Реферат: Функції політичної системи

До складу Кабінету міністрів України входять Прем’єр-міністр України, перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри та міністри України. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України:

- забезпечує суверенітет та економічну незалежність, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

- розробляє і реалізує загальнонаціональні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави;

- здійснює управління об’єктами державної власності, розробляє проект державного бюджету і забезпечує його виконання (після затвердження його парламентом);

- здійснює заходи, спрямовані на забезпечення обороноздатності країни, національної безпеки держави, громадського порядку, а також боротьби зі злочинністю, організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

- забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері соціального захисту населення, освіти, науки й культури, охорони природи, економічної безпеки і природокористування;

- вживає заходів для забезпечення прав і свобод громадян.

Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед новообраним Президентом (строкове закінчення повноважень уряду разом із закінченням повноважень глави держави). Дострокове припинення повноважень уряду можливе у випадку його відставки: з ініціативи уряду, відставки Прем’єр-міністра, що означає відставку уряду, прийняття резолюції недовіри до уряду парламентом.

Органами державного управління на місцях є місцеві державні адміністрації. До місцевих державних адміністрацій належать: районні, обласні, міські (Києва та Севастополя), Автономної Республіки Крим. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються і звільняються з посади президентом за поданням уряду, а також у випадку висловлення їм недовіри двома третинами депутатів від складу відповідних рад.

Місцеві держадміністрації забезпечують виконання конституції і законів, актів президента, Кабінету Міністрів України; підготовку і виконання бюджетів; взаємодіють з органами місцевого самоврядування, виконують державні та регіональні програми соціально-економічного й культурного розвитку, забезпечують законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян.

Судова система згідно з Конституцією України включає суди конституційної і загальної юрисдикцій.

Конституційний суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, складається з 18 суддів, третину з яких призначають відповідно Президент України, Верховна Рада та з’їзд суддів України.

Згідно з Конституцією України система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації. Принцип територіальності означає, що юрисдикція окремих ланок судової системи поширюється на певні території, які можуть збігатися або не збігатися з адміністративно-територіальними одиницями, а принцип спеціалізації передбачає в структурі загального судочинства функціонування окремих юрисдикцій (адміністративної, господарської, цивільної і кримінальної). Систему загального судочинства (згідно із Законом „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р.) становлять:

- Верховний Суд як вищий судовий орган судів загальної юрисдикції є вищою касаційною інстанцією, дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства, є суб’єктом конституційного подання з приводу конституційності законів у процесі здійснення правосуддя судами цієї юрисдикції;

- Вищі спеціалізовані суди (Вищий господарський та Вищий адміністративний суди) розглядають справи у касаційному порядку в межах своєї юрисдикції;

- Касаційний суд розглядає справи як касаційна інстанція в межах, визначених процесуальним законодавством;

- апеляційні суди і Апеляційний суд України розглядають апеляції на рішення судів першої інстанції;

- місцеві суди (районні у містах, міські та військові) розглядають цивільні, кримінальні й адміністративні справи як перша інстанція. Суди присяжних функціонують у загальних апеляційних судах і розглядають справи в межах, визначених процесуальним законом.

Районні та обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють суспільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Обласні та районні ради затверджують бюджети та програми соціально-економічного і культурного розвитку регіонів, а також здійснюють контроль за їх виконанням.

Місцеве самоврядування базового рівня здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо (тобто через проведення референдумів, загальних зборів громадян, місцевих ініціатив, громадських слухань тощо), так і через органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи).

Закон про місцеве самоврядування передбачає компетенцію як рад, так і їхніх виконавчих комітетів. До компетенції рад належать такі повноваження: затвердження місцевих програм та бюджетів і контроль за їх виконанням; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їхніх ставок у межах закону; утворення позабюджетних коштів; прийняття рішень щодо випуску позик або отримання кредитів; прийняття рішення щодо відчуження майна комунальної власності; затвердження програм приватизації, а також визначення об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; регулювання земельних відносин, використання природних ресурсів.

Політичні партії, суспільні організації та рухи також є складовим елементом політичної системи України.

Утримання якісно досконалих та кількісно оптимальних збройних сил - водночас і необхідне, і надзвичайно складне завдання державного будівництва для будь-якої країни світу. Причина полягає в унікальних можливостях армійських структур за допомогою засобів збройного насильства змінювати навколодержавну соціально-політичну ситуацію до заданого легітимними владними органами держави вигляду. Проте в окремих випадках збройні сили здатні кардинально вплинути і на внутрішньодержавне життя. Такий вплив може здійснюватись двояким чином: як за наказом владних політичних структур (реалізація внутрішніх функцій армії у відповідності з чинним законодавством), так і самостійно (державний переворот). У будь-якому випадку нормою функціонування органів державного управління в абсолютній більшості країн світу є їх пильна увага до елементів воєнної організації держави, у першу чергу – до збройних сил, та безперервний вплив на них з метою забезпечення повної політичної лояльності останніх. Варіанти такого впливу реалізовуються в досить широкому діапазоні – від присвоєння главі держави вищого військового звання до широкого залучення цивільного персоналу державних службовців в армійські структури з їх періодичною ротацією на цих посадах. Проблема полягає у тому, що незалежно від особливостей політичної системи держави її збройні сили залишаються вагомим складовим елементом державного організму, помітним чинником впливу на політичне життя, який не може бути залишеним напризволяще органами державної влади з огляду на складне поєднання його конструктивних (суспільне стабілізуючих) та деструктивних можливостей. Не є винятком Українська держава, яка на протязі всього періоду політичної незалежності приділяє власним Збройним Силам підвищену увагу.

2. Демократія як система цінностей. Становлення демократії в Україні.

Слово „демократія” (буквально – народовладдя) походить від давньогрецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Вважають, що вперше слово „демократія” пролунало з вуст афінського стратега Перікла: „Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває в руках багатьох, а не кількох”.

Великий мислитель античності Арістотель розумів демократію (крайні форми якої не схвалював) як „такий устрій, коли вільнонароджені й неімущі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках”, її засадою він вважав свободу, так само як засадою аристократії – доброчесність, а засадою олігархії – багатство. З описаних Аристотелем більше ста політій збереглась лише одна – „Афінська політія”. Тому маємо найбільш докладні відомості про функціонування демократії саме в цьому давньогрецькому полісі. Афіняни цінували і вміли берегти демократію і, дещо змінюючи форму, вона проіснувала тут (з двома короткочасними перервами, коли правили тирани) майже сто років – від середини V ст. до середини IV ст. до н.е.

Існує серцевинний набір певних критеріїв, за допомогою яких можна зробити висновок, наскільки в тих чи інших умовах розвинена демократія. До них належать елементи демократичного ладу, які існували вже в античні часи. Насамперед – це вільні громадяни, які є головними дійовими особами суспільного самокерування. Вони мають інтерес до суспільного життя, обізнані в ньому і власними силами та участю впливають на нього в тому напрямі, який вони вважають бажаним і правильним. Отже, недостатньо мати просто „населення”, таких собі пересічних „мешканців”, які ведуть відокремлене від усіх існування. Треба усвідомлювати, що без наявності вільних, гідних, таких, що поважають себе громадян, демократія по-справжньому відбутися не може. Становлення міцної і дійової демократії в нашій країні, втім, як і в умовах інших перехідних суспільств, є невіддільним від формування свідомого громадянства, почуття громадянського обов’язку й готовності діяти для його втілення.

А чи має хтось право змушувати нас бути по-справжньому громадянами? Хіба ми не можемо залишатися осторонь суспільного життя і не ставати отією юрбою на площі? Так, справді, немає такого закону, який би робив громадянську активність обов’язковою. Але якщо усі будуть розпорошені по своїх домівках і дбатимуть винятково про свої приватні інтереси, демократія перетвориться на фікцію, на примарне ніщо.

Другим елементом, що формує основи демократичного ладу, є визнання усіх громадян рівними й рівноправними. Кожен учасник демократичного процесу, будь-якої демократичної процедури повинен знати й визнавати принцип формальної рівності громадян. Кожен голос важить стільки ж, скільки й будь-який інший голос. Це не означає знеособлення й нехтування унікальністю окремої неповторної особистості. Для того, щоб демократія запрацювала й давала наслідки, спільнота повинна стати тим механізмом, який перетворить свідомість, волю й сумління (як почуття обов’язку) кожного громадянина на його голос, котрий він віддасть за рішення, яке вважатиме істинним, за особу, яку вважатиме найбільш гідною (досвідченою, мудрою, наділеною чеснотами). Демократія зрівнює, виокремлюючи в кожній багатоманітній і складній натурі суспільне, зорієнтовану складову, громадянську сутність. І на момент вироблення спільного рішення кожен голос повинен бути однаково вагомим. Цей принцип наочно справедливий, його нема потреби доводити тим, хто отримав відповідне громадянське виховання. У процесі судочинства усі мають бути рівними перед законом.

Демократія дійова тоді, коли спирається на свідомих та активних громадян, які взаємно визнають гідність і значущість один одного, вважають кожного іншого громадянина рівним собі. Цей ззовні формальний принцип рівності є однією із фундаментальних моральних засад демократії. Визнанням рівності живиться альтруїзм (принцип, який свого часу обґрунтував визначний французький філософ О. Конт), котрий орієнтує людину на життя заради інших. Людина відчуває себе невід’ємною часткою суспільства і сприймає свою належність до нього як факт значущий і знаменний. Справді, глибинний сенс демократії полягає в тому, що вільний громадянин свідомо слугує товариству, громаді, громадянству. Тому послідовний та щирий демократизм передбачає і зумовлює патріотизм.