Реферат: Господарство України на рубежі 18-19 столітть

Спеціалізація сільгосподарських районів України

Характер селянського землеволодіння мав свої особливості. В Галичині земля доміній поділялася на двірську і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею.

У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надава­лося стільки землі, скільки вони могли обробити, виходячи з наявності робочої сили, худоби.

Селянські господарства різнилися між собою і за господарськими функціями в фільварково-панщинній системі. Розміри землі, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, по-єдинковий — 2,7—7,5, піший — 1,8—0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15—25 десятин, 58 % се­лянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою — 1—2,5 голови. Так, у маєтках лівденно-східного Правобе­режжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2—3 воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів.

Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині одне селянське господар­ство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус. З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Ceляни сплачували грошовий чинш за користування пасо­вищами і лісами (26,6 %), данину зерном, пряжею, продуктами харчування, виконува­ли роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни плати­ли державні податки.

У карпатських районах кріпосне право існувало на ос­нові так званого волоського права. Селяни були власника­ми рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чин­шу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.

На Правобережній Україні з утвердженням фільварко­во-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панів­ною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загаль­ним наділом в 1/4—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку і 2—3 дні взимку.

Провідну роль в економічному житті України продов­жувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрян­щині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорно­мор'ї.

Хліборобство в Україні мало в основному зерновий харак­тер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині овес становив 34 % обсягу посіяного зерна, жито — 24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 % . Посіви ози­мини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито становило до 40 % посіяного зерна, овес — 25—35, пше­ниця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь — 9—12 %.

Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тю­тюну. Поблизу міста Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Організацією робіт займався францу­зький майстер. У Східній Галичині виробляли понад 20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити шовкопряд.

Крім зернових і технічних культур селяни вирощували багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, ци­булю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники.

Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів, з'явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення де­рев. Сади були при кожному домі. Ними славилися міста Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі.

У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях.

У фільварках Правобережної України тваринництво в основному використовувалося на потреби панського маєтку. Утримували в середньому ЗО—90 і більше голів великої рогатої худоби, 20—70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13—15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках появилося молочарське господарство. Важливе місце в господарському житті займало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл захід­ноукраїнських земель.

На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше ози­мого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці, на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі. Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней.

Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджіль­ництво, рибальство, мисливство.

Селянські та козацькі господарства залишалися нату­рально-споживчими, їхньою основою було хліборобство. Однак по­треба грошей для сплати ренти, податків, купівлі необхід­них товарів змушувала селян і козаків дедалі більше про­дуктів вивозити на ринок.

Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну роль в їхніх господарствах відігравали промисли, пов'язані з сільським господарством, — обробка льону, коноплі, мли­нарство, ґуральництво, а також з гутництвом, рудництвом, чумацтвом, торгівлею.

У карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі основу господарства доміній становило промис­лове виробництво (металургія та добування солі).

Товарний характер селянських господарств обмежува­ло розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом необхідно було мати наділ у 10 моргів , то більшість селянських госпо­дарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким про­мислом.

По всій Україні широко застосовувалася праця наймитів. В Гетьманщині плата най­маних женців становила п'яту частину врожаю, молотників — десяту. Відносини між господарем і наймитом регламентува­лися звичаєвим правом. Використання вільного найму поєднувалося з примусо­вим. У деяких маєтках південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка використовувалась у козацьких і селянських господарствах.

У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку пра­цювало до десяти постійних найманих "паробків". Поши­рилося челядництво — праця у дворі феодала замість пан­щини без норми. Поступово вона перетворилася на різно­вид примусового найму за оплату натурою і грошима. Постійним яви­щем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни відробляли борг, працюючи на феодала.

Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло зна­чення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські про­мисли мали допоміжне значення. Характерною рисою гос­подарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в органі­зацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком за рахунок продажу про­дукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та беззе­мельні селяни формували ринок праці.

Винекнення фабричних господарств у першій половині ХІХ століття.

У господарському житті України велику роль відігра­вала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і коза­ки займалися у вільний від землеробства час, виготовляю­чи насамперед вироби побутового призначення. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошо­вих відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утвер­джувалося мануфактурне виробництво. Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій. Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдоско­налювалося, появилися нові галузі виробництва.

Ремісники обєднувались у цехи. Діяльність цехів регламентувалася цеховими статута­ми, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сиро­вини, що закуповувалась. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насамперед задовольнявся партачами (позацеховими май­страми).

Набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не до­датком до сільського господарства.

Сформувалася нова соціальна група — скупники, які ставали посередниками між виробником і споживачем. Широко користувалися послугами скупників партачі Львова, Острога, Луцька. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а час­тина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібно­го товарного виробництва у нову, вищу форму промисло­вості — мануфактуру чи фабричне виробництво.

Процес формування промислово-торговельного населен­ня йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна ча­стина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальни­ми умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризува­лася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--