Реферат: Громадянська війна в Югославії

Вступ

1. Історія виникнення конфлікту

2. Переростання кризи в «війну на Балканах», участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах

3. Аналіз Югославської кризи

Використана література:

Вступ

Регіональні конфлікти у світі не припиняються протягом всієї історії людства. Соціальна, національна і конфесіональна неоднорідність суспільства нерідко приводять до конфліктів. Конфлікти є невід'ємною частиною громадського життя. Протиріччя пронизують усі сфери життя: соціально-економічну, політичну, духовну. Одночасне загострення всіх цих протиріч створює криза. Проявом кризи суспільства служить різкий підйом соціальної напруженості, загострення всіх протиріч.

Значну роль у регіональних конфліктах грає проблема національного самовизначення тих чи інших національних спільнот. Югославська криза виникла з такої проблеми. Проблема національного самовизначення відігравала значну роль, але крім того існувало ще багато інших нашарувань. Існує кілька причин, що спонукують людей різних національностей піднімати питання автономії і сепаратизму: расові, національні і релігійні розходження з глибокими історичними коренями, на які накладаються економічні причини і соціальна нерівність. Не всі проблеми цього ряду вдається розв’язати мирним шляхом. Яскравий приклад тому Югославська громадянська війна. Черговий виток Югославської кризи – Косовський конфлікт не тільки привернув увагу усього світу, але і втягнув у його світове співтовариство, загостривши багато протиріч.

1. Історія виникнення конфлікту

Варто нагадати, що після поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні Італія, яка воювала на стороні Антанти, зажадала повернення своєї історичної області Далмації, де значну частину населення складали хорвати. Не бажаючи віддавати цю територію хорвати зволіли об'єднатися з родинними по мові сербами в єдину державу, названу Югославією.

У соціалістичній Югославії федеративним відносинам завжди приділялася велика увага. Югославія пишалася досягненнями в області міжнаціональних відносин. Особливо чуйне керівництво країни відносилося до 25 етнічних груп, національних меншостей. У краї Косово існувало безліч національних шкіл, університет, розширювалися права автономії. Після Другої світової війни Косово отримав статус національної області в складі Сербії. Але вже в 1963 р. Косово став автономним краєм. Конституція 1974 р. наділила край такими широкими повноваженнями, що він фактично став самостійним суб'єктом федерації. Представники Косово були членами колективного органу управління країною – президії СФРЮ. Автономний край мав рівні права з іншими республіками, крім одного – він не міг відокремитися від Сербії. Косово довгі роки намагався домогтися статусу республіки, мріючи про створення єдиної албанської держави. Останні 20 років албанці відмовлялися брати участь у переписі населення, тому дані про їхню чисельність різняться. По деяким даним албанці складають 77% усього населення, а серби – 13 %.

У СФРЮ націоналістична діяльність у краї Косово почалася відразу після війни і не припинялася ні на день. Підпільні організації усередині країни підтримувалися албанськими організаціями в усьому світі, такими як «Союз косоварів» (Рим, Туреччина), «Призренська ліга» (США, Туреччина, Австралія, Канада, Франція, Бельгія, Німеччина). У 1981 р. у Косово спалахнуло повстання, на ціле десятиліття підсиливши напруженість усередині Сербії, загостривши міжреспубліканські відносини в країні. Мітинги і демонстрації виступали під гаслами «Косово – республіка», «Косово – косоварам», «Ми — албанці, а не югослави». Посилення вуличної боротьби супроводжувалося активізацією діяльності по перетворенню Косово в «етнічно чистий» край. Націоналісти використовували різні методи, аж до погроз фізичного винищування сербів, чорногорців і миролюбних албанців. Процес витиснення, що неприпиняється, із краю жителів сербської і чорногорської національностей став найважливішим індикатором кризи. За даними газет сербське населення скоротилося до 1991 р. до 10%. Союз письменників Косово, що очолювався Ибрагимом Руговой з 1988 р., став рупором ідей національного відокремлення краю.

Влада використовували різні методи боротьби: вводився воєнний стан і комендантська година; розроблялися нові економічні програми рішення «проблем Косово», що містили в собі подолання замкнутості краю, зміна його економічної структури, зміцнення матеріальної основи самоврядування; починалися політичні спроби формування єдності на класовій, а не національній основі. Однак досягти позитивного результату не вдалося. Безрезультатність пошуку виходу з кризи привело керівництво Сербії до переконання, що тільки централізація влади і скасування деяких повноважень зможе стабілізувати ситуацію. У Сербії розгорнулася компанія за правову, територіальну й адміністративну єдність республіки, за скорочення прав автономних країв. Погроза розпрощатися з мріями про республіку вивела на вулиці Приштини, столиці краю, у січні 1990 р. 40 тисяч албанців. Гнівні, протестуючі, готові боротися за свої права вони являли загрозу для стабільності Сербії і навіть Югославії. Це відбувалося в той час, коли безрезультатні суперечки про майбутнє федерації дозволили Словенії і Хорватії відкрито говорити про незалежність. Все відбувалося на тлі кризи, що охопила всі сфери життя і структури влади. Введені в край військові підрозділи і поліцейські силою спробували утримати порядок у Косово. Це спричинило зіткнення і жертви. Кваплячи події, албанські депутати Скупщини проголосили Косово республікою. У відповідь Скупщина Сербії розпустила Скупщину Косово, обґрунтувавши це беззаконням, що панує в краї, і порушенням порядку. Але ці міри тільки збільшили ситуацію.

Прийнята в 1990 р. конституція Сербії звела правовий статус краю до територіальної і культурної автономії, позбавивши її всіх елементів державності. У знак протесту албанці почали компанію цивільної непокори: створювалися рівнобіжні структури влади (підпільний парламент і уряд), албанські учителі відмовлялися навчати новій шкільній програмі і почали учити по албанській шкільній програмі в підпіллі. В умовах підпілля займався й албанський університет. У результаті весь край розділився на два рівнобіжних суспільства – албанське і сербське. Кожне мало свою владу, свою економіку, свою освіту і культуру. В офіційній економіці безсумнівно домінували албанці, використовуючи частки фірми і приватний капітал. У політичній структурі були представлені винятково серби, тому що албанці бойкотували вибори. У вересні 1991 р. албанці провели референдум про незалежність Косово і створенні незалежної республіки й усі висловилися «за». 24 травня 1992 р. відбулися вибори президента і парламенту, серби не брали участь, а албанці вибрали президентом Ругову.

Улітку 1991 р. Югославія почала розвалюватися. З неї вийшли і проголосили незалежність Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія. У складі Югославії залишилися Сербія і Чорногорія. У момент відділення Хорватії, Боснії і Герцеговини серби, що там жили, заявили про своє прагнення виділитися з них і приєднатися до Сербії. Конфлікт прийняв збройний характер. У ході конфлікту проводилися «етнічні чищення», виселення з захоплених територій інших народів. Уже до початку 1993 р. у цьому конфлікті загинуло більш 160 тисяч чоловік. У Європі це був перший самий кривавий конфлікт після Другої світової війни.

2. Переростання кризи в «війну на Балканах», участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту на Балканах

Світове співтовариство з тривогою спостерігало за розвитком конфлікту в Югославії. ООН, ОБСЄ, Контактна група відзначали порушення прав людини на території Косово. Саму активну позицію зайняло НАТО, яке одержало в попередні роки в Боснії і Герцеговині карт-бланш на самостійну миротворчу діяльність. Західні ЗМІ говорили про «рух за автономію Косово» і численні порушення прав людини, але не про сепаратизм косовських албанців і терористичних дій ОАК. Укорінилася точка зору про винність тільки Белграда і необхідності застосування військової сили. Тим більше, що спроби дозволити кризу мирним шляхом через переговори, човникову дипломатію і навіть погрози застосування санкцій і повітряних ударів НАТО по Сербії ні до чого не привели. Розміщення сухопутних сил НАТО в Македонії на границі із Сербією свідчили про серйозність намірів.

Хронологічно можна простежити як наростала криза:

· березень 1998 — СБ ООН приймає резолюцію про збройовий ембарго у відношенні Союзної Республіки Югославії,

· квітень 1998 — Республіка Сербія висловлюється на референдумі проти міжнародного посередництва у врегулюванні косовської кризи,

· травень 1998 — президент СРЮ Мілошевич і Ругова домовляються про щотижневі зустрічі делегацій,

· червень 1998 — косовські албанці відмовляються від діалогу із Сербією (вони будуть бойкотувати зустрічі ще 12 разів),

· серпень 1998 — НАТО схвалило три варіанти військового врегулювання косовської кризи,

· 23 вересня 1998 СБ ООН приймає резолюцію, що наказує Белграду припинення бойових дій, відвід спецпідрозділів з Косово. Початок діалогу з косовськими албанцями і забезпечення умов для повернення біженців,

· 13 жовтня НАТО віддає наказ про прискорення підготовки операції на території Косово і дає Югославії 4 дні (ультиматум буде продовжений до 27 жовтня) для виконання усіх вимог світового співтовариства. Мілошевич підписав договір про відвід сербських військ з Косово, розміщення 2000 спостерігачів з ОБСЄ і контролі авіації НАТО повітряного простору Косово,

· 24 жовтня СБ ООН приймає резолюцію, що наказує Белграду виконати усі вимоги ООН,

· 30 жовтня НАТО починає контрольні польоти над Косово

· 13 листопада НАТО приймає рішення про розгортання 1700 військових у Македонії з метою надання допомоги, у разі потреби спостерігачам ОБСЄ в Косово,

1999 рік

· 15 березня виявлені тіла 45 албанців у Рачаке. Белград говорить про убивство в ході бойових дій терористів з ОАК, експерти заявляють про «злочин проти людяності»,

· 29 січня Контактна група виступає з твердою вимогою до Белграда і Приштині розпочаті мирні переговори не пізніше 6 лютого. Як основу пропонують 10 принципів, серед яких – повага територіальної цілісності Сербії і Югославії і виділення краю Косово істотної автономії,

· 7-23 лютого переговори в Рамбуйє між делегаціями уряду Сербії і косовських албанців про врегулювання на мирній основі. На останньому етапі США передають сторонам, що переговорюються, додаткові документи (які передбачають уведення військ НАТО), що офіційно не обговорювалися Контактною групою. США, підтримані всіма членами Контактної групи крім Росії вимагають підписання всього пакета документів,

· с 15 березня проходить другий раунд переговорів у Парижеві по врегулюванню в Косово. Переговори закінчилися нічим, підписала документи тільки албанська сторона.

· 24 березня блок НАТО почав першу фазу союзницької операції «Союзна сила», почалося бомбардування цілей у Сербії і Чорногорії. Белград оголосив про розрив дипломатичних відносин з чотирма ключовими країнами НАТО – США, Великобританією, Німеччиною і Францією.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--