Реферат: Голодомор 1932-1933 рр. в Україні
Намагаючись зупинити потік українського зерна на світові ринки, допомогові комітети інформували уряди простих людей Заходу про становище населення за Збручем. Результатом стали все частіші відмови робітників, розвантажувати вагони і кораблі, завантажені радянським зерном, скоротився його попит на ринку.
Очевидно, що міжнародна допомога голодуючим була б більш значимою, якби західні журналісти, акредитовані в Москві, давали завжди правдиву інформацію про народну трагедію. Зокрема І. Дюранті (Нью-Йорк-Таймс), Л. Фішер («Нейшен») співробітничали з офіційними радянськими органами і затаювали перед світом факт голомору на Україні.
Та і саме радянське керівництво проявляло чудеса винахідливості, щоб створити ілюзію процвітання радянського суспільства. Коли американські журналісти запросили дозвіл відвідати с. Гаврилівку на Дніпропетровщині, де вимерла більшість населення, то вони його отримали напрочуд швидко. Місцеві власті спромоглися заселити Гаврилівку жителями навколишніх сіл. В підсумку було встановлено, що з 1100 жителів померло троє чоловік і то від тифу.
Для зустрічі Е. Ерріо, колишнього прем'єр-міністра Франції, під час його перебування на Північному Кавказі і Україні підбирались відповідно проінформовані сотні трудових колективів. Вміло подана дезінформація зробила свою справу. 2 жовтня 1933 року на сторінках «Правди» він стверджував: «Немає жодної країни такої в світі, про яку нині було написано стільки дурниць, як про Радянський Союз». В усіх цих випадках має місце очевидний політичний фанатизм». Неадекватну трагедію на Україні займали позицію і уряди західних держав. Всіляко підтримуючи організації, що збирали кошти голодуючим, в той же час вони намагалися м'яко присоромити Сталіна.
Таким чином, проаналізувавши розвиток подій, можна зробити беззаперечний висновок, що трагедія 1932 /33 р.р. на Україні, як і в інших районах СРСР (Кубань, Північний Кавказ, Поволжжя)— результат свідомої політики Сталіна і його оточення. З тому числі і з числа українського партійного і державного керівництва. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦКу) — Г. Петровський, уряд республіки, на чолі з В. Чубарем, В. Затонський, П. Любченко, М. Майоров, М. Скрипник та інші партійні і радянські працівники, будучи причетними до голодомору, в тій чи іншій мірі несуть відповідальність за нього.