Реферат: Голкошкірі, напівхордові й палеозоологія хребетних

Голкошкірі - одиночні тварини, що ведуть бентосний прикріплений або рухливий спосіб життя. Вони з'явилися ще наприкінці протерозойської ери; сучасні форми (морські їжаки, зірки, лілії, голотурії й ін.) живуть на різних глибинах у морях нормальної солоності.

Голкошкірі дуже різноманітні за формою, але всіх їх поєднують деякі загальні риси будови, властиві тільки цьому типу тварин. Вони мають радіальну симетрію, водно-судинну систему, і внутрішній кістяк з вапняних пластинок з різними елементами (горбки, голки й т.д.).

Мішкоподібне тіло голкошкірих має тришарову стінку, усередині якої перебувають кістякові елементи й мускули. Внутрішня порожнина вміщає органи травлення й розмноження. Крім того, як у стінці, так і у внутрішній порожнині розміщені кровоносна, нервова й амбулакральна системи.

Амбулакральна система, характерна тільки для голкошкірих, починається отвором у стінці тіла, прикритим пластинкою, названої мадрепоровою. У центрі тіла тварини перебуває кільцевий ротовий канал, від якого відходять п'ять радіальних судин із численними виростами - ніжками. Ці ніжки присмоктують до предметів і служать для захоплення й доставки їжі, для пересування, дотику, подиху.

Кістяк складається з вапняних багатокутних пластинок, розташованих під шкірою. Зовні до них прикріплюються голки. Всі голкошкірі розділяються на прикріплені й вільно пересуваються. Усього налічується більше 20 класів. Багато хто з них жили в палеозої й давно вимерли. Нижче охарактеризовані три класи, важливі в геологічному відношенні. Морські міхури й морські лілії ставляться до прикріплених, морські їжаки - до вільно пересуваються.

Клас морські міхури (Cystoidea). Це вимерлі бентосні голкошкірі, які мали кулясту або грушоподібну чашечку (звідси відбувається їхня назва), що складалася з тонких багатокутних пластинок, міцно з'єднаних один з одним. У центрі тварини перебував ротовий отвір, недалеко від нього розташовувався анальний отвір, звичайно прикрите трикутними пластинками у вигляді пірамідки. Особливістю морських міхурів є наявність пор і каналів, що пронизують, пластинки. Стебло короткий, із широким внутрішнім каналом. Поширення: кембрій - девон. Представник: рід ехиносферитес (Echinosphaerites) з кулястої вапняної чашечкою, що складається з багатокутних пластинок (ордовик).

Геологічна історія й значення. Перші морські міхури відомі із середнього кембрію, але їхній розквіт доводиться на ордовик. У силурі й девоні відбувалося поступове вгасання цієї групи голкошкірі аж до повного вимирання.

Клас морські лілії (Crinoidea). Морські лілії - найбільш великий клас серед прикріплених голкошкірих. Їхнє тіло складається із чашечки, що вміщає внутрішні органи, п'яти «рук» для збору їжі й стебла. Чашечка складається із трьох вінців вапняних пластинок, по п'яти в кожному вінці. До верхнього ряду пластинок прикріплюються «руки», що складаються із численних члеників. Зверху чашечка прикрита кришкою, у її центрі розташований ротовий отвір. Стебло складається зі члеників різного поперечного перерізу. Представник: рід купрессокринитес (Cupressocrinites) з напівкулястої чашечкою і п'ятьма масивними «руками» (середній девон).

Геологічна історія й значення. Морські лілії з'явилися в ордовику й існують у наш час. Протягом цього часу вони міняли свій спосіб життя: у палеозої жили на мілководдя й були прикріпленими; у мезозої й кайнозої поступово перейшли до перебування на глибині, з'явилися плазуючі форми й навіть плаваючі над дном за допомогою рук. У викопному стані звичайно зустрічаються розрізнені членики стебел і «рук», пластинки, рідше чашечки. Іноді членики морських лілій утворять скупчення, з яких формувалися так звані криноїдні вапняки.

Клас морські їжаки (Echinoidea). Морські їжаки мають округле тіло з радіальною або двосторонньою симетрією. Тіло покрите суцільним твердим панциром з окремих пластинок, розташованих рядами у вигляді п'яти амбулакральних і міжамбулакральних полів. Амбулакральні таблички мають парні отвори для виходу ніжок, а міжамбулакральні - горбки, до яких прикріплюються голки різної форми й розмірів (від мікроскопічних до 45 див). На нижній стороні тіла розташований ротовий отвір. Анальний отвір перебуває на верхній стороні або внизу на протилежному кінці від ротового. Рот має складний жувальний апарат, що складається із системи кістякових елементів (у тому числі з п'яти зубів).

Нервова, кровоносна, амбулакральна системи й травний канал утворять кільця, від яких по радіусах відходять нерви й судини.

Морські їжаки діляться на древні й нові. Древні (палеозойські) мають від 2 до 20 рядів табличок в амбулакральних і міжамбулакральних полях. Кожний ряд складається із припасованих пластинок, їхня кількість завжди дорівнює 20. Нові (мезозойські, кайнозойські) їжаки по характері симетрії діляться на правильні й неправильні.

Правильні їжаки мають п’ятилучьову симетрію тіла, рот розташований у центрі нижньої частини тіла, а анальний отвір - у верхній частині. Поширення: пізній тріас - нині. Представник: рід цидарис (Cidaris) з кулястим панциром, що складається з п'яти широких міжамбулакральних полів і п'яти вузьких амбулакральних (тріас - нині).

Неправильні їжаки мають двосторонню симетрію тіла. Ротовий і анальний отвори розташовані на нижній частині тіла. Поширення: юра - нині. Представник: рід микрастер (Micraster) з панциром серцеподібної форми й добре вираженими п'ятьма амбулакральними полями, що нагадують пелюстки квітки.

Геологічна історія й значення. Перші представники древніх морських їжаків відомі з ордовика, вони жили до пермі. Нові правильні їжаки з'явилися в тріасі, а з юри - неправильні. Палеозойські їжаки з тендітним кістяком у викопному стані зберігаються погано й не мають стратиграфічного значення. Мезозойські й кайнозойські їжаки, навпаки, мають велике значення для визначення віку крейдових, палеогенових і неогенових відкладень.

Тип напівхордові (hemichordata)

Напівхордові займають проміжне положення між безхребетними й справжніми хордовими. Вони, як і хордові, мають спинний нервовий тяж і парні зяброві щілини, але, як у всіх безхребетних, у них немає справжньої спинної струни - хорди. Напівхордові - одиночні або колоніальні морські тварини, вони ведуть різноманітний спосіб життя (від бентосу до планктонів).

Серед напівхордових виділяють три класи, велике геологічне значення має клас граптолітів - мешканців раннепалеозойских морів.

Клас граптоліти (Graptolithina). Граптоліти - вимерлі морські колоніальні тварини, про будову м'якого тіла яких нічого не відомо. Кістяк колонії складався з окремих галузей з комірками, у яких містилися окремі особини. Число комірок у колонії могло досягати 20-30 тис.

Серед класу граптолітів виділяють два підкласи: рунисті граптоліти й справжні граптоліти.

Рунисті граптоліти мали колонію, що нагадує гілочку водорості, вони вели прикріплений бентосний спосіб життя. Представник: рід диктионема (Dictyonema) у вигляді рунистої гілочки (пізній кембрій - ранній карбон).

Справжні граптоліти вели планктонний спосіб життя. Численні гілочки з комірками в один або у два ряди прикріплювалися до плавального міхура. Представники: рід монограптус (Monograptus) з комірками, розташованими в один ряд (силур); рід диплограптус (Diplograptus) з комірками, розташованими у два ряди (ордовик - ранній силур).

Геологічна історія й значення. Перші граптоліти з'явилися в середині кембрію, а останні вимерли на початку карбону. В ордовику й силурі досягли розквіту й поширилися у всіх морях і океанах земної кулі. Особливо це ставиться до планктонних форм, які легко переміщалися плинами на значні відстані. Серед граптолітів багато гарних керівних копалин для ордовика й силуру.

Тип хордові (chordata)

Хребетні - найбільш високоорганізовані тварини. Вони ставляться до типу хордових, усередині якого виділяються три підтипи: оболонкові, безчерепні й хребетні. У викопному стані зустрічаються тільки хребетні.

У нижчих хордових - - опору тіла становить хорда - гнучкий хрящовий стрижень, у вищих хребетних розвинений хребетний стовп. Звідси назва підтипу - хребетні.

Підтип хребетні (vertebrata)

Хребетні поєднують велике число вимерлих і нині живучих видів тварин з різноманітною формою тіла. Вони мають складно побудовані органи травлення, почуттів і подиху, кровоносною й нервовою системами. Тіло покрите шкірою, на якій часто утворяться рогові луски, пір'я або волосся. Кістяк утворений хрящовою або кістковою тканиною; у викопному стані зберігається тільки кісткова тканина.

Викопні залишки хребетних зустрічаються як у морських, так і в континентальних відкладеннях. На відміну від безхребетні скупчення кістяків хребетних зустрічаються вкрай рідко. У морських відкладеннях знаходять тільки одиничні кістяки або їхні фрагменти, у континентальних відкладеннях виявлений ряд великих скупчень кістяків на Північній Двіні, у Казахстані, у Монголії. Вивчення хребетних особливо важливо для визначення віку й розчленовування континентальних осадових порід.

Підтип хребетних ділиться на три надкласи: біґоси, риби й чотириногі.

Надклас біґоси (AGNATHA). До біґосів ставляться найбільш примітивні хребетні із хрящовим кістяком, що ведуть водний спосіб життя й риб, що нагадують. Їхньою відмінною рисою від всіх інших хребетних є відсутність щелеп. У наш час у морях живуть біґоси круглороті (міноги,), вони невідомі у викопному стані.

Древні вимерлі біґоси дуже різноманітні за формою й розмірами. У викопному стані від них збереглися залишки панцира, що покривали голову й передню частину тулуба. Цей панцир складався зі зрослих кісткових пластин і мав вигляд щита, тому біґосів часто називають щитковими. Вони були поширені в ордовику, силурі й девоні (особливо наприкінці силуру й початку девону), жили в прісноводних й солоних басейнах. Представники: рід телодус (Thelodus) з ордовика; рід цефаласпис (Cephalaspis) з раннього девону.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--