської людини) походять з Південного Китаю. Вони репрезентують дуже архаїчних архантропів із невеликим об'ємом мозку (775-783 см3), що жили приблизно 0,7-1 мільйон років тому. Прогресивнішою морфологічною будовою відзначався пізніший синантроп, або "китайська людина" (400 - 500 тисяч років тому). Виявлені в печері Чжоукоудянь поблизу Пекіна кістки цієї істоти належали десь 40 особинам. За Д. Влеком, Пей Веньчжуном, Ф. Вайденрайхом та іншими дослідниками, синантропи були менш масивними, ніж пітекантропи. Однак найбільші відмінності між цими групами гомінідів пов'язані з об'ємом мозку: в "китайської людини" він значно більший і варіює від 850 до 1220 см3 (у середньому-1055см3) (рис.4). Риси синантропів простежуються і в пізніших гомінідів, які населяли територію нинішнього Китаю близько 70-100 тисяч років тому (стоянки Сунцзіяо, Далі, Дінцун).

фізичний культура первісна людина

У Середній Азії, за археологічними даними, першолюди з'явилися в ранньому палеоліті, однак масове залюднення цього регіону сталося в мустьєрську епоху. На одній зі стоянок цього часу (печера Тешик-Таш на Півдні Узбекистану) О.П. Окладников розкрив у 1938 р. рештки хлопчика-мустьєрця віком 8-10 років. Більшість сучасних фахівців погоджуються, що в його морфологічній будові сполучалися типово "неандерталоїдні" (сильний розвиток надочного рельєфу, виступання вперед середньої частини обличчя) й сапієнтні (структура ендокрана, кінодонтія, тобто вузька порожнина зубів) риси. Вважають, що в дорослому віці об'єм його мозку становив би не менше 1600 см3 (В.В. Бунак). Особливу роль у формуванні Homo sapiens'a відіграла територія Передньої Азії - своєрідний міст між Африкою, Азією та Європою. Не випадково в цьому регіоні трапляються пам'ятки практично всіх хронологічних "зрізів" палеоліту, хоча власне кісткові рештки гомінідів відомі лише з мустьєрських стоянок. Великий інтерес викликають знахідки з печер Схул і Табун па горі Кармел біля м. Хайфа та в печері Джебел-Кафзех поблизу м. Назарет (Ізраїль). Тут розкопані черепи й кістки кінцівок 13 особин верхньоплейстоценового часу (десь 70-100 тисяч років тому). Окремі черепи (Схул IV, V, Кафзех) позначені виразними сапієнтними рисами: високим склепінням, помірним розвитком надочного рельєфу, відносно добре розвинутим підборідковим валиком. Усе це поєднувалося із властивою всім палеоантропам великою місткістю мозкової коробки (1550 - 1600 см3). Крім того, носії даного комплексу ознак мали високий зріст (180-182 см у чоловіків) і "тропічні" пропорції тіла (відносна видовженість гомілки й передпліччя стосовно стегна і плеча), що їх пов'язують із доброю координацією рухів, спритністю, здатністю швидко бігати, далеко й високо стрибати тощо. Зростом і пропорціями тіла ця частина "палестинських неандертальців" (так їх іноді називають у фаховій літератур:) нагадує кроманьйонців - представників найбагатолюднішої групи неоантропів, поширеної в Західній Європі у верхньому палеоліті. Інша ж, чисельніша, група схожа на класичних неандертальців.

Із цього приводу було висловлено кілька гіпотез. За однією з них, пізнім мустьєрцям Передньої Азії властиве "мозаїчне" переплетення архаїчних і прогресивних рис, па зміну якому в результаті еволюційного розвитку прийшов сучасний морфологічний комплекс. За іншою гіпотезою, наявність двох морфологічних варіантів у печерах Схул і Кафзех пояснюється метисацією (змішуванням) місцевих популяцій класичних неандертальців та прийшлих із глибин Африканського континенту груп неоантропів. Імовірність таких міграцій не викликає сумніву, оскільки під час наступу льодовика в північних широтах знижувався рівень Світового океану й між Африкою та Південно-Західною (Передньою) Азією виникали суходільні шляхи.

Незалежно від того, як вирішуватиметься це питання в майбутньому, вже тепер ясно: передньоазіатські мустьєрці були важливою ланкою в еволюційному ланцюзі, який з'єднує палеоантропів і неоанропів.

5. Фізичний тип людей верхнього палеоліту (неоантропів)

Кісткові рештки верхньопалеолітичної людини походять із території Африки, Європи, Азії та Австралії.

Серед африканських знахідок слід передусім відзначити жіночий череп, відкритий в 30-х роках в Асселярі (Сахара). Він має видовжену форму, середні розміри лицевого скелета, широкий носовий отвір і більше нагадує сучасні південноафриканські (бушменські), ніж західноафриканські, форми (М. Буль, А. Валуа). Черепи з виразно сапієнтними рисами виявлено також на Півдні континенту. Серед них досить чітко розрізняються дві групи: австралоїдна й бойскопська. Перша репрезентована двома частково зруйнованими черепами з Флорісбада та Кеп-Флетса. Їм властиві доліхокранія, і помірна висота мозкової коробки, відносно спадистий лоб із досить розвинутим надбрівним рельєфом, досить високе обличчя. До другої групи входять кілька черепів доброї збереженості і фрагменти з Фіш-Хука, які відзначаються довгою й низькою мозковою коробкою, прямим лобом зі слабко розвинутим рельєфом, низьким переніссям і широким носом. За деякими особливостями будови ендокрана вони нагадують череп "родезійської людини". Схожі морфологічні варіанти в наші дні представлені в готептотів - споріднених, із бушменами племен (тепер мешкають у-пустелі Калахарі, а в минулому займали всю Центральну Африку). Зауважимо, що відмінності між окремими групами верхньопалеолітичної людності Африки, як і повсюдно, не мали еволюційного характеру: йдеться лише про окремі різновиди неоантропа.

Це ж стосується й території Європи. Тут, на думку багатьох дослідників, можна виділити принаймні три морфологічні варіанти. Вони розрізняються між собою за тими ознаками, які не відіграють істотної ролі в життєдіяльності людей (кроманьйонський, грімальдійський, брюнський). Перший із них названо за печерою Кро-Маньйон, де в 1868 році були виявлені кістяки у супроводі інвентаря ориньякської культури (Л. Ларте), Згодом рештки людей близької морфологічної будови відкрили і в інших місцезнаходженнях Західної Європи.

Кроманьйонці - яскраві носії сапієнтних рис. Про це свідчить високе видовжене склепіння черепа. Йому притаманні дуже висока місткість (у людей із ментонських гротів вона варіює від 1715 до 1880 см3), відсутність надбрівного валика, наявність: чітко окресленого підборідкового виступу. Поряд із цим кроманьйонці мали ряд специфічних особливостей: дуже широке й низьке обличчя, вузький ніс, що різко виступає з його площини, сильний розвиток надбрівних дуг (рис.5), а крім того, дуже високий зріст (у чоловіків, похованих у мептонських гротах, - 185 - 194см).

Грімальдійський тип представлений скелетами жінки 30-40 років та юнака 16 - 17 років (вважають, Ідо це була мати з сином), знайденими у Гроті Дітей поблизу Ментони. На відміну від попереднього, цей тип мал значно менший зріст (155 - 157 см). Деякі особливості будови черепів - наприклад, прогнатизм і широкий носовий отвір - вказували на ймовірність негроїдної домішки, але після повторної реконструкції цих черепів, здійсненої чеським ученим Є. Влчком, з'ясувалося, що можна говорити швидше про морфологічні особливості сучасних південних європейців.

Брюнський тип виділили на підставі вивчення окремих черепів, знайдених поблизу міста Брно (німецька назва - Брюнн), Брюкса, а також 18-ти кістяків із Пржедмосці (Чехія). Вони, безперечно, належать неоантропам, але мають деякі специфічні особливості - досить спадистий лоб, сильно розвинуте надбрів'я (яке, однак, не утворює суцільного валика) тощо, що дещо зближують їх із неандертальцями (М. Матейка).

Неандерталоїдні риси простежуються і в будові деяких черепів із місцезнаходжень вхідної Європії. Зокрема, вони властиві черепним кришкам, виявленим на р. Підкумка поблизу П'ятигорська, на березі р. Сходня неподалік від Москви, на Хорошенському острові на Волзі. Дуже цікаві результати дало вивчення парного поховання дітей зі стоянки Сунгирь (24-25 тисяч років тому) поблизу Владимира-на-Клязьмі. Кістяки дуже доброї збереженості супроводжувалися пишним поховальним інвентарем - списами, дротиками, тисячами намистин із бивнів мамонта та ін. Скелет дівчинки 9-12 років демонстрував типово кроманьноїдні риси, а в кістяку хлопчика поряд з іншими відзначені також деякі ознаки палеоантропів (рис.6).

Загалом в Європі виділяють до семи морфологічних варіантів неоантропів, іноді надаючи їм рангу малих рас.

Проти цього слушно заперечував В.В. Бунак. Він розвивав тезу про поліморфізм верхньопалеолітичних людей, тобто наявність у них багатьох різновидів одного й того ж самого типу, який лише згодом під впливом кліматично-географічних умов та інших чинників розпався на окремі раси. З цим можна погодитись, адже на багатьох стоянках знаходять кістяки, котрі представляють різні морфологічні варіанти. Саме така ситуація й була зафіксована в так званій Верхній печері у Чжоукоудяні поблизу Пекіна, де виявили кісткові рештки близько 10 індивідуумів. Три скелети, знайдені осторонь від інших, відзначалися доброю збереженістю. Це дало змогу з'ясувати, що один із них (№ 101) належав чоловікові зрілого віку, а два (№ 102 і № 103) - молодій і старшій жінкам. У будові їхніх черепів простежувалися різні комбінації ознак. На цій підставі Ф. Вайденрайх висунув гіпотезу про те, що у Верхній печері поховано членів однієї колективної родини, голова котрої - чоловік монголоїдної зовнішності - мав двох дружин: одній із них були властиві меланезійські, а іншій - ескімоські риси. Звісно, ці міркування є досить умоглядними, однак результати розкопок е ще одним доказом поліморфізму верхньопалеолітичних людей.

На території Азії виявлені також деякі інші кісткові рештки, датовані верхнім палеолітом. Серед них - великий фрагмент лобової кістки й носового відростка зі стоянки Афонтова гора поблизу Красноярська (Сибір), будова котрих свідчить про сплощення обличчя; череп із печери Міногава (Японія), що має риси схожості із синантропом, та ін. На особливу увагу заслуговує череп молодої жінки 15-17 років із печери Ніа на півночі острова Калімантан (Індонезія) - найбільш рання знахідка кісткових решток неоантропа у світі (38-40 тисяч років тому). Відзначимо невелику місткість мозкової коробки цієї жінки, мезогнатність її обличчя з низьким переніссям тощо. За вказаними ознаками вона мала нагадувати сучасних папуасів. Що ж до черепів із Вадьяка (о. Ява), то в їхній будові - значні розміри лицевого скелета, сильний розвиток надочного рельєфу, сплощення верхньої частини обличчя, альвеолярний прогнатизм і т.д. - переважають "нейтральні" риси, що їх неможливо зв'язати з пізнішими краніологічними варіантами.

Добою верхнього палеоліту датуються також окремі черепи, відкриті на території Австралії (стоянки Тальгай, Когуна, Кейлор). У них спостерігається поєднання "нейтральних" та австралоїдних ознак.

Згідно з даними археології, у верхньому палеоліті люди вже освоїли територію Америки. Деякі американські археологи датують цим часом черепи зі стоянок Лагоа-Санта і Сантос (Бразилія), Пунін (Еквадор), котрим притаманні високе склепіння, помірний розвиток рельєфу, прогнатизм. Однак більшість сучасних фахівців уважає ці дати невірогідними. Отже, питання про фізичний тни найдавнішої людності Американського континенту лишається відкритим.

Рис.1. Ашельське ручне рубило