Реферат: Громадянська війна і поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 — червень 1663 р.)

Це був спритний авантюрист і демагог, один із тих, як писав козацький літописець С. Величко, що «для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Україною». Новообраний гетьман займав відверто промосковські пози­ції і неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його земель князівства на чолі з царевичем Федором.

На початку 60-х років XVIIст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо ускладни­лася влітку 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмельниць­кого в Лівобережну Україну. На булаву претендували П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після того, як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині про­голошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

Тетеря (Моржковський, /Иошковський) Павло (прибл. 1620— 1671) — гетьман Правобережної України в 1663—1665 pp . Один з найвизначніших дипломатів в урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський полковник (1653—1658). Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту. Перед 1648 р. був канцеляристом гродського суду м. Луцька, з 1649 р. — писар Переяславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх міждержавних переговорах, що відбува­ лися в Чигирині, виїжджав з дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів «Березневих статей» (1654), Гадяцькоїугоди (1658), Слободищенського трактату (1660). У ранзі гетьмана під­ тримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663—1664), на­ магаючись об'єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського короля. Своєю політикою спровокував козацьке пов­стання. Зазнавши поразки від повстанців (1665), зрікся геть­ манства і виїхав до Польщі. Отруєний польськими агентами.

Новий гетьман хотів відновити єдність козацької Укра­їни шляхом компромісу з лівобережною старшиною. Він не одразу виявив себе як прихильник пропольської орієн­тації, зокрема після обрання він повідомляв кримському хану, що «від царя й короля не чекає нічого доброго». Про­те Правобережжя територіально було міцно прив'язане до Польщі, і тому кожен з правобережних гетьманів мусив демонструвати свою лояльність польському уряду та йти у фарватері польської політики. За цих обставин цілком природно, що П. Тетеря взяв участь у поході Яна IIКази­мира в Лівобережну Україну. У разі успіху перед гетьма­ном відкривалася перспектива за допомогою Польщі роз­в'язати проблему возз'єднання козацької України. Проте похід закінчився невдачею, до того ж на Правобережжі 1664—1665 pp. вибухнуло повстання місцевого населення проти польської шляхти. Не зумівши опанувати ситуаці­єю, П. Тетеря зрікається гетьманства та втікає до Польщі.

Фатальний розкол України на Правобережну та Ліво­бережну поглиблювався. Глибока криза державності ви­кликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнів­ну тенденцію, об'єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — гетьман Украї­ ни (1665 —1676), один із найвидатніших діячів її історії. Народив­ ся в Чигирині в козацькій родині. Здобув ґрунтовну освіту. Актив­ ний учасник Визвольної війни українського народу, один з най­ ближчих соратників Б. Хмельницького і продовжувач його справи. Ставши гетьманом на Правобережжі, рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 р. зробив спробу приєд­ нати до Гетьманщини західний регіон. У червні 1668 р. домігся возз'єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний. В умовах спровокованої Запорожжям й сусідніми з Україною дер­ жавами політичної боротьби пішов у березні 1669 р. на прийнят­ тя турецького протекторату. Влітку 1672 р. взяв участь у поході ту­ рецької армії проти Польщі, але, невдоволений укладеним між Портою і Польщею Бучацьким договором, який перекреслив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу. У розпалі народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями складає гетьманські повноваження. У бе­ резні 1677 р. вивезений до Москви, у 1679—1692 pp . — в'ятсь­ кий воєвода. Останні роки провів у своєму маєтку в с. Ярополче Волоколамського повіту, де й похований. Могила збереглася до нашого часу.

Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну, втрати населення сягали 65—70%; на гетьманську булаву претендували ще двоє — В. Дрозденко і С. Опара; поглиблювався розкол суспільства; ускладню­валася геополітична ситуація.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П. До­рошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх су­перників у боротьбі за владу. Проте вже тоді відносини з Польщею були досить своєрідними: декларуючи свою при­хильність, правобережний гетьман водночас відмовляв у розміщенні польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення податкового тягаря та ін.

Андрусівське перемир'я (20 січня 1667 року) між Польщею та Росією, укладене на 13,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя — за Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн. Тому українське тери­торіальне питання набуло міжнародного характеру. Нама­гаючись зміцнити внутрішні позиції, П. Дорошенко здій­снює кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною під­тримкою, створює постійне наймане військо, так звані сер-дюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козаць­кої старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спочатку, спираючись на підтримку та­тар, він намагається витіснити поляків з Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета пе­реговорів — повернення в повному обсязі прав і вольнос-тей Війську Запорозькому, возз'єднання у межах єдиної держави усіх етнічних українських земель по Пере­мишль, Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчилися безрезультатно.

Відкрите збройне протистояння з Польщею, непоступ­ливість Росії змусили П. Дорошенка шукати підтримки в Оттоманської Порти та порозуміння з гетьманом Лівобе­режжя І. Брюховецьким. Восени 1667 р. під тиском об'єд­наних турецько-козацьких військ польський король ви­знав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію П. Дорошенка. У серпні 1668 р. у відповідь на турецьку пропозицію прийня­ти підданство султана на умовах «удільності» (подібно Кримському ханству) він направляє до Стамбула свою деле­гацію, що мала на меті домогтися гарантії забезпечення єд­ності українських земель у межах національної держави.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра, і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголо­шено гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не вдалося закріпити надовго, оскільки він був наслідком складних політичних комбінацій і майстерного балансування П. Дорошенка як у внутрішній, так і в зов­нішній політиці. Зведена гетьманом будова влади мала надзвичайно слабку конструкцію і достатньо було вийняти бодай одну цеглину з її фундаменту, щоб вона похитнула­ся, чим і скористалися вороги. Спочатку польська воєнна активність змусила гетьмана, залишивши Лівобережжя, поспішати на правий берег Дніпра. У цей час не зацікавлені в зміцненні української державності татари підтримали претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висуну­ло Запорожжя. Ситуацію ще більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого значна частина лівобе­режної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Много­грішним змушена була визнати верховенство царя. Аналі­зуючи перебіг подій, один із сучасних дослідників пише: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзят­тям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють».

За тих обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (бе­резень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовляється від прине­сення присяги турецькому султанові. Влітку 1672 р. Отто-манська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Право­бережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. До­рошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, ад­же відповідно до Бучацького мирного договору Порта от­римала Подільське воєводство, а за ним визнавалася тери­торія «у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправно­го васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати да­нини, роззброєння населення.

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 р. си­туація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та від­мовитися від протурецької орієнтації закінчуються безре­зультатно, гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора — сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та найближчий друг — митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в безви­хідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. при­ймає рішення скласти гетьманські повноваження і здати­ся Росії.

Отже, на третьому етапі Української національної ре­волюції (червень 1663 — вересень 1676 р.) територіальний розкол України призвів до глибокої кризи та певної демо­ралізації суспільства. За часів гетьманства П. Тетері на Правобережжі та І. Брюховецького на Лівобережжі ці ка­тастрофічні процеси виявилися у відмові національної елі­ти від створення незалежної соборної України; намаганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспро­можності консолідувати навколо себе значні сили для ви­рішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтересів над держав­ними; залученні іноземних держав до розв'язання внутріш­ніх проблем.

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної бо­ротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кро­ків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських зем­лях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об'єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Право­бережжі стало завершальним актом Української націо­нальної революції.

Літератур а

1. Антонович В. Іван Виговський // Україна. – 1990. - № 4.

2. Брайчевський М. Приєднання чи воз’єднання // Україна. – 1991. - № 16.

3. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991.

4. Липинський В. Україна на переломі (1657-1659). - Відень, 1920.

5. Смолій В. Воз’єднання Правобережної України з Росією. – К., 1978.