Згідно трьох розділів Польщі Прусія захопила 135 тис. кв. км з населенням 2,3 млн. чол. Політика прусських правителів відразу проявилася у назвах новоутворених адміністративних одиниць. Після першого розділу, це була, наприклад, Західна Прусія, після другого і третього – Південна та Ново східна Прусія, а також Нова Сілезія. І це не дивлячись на те, що в більшості населення на відповідних територіях складали поляки. [1]

Одним з заходів понімечення стала активна підтримка прусськими властями колонізаційного переміщення німців на польські землі, причому не лише тільки з прусських володінь, але й з різних німецьких князівств. З 1776 р. існував закон, який дозволяв отримувати шляхетські маєтки не тільки німецьким дворянам, але і міщанам, для кредитування яких було виділено спеціальний грошовий фонд. Досить скоро вся місцева адміністрація стала прусською, для чого тільки в південній та Новосхідній Прусії виникла потреба в дев’яти тисячах німецьких чиновників. З 1797 р. суди та адміністративне виконавство на всіх територіях були переведені на німецьку мову. Прибутки, які отримували з польських земель, використовувалися головним чином на утримання прусської армії. Рекрутську повинність прусські монархи розповсюдили і на своїх польських підданих.

Відносно Габсбургів, то майже всі землі, отримані при розділі Речі Посполитої, вони включили у велику по території провінцію під назвою „Королівство Галіції і Лодомерії”. Це королівство підкорялося губернатору, який знаходився у Львові і мав права імператорського намісника. Воно було поділене на 18 округів і управлялося майже безправним провінційним сеймом з представників від магнатів і шляхти, а також від королівських міст.

Польське питання почало відігравати досить помітну роль в європейській дипломатії в першому десятиріччі ХІХ ст. А. Чарторийський, який увійшов до оточення Олександра І, і став міністром іноземних справ Росії, висунув проект відновлення Польської держави, яка була б поєднана з Російською імперією династичною унією. Олександр І до 1805 р. не відкидав цього проекту, але вбачав в ньому не стільки реальну ціль скільки знаряддя дипломатичного тиску, перш за все на Пруссію.[2]

Поразки, завдані Австрії і Пруссії в наполеонівських війнах, призвели до того, що в 1806 р. французька армія зайняла більшу частину польських земель. Намагаючись як можна повніше використати ситуацію, що склалася для перетворення поляків в гарматне м’ясо Наполеон намагався залучити на свій бік Т. Костюшко.

Але угоди не відбулося, оскільки Т. Костюшко висунув неприйнятні для французького імператора умови:

1. Зробити заяву про відновлення Польші в старих кордонах;

2. Визволення селян з землею.

В 1807 р. після важкого для французької сторони бою з російською армією під Прейсиш – Ейлау, Наполеон запропонував польську корону прусському королю Фрідріху Вільгельму ІІІ, але той відмовився її прийняти.[3]

Після битви під Фридландом (червень 1807 р.) Наполеон вирішив розколоти військово – політичний блок Австрії, Пруссії і Росії. Він звернувся до Олександра І з пропозицією прийняти польську корону і всі польські землі, які знаходилися під владою Пруссії. Російський імператор досить розумно відхилив її. Однак при підписанні Тильзітського договору обидві сторони були змушені іти на поступки, в тому числі і по польському питанню. В результаті досягнутого компромісу на карті з’явилася держава, яка воскресила ненадовго надії поляків на відновлення незалежності.

Це було васальне по відношенню до Франції князівство Варшавське – конституційна держава на чолі з призначеним Наполеоном саксонським королем Фрідріхом Августом.

1.2 Виникнення князівства Варшавського

Дана назва не мала під собою ніякої історичної основи і виникла тому, що два монарха, які підписали 7 липня 1807 р. Тильзитський трактат не хотіли, щоб в офіційній титулатурі і Конституції цієї держави фігурували слова „поляки, Польща”. [4]

Князівство Варшавське спочатку включало польські землі, які в результаті розділів Речі Посполитої, опинилися під владою Пруссії. Згідно Шенбрунського миру 1809 р. князівство розширилося за рахунок значної частини земель, підвладних до цього Австрії (територія з містами Краків, Кельце, Радом, Люблін і Седльце). [5]

Площа князівства склала з цього моменту 142 тис. км. кв., а населення – приблизно 4,3 млн. чол. (79 % поляків, 7 % євреїв, 6 % німців і 8 % литовців і білорусів).[6]

Польські діячі, які співробітничали з французьким імператором, виказались за відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Однак Наполеон запропонував власне варіант, згідно якого князівством створювалися Сейм і державна рада, а його територія розподілялася на шість департаментів та шістдесят повітів. Конституція в цілому поєднала в собі суперечливі тенденції: орієнтування на помірковані перетворення в буржуазному дусі з консервативними намаганнями зберегти основи станово – шляхетських порядків.

По Конституції князівство Варшавське мало право створювати армію чисельністю до сорока тисяч чоловік; командування нею Наполеон доручив племіннику останнього польського короля Ю. Понятовському. В 1809 р. ця армія вдало діяла разом з французькими військами проти військових сил Австрії, які напали на князівство Варшавське.

В умовах загострення військово – політичних зіткнень Франції з Росією і її союзниками князівство Варшавське все більше перетворювалося в передовий форпост Наполеона на сході.

Після поразки наполеонівських армій у війні 1812 р. стало питання про корінну зміну ситуації на користь переможців.

1.3 Утворення Польського королівства

В 1814-1815 рр. на Віденському конгресі поряд з 216 дипломатами високого рангу з усіх європейських країн приймали участь російський цар Олександр І та австрійський монарх Франц І. В травні 1815 р. були підписані „Основи конституції” Королівства Польського, в підготовці яких видну роль відіграв Чарторийський. Затверджуючи конституцію, Олександр І вніс суттєві поправки. Цар не погодився на надання законодавчої ініціативи сейму, залишив за собою право змінювати запропонований сеймом бюджет, Конституція надавала самоуправління Королівству Польському, право мати власну армію, отримали поляки і свободу друку. Конституція проголосила, що Королівство Польське назавжди приєдналось до Російської імперії і пов’язана з нею власною унією.[7]

Як пише С. Мироненко, Олександр розглядав конституційний устрій Польщі „ як перший крок на шляху до конституції російської... Конституція Королівства польського була для Олександра І своєрідним експериментом. Польща стала об’єктом перевірки реальності задуманого імператором симбіозу конституції з самодержавною владою”.[8]

За рішенням Віденського конгресу Прусії були повернені, по-перше, Познанський та Бидгощський департаменти Князівства Варшавського, з яких утворилося Велике Князівство Познанське; по-друге, місто Гданськ. Краків та його округа стали „вільним містом”. Решта території колишнього Князівства Варшавського увійшла до Королівства Польського. [9]

В ньому виконавча влада цілком належала російському імператору, який одночасно був і польським королем; законодавча влада за конституцією розподілялася між сеймом та королем, але фактично останнє слово залишалось за королем. В якості вищого керівного органу створювалась Державна Рада, управління королівством здійснювалося призначеним царем намісником.

Територія королівства розділялося на вісім воєводств: Августовське, Калишське, Краківське, Люблінське, Мазовецьке, Полоцьке, Радомське та Сандомежське. Згідно конституції формувалося польське військо; адміністративне та судове управління повинно було здійснюватися польською мовою, жителям Королівства гарантувалось свобода слова та друку. Таким чином, своїм польським підданим Олександр І надав більше прав, ніж громадянам Росії.[10]

Отже, якщо порівнювати особливості процесу утворення Королівства Польського та Герцогства Варшавського, то слід зазначити, що спільним було утворення двох держав на тлі зниклої вже після поділів Речі Посполитої і плекання населенням обох нових державоутворень надії на відновлення польської державності.

Відмінним було те, що Королівство Польське було утворене з земель, які належали Пруссії, а Герцогство Варшавське – окрім прусських земель поєднало в собі частину земель, підвладних Австрії. Загалом же площа Князівства Варшавського в порівнянні з Королівством Польським була більша.

І хоча в обох утвореннях були прийняті державні документи, що регламентували відносини між населенням все ж таки Герцогство Варшавське розглядалося Наполеоном як плацдарм для подальших наступальних дій на Росію, а Королівство Польське – як об’єкт для збільшення території держави, в даному випадку Росії.

Розділ ІІ. Політичний розвиток Королівства та Герцогства

2.1 Політичні перетворення в Королівстві Польському

Своїм намісником в Королівстві Польському російський імператор призначив вже не молодого генерала Ю. Зайончека, який став депутатом Чотирирічного сейму. Не відрізняючись ні будь – якими видатними здібностями, ні особливою енергією, але будучи польським патріотом і в той же час людиною, який не відчував великої ворожнечі до Росії і до всього російського, Зайончек виявився придатним як для Варшави так і для Петербургу. Противагою можливим сепаратистським тенденціям стали великий князь Константин Павлович, призначений головнокомандуючим польською армією та сенатор Н. Новосільцев., який отримав від Олександра І посаду його комісара в Адміністративній раді Королівства – вищому органі виконавчої влади при наміснику від царя. Механізм врівноваження працював добре, поки Константин не закохався в польську красуню Іоанну Грузинську і не вступив з нею в морганатичний шлюб. Після цього почалися деякі негаразди, що турбували Петербург, але все ж таки вони не мали серйозних наслідків. [11]

В березні 1818 р. зібрався перший сейм Королівства Польського. Відкриваючи його Олександр І натякнув на можливість розширення Королівства за рахунок Литви і Білорусії. Вже 15 березня Олександр вимовив промову, яка вразила сучасників. Ось що почули Польща, Росія, Європа: „ Образование, существовавшее в вашем краю, дозволило мне ввести немедленно то, которое я вам даровал (тобто Конституцію), руководствуясь правилами законно – свободных учреждений, бывших непрестанно предметом моих помышлений и которых спасительное влияние надеюсь я с помощью Божией распространить и на все страны, Провидением попечению моему вверенные. Таким образом, вы мне подали средство явить моему отечеству то, что я уже с давних лет ему приуготовляю и чем оно воспользуэтся, когда начала столь важного дела достигнут надлежащей зрелости»[12]

Цією промовою Олександр І чітко підкреслив свою давню приналежність до конституційних ідей, розуміння того, що Польща вже виросла до конституції, а Росія виросте в недалекому майбутньому, обмеженому, зокрема, межами життя самого Олександра І.