Реферат: Голод 1933 року
По селах жінки згуртовувались у великі гурти, озброювались кийками і йшли натовпом на колгоспні двори, де відкривали конюшні, комори, випускали скотину. Хто попадав юрбі в руки з начальства, того закривали в погребі. В кожному селі були свої жінки – верховоди. Відважні бунтівниці тієї лихої години взяли на свій тяжкий, нежіночий обов’язок – заступитися за збезчещений свій рід. Влада, що називала себе народною, випробувала зловісну машину репресій, і визиску на беззахисному українському гречкосієві єдиною зброєю якого була пара працюючих рук та наївна віра в справедливість світу.
На полях було поставлено високі сторожеві вишки, де сиділи вартові вдень і вночі, щоб ніхто не зірвав колоска. Вони віддали владі спійманих ними “ворогів” опухлих від голоду. А хліб же був. Посеред сіл, хліб зогнив у тисячотонних бурдах на залізничних станціях. Отже, голод був штучно і спеціально створений.
Голодомор очима свідків
Розповідь Очкань В. Б. вчителька української мови і літератури Байрацької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня Диканського р- ну. Я рядом із Великих Будищ Диканського району. Ще з дитинства знала, що в мене є в Олефірщині (село на території Велико – Будищанської сільської ради) дві бабусі: Олефір Феодосія Савівна і Кульбака Мотрона Савівна.
І от після смерті сестри нам бабуся розповіла страшну історію її життя.
- Молода красуня Мотря знайшла своє щастя – вийшла заміж, мала п’ятеро діточок, разом з чоловіком виїхали з України. Та потім під час голоду вирішили повернутись додому, до рідні, щоб якось вижити. Поїзд їхав надто повільно, усі хотіли їсти, але не було чого. І почалася трагедія. По дорозі до Полтави помер чоловік, потім діти... Ніхто нікого не ховав – їх просто викидали з вагона. І в Полтаву на Південний вокзал приїхала Мотря з найменшою дитиною – немовлятком. Її, уже опухлу з голоду, винесли і поклали під стіною на вокзалі. Дитя уже не плакало, а в матері не було сили попросити щось поїсти собі чи шматок хліба розжувати дитині. І тут вона побачила сестер милосердя, які збирали ще живих діток, якщо ті були самі, без батьків. Материнський інстинкт допоміг жінці – вона повільно відсунулась від дитини і вивернула лице, щоб не видно було гірких, пекучих сліз. І записки не залишила навіть, бо неграмотна була. Крізь сльози і забуття чула і бачила, як підійшли до дитини, як її питали, чия дитина. Мовчала. Сестри милосердя забрали дитятко. А вона залишилась помирати. Та видно не судилося. Хтось із земляків побачив її і впізнав, хоч це було дуже важко зробити. Повідомили сестру, її чоловік Василь Матвійович зразу ж приїхав кіньми в Полтаву. Знайшов на вокзалі напівживу Мотрю і привіз в Олефіровщину.
А у цей час якраз сестра свіжий хліб вийняла. Затрусились руки і все тіло Мотрі від того запаху. Добре, що Василь Матвійович був розумною , досвідченою людиною. Він наказав дружині винести і заховати хліб. А Мотрі дати маленький шматочок (бо найбільше померло людей тоді, коли вдоволь, з жадністю наїлися). І як не просила, не плакала Мотря – більше не дав. А поступово збільшував норму – і Мотря вижила. Давно уже поховали Василя Матвійовича, а дві сестри жили однією сім’єю, одним клопотом – дітьми й онуками Феодосії. За свою дитинку так нічого і не взнала баба Мотря. Так і померла, надіючись на чудо. І тільки начали до неї у снах приходив чоловік, щебетали діти. А кожен новий ранок ніс страшну правду.
Та це не поодинока страшна історія. Друга бабуся моя, Бандур Єлизавета Харламівна розповідала про те, як по с. Великі Будища довго ходило двоє діток, випрошували їжу. А потім їх не стало. У сусідки за хатою в чавуні були замочені ручки і ніжки. А якою радістю була наповнена зустріч із тими, кого вже вважали мертвими.
Коли я закінчила десять класів і готувалася до вступних екзаменів у Полтавський державний педінститут, у двір зайшло двоє незнайомих людей, а за ними йшла моя мама. Це вона направила незнайомців за адресою, яку вони назвали. А вони виявилися її двоюрідним братом і сестрою. Під час голоду, вони шукали чогось поїсти, бо батьки померли від недоїдання. Одного дня дітей підібрали в дитячий будинок. Старший брат десь утік, а меншого не знали ні адреси ні прізвища. Їх усиновили і удочерили чужі люди. І от уже дорослими вони відшукали свій рід, рідний край, батьківську хату. І казав дядя Гриша, що його рідна мама Ваньком звала...
2. Слово надається свідкам старшого лиха.
1. Недобір Галина Василівна (1926 р.)
Під час голоду помирали цілими сім’ями, трохи не вимерло все село, і тому їли все підряд: різне листя, коріння, собак, котів, навіть людей.
В одній сім’ї було шість осіб: Авраменко Данило (батько) , Авраменко Христя (мати) і четверо дітей. Батько був дуже слабий. І от минув тиждень, як не бачили сусіди Данила. Не було і похорону. Вирішили в селі шукати його. Коли прийшли в хату до нього, то знайшли в печі в двох чавунах поварене м’ясо, а голову знайшли на ліжку під подушками. Жінку судили і вигнали з села.
2. Прокопенко Горпина.
Ловила котів і собак і їли їх разом з дочкою.
У сім’ї Кириченка Якова Кириловича було дванадцять дітей, а залишилось тільки троє, всі інші померли.
Коли в колгоспі пропадав кінь, його відвозили до ями, викидали і ставили сторожа, щоб люди не їли. Але вони вночі знаходили це м’ясо, різали на куски і їли, їдучи по дорозі. Там же вони і вмирали.
Колишній сусід Демченко Корній Пилипович сидів біля хати, вже опухлий від голоду, а в сусіда був мед. Корній поліз через вікно по мед, але його побачив сусід і побив його так, що той на слідучий день помер.
3. Даценко Катерина Григорівна (1925 р.)
Це був страшний час. Люди вмирали цілими сім’ями. Наприклад, Кушій Параска, Кушій Іван, Кушій Микола, Кушій Федор.
Їли рогіз із часником, оладки із споришу, з жовтої і білої акації печериці, листя вишні, відходи з проса. Мама на базарі продала свою велику хустку і купила гречаної крупи. Вдома наварила каші, а у гречку хтось крейди підмішав.
Мертвих часто вкидали в погріб, бо не було в людей сили копати ями. У колгоспі організовували їдальню, у якій харчувалися ті, що робили в колгоспі. Це було людям великою підтримкою.
4. Кріпас Марія Данилівна (1927 р. на Житомирщині )
Застала страшний голодомор у 6 років. У сім’ї було одинадцятеро чоловіків: батько, мати і дев’ятеро дітей.
Минала осінь. Батько і старший син пішли на поле вирвати хоч кілька колосків пшенички. Там їх зловили сусіди і посадили у в’язницю. Дома не було чого їсти, та ще й батька не стало. Менші братики й сестрички просили жадібно поїсти. Мати лежала в старій хаті на долівці, підклавши стареньку ряднину. Мати була вже опухла, наче мертва.
Одного дня мати послала мене в сусіднє село до хрещеного батька попросити чого-небудь поїсти. По дорозі коло ліска лежала мертва жінка, а біля неї дитина років з двох.
Їх минула і пішла далі. Коли зайшла в хату до хрещеного батька, то там пахло печеним хлібом. Я попросила хліба, розказала, що мати вмирає, але мені нічого і не дали. Мені стало моторошно і я пішла геть. Коли верталась назад, то біля ліска взяла дворічну дитинку за ноги і потягла додому, ховаючись від людей. Коли прийшла додому, то із жадністю всі напали на дитину. І через кілька годин дитини уже не було: матері дали ніжку. Увечері цього ж дня мати померла. Зосталося нас восьмеро, але незабаром дві сестрички і чотири братики померло. Залишилася я з найменшим братиком. Щодня ми ходили на поле збирати мерзлі буряки і картоплю, з берези зривали останні листочки. Взимку нас врятувала сусідка, яка дружила з нашою мамою. У неї була корова.
А там і весна настала. Тільки появилася травичка, ми її зривали, шукали різних жуків і їли їх.
А в влітку звільнили батька і старшого брата. Так нас з одинадцяти чоловік залишилося лише четверо.
5. Токар Іван Наумович (1920 р.. ветеран В. В. війни)