Реферат: Галицько - Волинське князівство в кінці XIII- на початку XIV ст

Столицею свого князівства Данило Романович об­рав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Ва­силька Романовича. З їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудова-них міст.

Фортифікаційна і будівельна діяльність Рома­новичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Во­линь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Оче­видно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилась до того, що орда вирішила не затриму­вати свого походу до головного міста Волині -Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники і озброєні містичі боро­лись до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди зали­шились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який в той час повертав­ся з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнав­ся про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, „бо мало з ним було дружини". Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські „ворота". Але він здав їх без опору. Не за­тримуючись в Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єднались з іншою частиною орди, яка поверталась з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати - все це завдало не­виправного удару економіці і культурі краю.

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволи­ло відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Да-нилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які

робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігів­ського та його союзників.

В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського ко­роля та його союзниками коло М.Ярослава на Сяні. Ярославська битва, вякій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупи­нила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний со­юз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з по­честями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!" - написав з цьо­го приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати пе­редишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріпле­них міст, які мали, за словами літопису, бути опорою „проти безбожних татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Курем-си перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезно­го війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з ди­настії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського ко­роля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті три­валої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 році отриманою від папи Іно-кентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого часу розгромив тев­тонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство ко­ролівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, па­па рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.

Галицько - Волинське князівство в кінці XIII- на початку XIV ст.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час і об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна - Холм і Га­лич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Во­лодимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володи­мирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались в руках одного князя -Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицьке-Волинське князівство змогло на дея­кий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. По­казником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи се­бе королем Русі (тобто, Галицької землі) і князем Володимирії(Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окре­мої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії - київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну неза­лежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом.

У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія - Лев II і Андрій. З їх іменами пов'язана важлива сторінка історії За­карпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії - Анжуйської. Ряд істориків припускають, що в повстанні взяли участь

і селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали над-жупан Землинського і Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запро­сити на угорський престол одного з Галицьке-Волинських князів - Андрія або Лева Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, потерпіло пораз­ку. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але бл.1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтува­лось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Лит­ви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело са­мостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева „непоборним щитом проти жор­стокого племені татар". Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблю­вали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави. Після смерті ос­таннього Галицько-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, погра­бував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз „дві корони величезної вартості, оздоблені до­рогими каміннями і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити. Правителем Га­лицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Лю-барта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Пе­ремишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе „правителем Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпоряд­кував собі інші українські землі - Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372-1378 і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. Однак 1387 року Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Га­лицьке-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком ук­раїнськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Га-лицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладались українською мовою.

У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди у той час, велику роль відігравали церковні установи - монастирі, єпископії, парафії. Про існу­вання шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописця Петра, згодом митрополита, воли-нянина родом. Його, коли досяг семи років „віддали батьки книг учитись". Освічені люди, знавці інозем­них мов працювали в князівських і єпископських

канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели ди­пломатичне листування. Збереглись, зокрема латиномовні грамоти галицько-волинських князів і скріплений печаткою лист ради м. Володимира раді м. Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля. У Галицькій області створена найдавніша східно­слов'янська редакція тексту Нового Заповіту, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиче­ної від південних слов'ян. Ряд давніх пам'яток (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє ХІІ-ХІІІ ст. та інші) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучас­ного Червонограда), що був в ХІІІ-ХІУ ст. великим культурним центром. В Холмі за Льва Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні ук­раїнські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.

Велика книгописна майстерня була при дворі кня­зя Володимира Васильковича. Він „був книжник і філософ, якого не було у всій землі, і опісля нього не буде". Як розповідає літопис, князь зробив щедрі по­жертви церквам у своїх містах (Володимир, Бересття, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським ка­федрам інших князівств - Луцькій, Перемишль­ській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг оздоб­лювалась золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням в техніці пе-регородчатої емалі (фініптом). Всі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі з'явилось рано. „Повість про осліплення Василька", яка ввійшла в „Повість временних літ", - винятково таланови­тий твір. Простота і безпосередність викладу вміло поєднується з реалістичними штрихами.

Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному з метою звеличення політики Данила - спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він - „князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігореви-ча та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літописі патріотичний заклик: „Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути".

Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основі вона писалася при дворі воло-димирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця - містечко Любомль, де любив бу­вати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Во­лодимирові, значна частина якої - переробка „Слова о законі і благодаті" митрополита київського їларіона. Якщо холмський літописець писав з точки зору вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади і на „простих людей" - „містичів", селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літо­пису підкреслює, що то був „не боярин, ані знатного роду, а простий муж". Відзначено, що Володимир Ва-силькович „світився правдолюбством" також і „щодо простих людей", те саме пов- торено і про Мстисла­ва Даниловича. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, які ставали характерни­ми для тодішньої української народно-розмовної мови.

У літописі згадані і частково переказані окремі „слави" - величальні пісні, з якими мають спільність обрядово-величальні колядки, що становлять один з найдавніших пластів української народно-поетичної творчості. Напевне подібні пісні співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за не­покору князю.

Яскравий вияв високого рівня культури - архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (в реконструкції) володимирсь­кий Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 р., повторює план Успенського собо­ру Києво-Печерської лаври. У містах Галичини - Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започат­ковано білокам'яне будівництво церков. У одному лише Галичі відомо розташування не менше ЗО муро­ваних монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму - Успенського собору пов'язують із створенням тут єпископії в 1157 р. Це - яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі ми знаємо з літопис­ної розповіді. Особливою красою відзначалась церква Івана. Різьба наних настільки вразила літо­писця, що він повідомив ім'я скульптора - „хитреця" Авдія. На головних дверях „був зроблений Спас, а на північних святий Іван, так що всі, хто дивився, ди­вувалися..." За князя Василька і його сина Володимира Васильковича працював видатний

спеціаліст в галузі містобудування „муж хитр" Олек­са, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця ІХ-ХІУ ст.Тустань поблизу села Уріч у Карпатах.

Місцевий іконопис розвивався в Галицьке-Во­линській землі під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ-ХІУ ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Галиць­ке образотворче мистецтво гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (зберігається у Львівському державному музеї ук­раїнського мистецтва). Ряд українських ікон залишаються в руслі художніх традицій Галицько-Во-линської землі, їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм і цілісність ком­позиції, стриманість колориту і одночасно вміння користуватись контрастами барв, емоційна наси­ченість образу-символа. Ці особливості, органічно зливаючись в ході подальшого розвитку з новими рисами, стали в майбутньому одним з компонентів національної своєрідності українського образотвор­чого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (кили­ми, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і дальший розвиток мотивів, які існу­вали ще в середньовіччі.

У культурі галицько-волинської доби ще ви­разніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумов­лених зв'язками з Візантією, Західною і Цент­ральною Європою, країнами Сходу. Князівству на­лежить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами ін­ших народів. Протягом століть у важкі часи пануван­ня іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич під­тримував дух визвольної боротьби українців. Державницькі традиції доби Київської Русі і Га­лицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідо­мості українського народу.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-волинське князівство слу­гувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїн­ських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної іден­тичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремо­го національного утвору в лихі часи, що насувалися.

Список використаної літ-ри: