Реферат: Гуманізація соціальної функції української держави
Гуманізм соціальної функції держави значною мірою розкривається через систему гарантій. Якщо розглядати сутність категорії “соціальні гарантії” у широкому розумінні, то вони охоплюють як економічні, так і політичні гарантії. Тому до їх складу мають бути включені абсолютно всі умови та джерела, що забезпечують захист прав і свобод людини і громадянина, багатоманітність реальних проявів їх життєдіяльності, гарантованих нормами чинного законодавства. У вузькому розумінні соціальні гарантії – це лише ті законодавчо закріплені конкретні норми, які стосуються вирішення питань соціального забезпечення населення. Гуманізм соціальних гарантій виявляється у таких формах:
– соціальні гарантії, визначені у грошовій формі, які, як правило, регламентують на державному рівні обсяги коштів (доходів), нижче яких населення не повинно отримувати персоніфіковані грошові виплати (наприклад, це стосується законодавчо визначених розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком або певних видів соціальної допомоги та стипендії);
– соціальні гарантії, які діють у формі законодавчо закріпленої за особою можливості отримати безоплатну послугу. Надані у цій формі гарантії можуть бути надзвичайно диференційовані як за кількісними обсягами, так і за якісними рівнями послуг, що отримують певні категорії населення. До останньої форми належать гарантії забезпечення прав громадян на безоплатне отримання послуг (наприклад, медичні послуги), пільги, що мають переважно компенсаційний (тобто життєво необхідний та соціальне виправданий) характер, привілеї (гарантії, що надаються обмеженому колу громадян на умовах “переваги” або “виключення із загальних правил” і які не є обов’язковими і життєво необхідними) [1, с. 46-47].
Економічними підставами гуманізації соціальної функції є наявність матеріальних гарантій для фактичної реалізації права громадян на соціальний захист. Вони базуються на економічній системі держави, основою якої є різні форми власності. Політичними підставами гуманізації соціальної функції є політичні гарантії захисту державою прав і свобод людини і громадянина; організаційними підставами є наявність узгодженої діяльності системи державної влади, поділ її на законодавчу, виконавчу та судову, розмежування предмета відання і повноважень. Юридичними підставами, що гарантують гуманістичну спрямованість діяльності соціальної, правової держави, її соціальної функції є нормативно-правові та індивідуально-правові акти та заходи; сукупність правових норм, які врегульовують умови та порядок реалізації прав і свобод громадян, а також заходи щодо їх охорони і захисту; система органів державної влади, до повноважень яких належить встановлення, зміна та припинення правовідносин громадян і створення механізму охорони та захисту прав громадян [3, с. 19].
Провідне місце в системі нормативно-правового забезпечення належить конституційним нормам, що встановлюють гарантії прав громадян на соціальний захист, у тому числі судовий захист; визначення повноважень судів, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124); оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55); встановленнязахисту прав громадян Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 55), який здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101 Конституції України), ст. 3 Закону “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” [1].
Гуманістична спрямованість діяльності соціальної, правової держави регламентується особливою галуззю – соціальним правом,яке в умовах ринкової економіки,законодавчо забезпечує соціальний захист громадян. Воно об’єднує правові норми, що мають регулювати відносини соціального захисту громадян та забезпечувати їм гарантії реалізації основних соціальних прав. Соціальне право – це не окрема галузь у системі права, “а своєрідна правова спільність, що об’єднує низку самостійних галузей, для яких визначальним чинником є забезпечення соціального захисту громадян, що в силу об’єктивних обставин потребують допомоги держави як основного соціального гаранта” [6, с. 98]. Гарантії соціального захисту зумовлюють подальший розвиток соціального права. З’являється право соціального забезпечення, медичне право, право охорони навколишнього природного середовища, право соціального партнерства тощо, для яких основним завданням стає реалізація соціальних прав.
Юридичний механізм, що розкриває гуманістичний зміст функції захисту прав і свобод людини і громадянина, як у зарубіжних країнах, так і в Україні здійснюється за допомогою самостійної галузі права – права соціального забезпечення, що визнане світовим співтовариством і закріплено у міжнародно-правових актах Право соціального забезпечення – це самостійна галузь права, що представляє собою “... сукупність правових норм, які регулюють відношення з матеріального забезпечення із бюджетних фондів соціального страхування або ж за рахунок засобів державного бюджету осіб, які досягли встановленого віку, непрацездатних, тих, хто втратив годувальника, безробітних, сімей із дітьми, осіб з доходами нижче прожиткового мінімуму,надання обов’язкового медичного страхування, безкоштовного соціального обслуговування на основі існуючого законодавства” [2, с. 22]. Право соціального забезпечення включає в себе: соціальний захист, соціальне забезпечення, соціальну допомогу, соціальне страхування та ін.
Коли говоримо про соціальне забезпечення, то маємо на увазі два блоки проблем, які розкривають її гуманістичне спрямування: джерела фінансування соціальних витрат та раціональне розподілення на цілі зібраних коштів. Раніше вважалось, що перший блок (фінансові відносини) є предметом фінансового права, а другий (розподільчі) – права соціального забезпечення. Це було слушно, коли соціальні потреби цілковито задовольнялись за рахунок коштів держави. Перехід до ринкової економіки, брак державних коштів для соціальної сфери змушує шукати додаткові джерела для фінансування соціальної сфери.
Об’єктом права соціального забезпечення є відносини з надання соціальних послуг тим, хто їх потребує. Ними є: стаціонарне обслуговування громадян похилого віку та інвалідів у будинках-інтернатах та інших соціальних закладах; надання соціальних послуг за місцем проживання пенсіонерам та одиноким непрацездатним громадянам територіальними центрами та відділеннями соціальної допомоги вдома сфери соціального захисту населення; забезпечення населення протезно-ортопедичними виробами; забезпечення інвалідів автомобілями; медична, професійна і соціальна реабілітація інвалідів; забезпечення непрацюючих пенсіонерів санаторно-курортними путівками; надання тимчасового притулку безпритульним тощо. До речі, варто зазначити, що в останні роки збільшилась кількість видів соціальних послуг, що надаються найбільш незахищеним верствам населення.
Особлива роль у вирішенні питання гуманізації соціальної діяльності соціальної, правової держави надається пільгам і привілеям. Пільги – це “встановлені законом переваги, що надаються особі (чи групі осіб) порівняно з іншими особами”. За своєю суттю пільги є соціально виправданими економічними компенсаціями та суспільними відшкодуваннями окремим громадянам і певним групам населення. Привілеї є такими пільговими перевагами, що не мають ні економічного обґрунтування, ні суспільного виправдання, і суперечать принципам соціальної справедливості.
Особливість змісту соціальної функції соціальної, правової держави полягає у тому, що:
– по-перше, пільги являють собою виняток із правил і як наслідок, є способом диференціації у задоволенні потреб. Законодавчо закріплені пільги створюють найсприятливіші умови для життєдіяльності окремим суб’єктам права;
– по-друге, пільги, це правомірний виняток, закріплений в нормативних актах, що приймаються компетентними органами. Вони надаються певним суб’єктам права і мають персоніфікований характер;
– по-третє, пільги є засобом правової підтримки окремих осіб для більш повного задоволення інтересів, для полегшення умов життєдіяльності;
– і, нарешті, пільги означають додаткові права і звільнення від певних обов’язків, виконуючи компенсаційно-стимулюючі функції .
За своєю економічною сутністю пільги переважно є певними суспільними компенсаціями, і стосуються значної кількості громадян. Вони мають бути обґрунтованими та спрямованими на забезпечення більш сприятливих умов життя, праці та відпочинку. Але, дуже важливим для визначення кола осіб, що мають право на одержання пільг відповідно до норм чинного законодавства: особи, які втратили заробіток внаслідок страхового ризику і не мають засобів до існування, несуть підвищені витрати або знаходяться за межею бідності, інваліди і особливо, діти-інваліди, пенсіонери, тимчасово непрацюючі з поважних причин, безпритульні, сім’ї з дітьми тощо. Основними критеріями відбору цієї групи осіб є непрацездатність, нужденність, вік та стан здоров’я.
Як показав досвід країн ринкової економіки, система пільг, тобто застосування переважного права порівняно з існуючою загальною системою соціальних гарантій, зберігається в ринковій системі лише за малозабезпеченими верствами населення, або для стимулювання інших соціальних явищ і процесів: наприклад, стимулювання народжуваності шляхом встановлення пільгових гарантій при народженні дитини, щодо можливості отримання кредиту на житло, допомога талановитій молоді для продовження навчання тощо.
Сьогодні, за оцінкою фахівців Кабінету Міністрів України, пільгами користується значна частина населення України. Наприклад, безоплатним або пільговим проїздом у транспорті користується 17,5 млн осіб, безоплатним або пільговим придбанням ліків – 17 млн, звільненням або зменшенням оплати за житло та комунальні послуги – 6,4 млн осіб. Якщо задовольнити всі вимоги й надати ті пільги, які вимагає Верховна Рада України, то сьогодні для цього потрібно кілька річних бюджетів. Таким чином, виняткове та переважне право, що називається пільгами, перетворилося на загальне правило. У зв’язку з цим пільги втрачають своє основне (компенсаційне) призначення – захищати найбільш вразливі верстви населення.
Але поки що пропозиції щодо перегляду чинних пільг ще не мають належного концептуального обґрунтування, надійних критеріїв та необхідної системності у підходах до певних категорій пільговиків. “Валовий” підхід до пошуку пільг, які можна обмежити, є організаційно найпростішим, але з економічної точки зору це не найкращий шлях, а з соціальної – надзвичайно небезпечний напрям спрощено-примітивного розв’язання складної соціальної проблеми.
Система соціально-компенсаційних пільг, що функціонує в Україні регламентована багатьма актами законодавства. Найбільш характерною особливістю є те, що вона не базується на єдиних принципах формування. Крім законів та декретів пільги, що надаються сьогодні населенню, встановлені указами та розпорядженнями Президента України, постановами Кабінету Міністрів України (у тому числі Ради Міністрів колишнього СРСР), наказами галузевих міністерств і відомств, іншими нормативними актами. У зв’язку з цим є потреба прийняття Верховною Радою України Соціального кодексу України у якому мають бути систематизовані та зведені всі закони.
Упорядкування системи пільг можливо також шляхом прийняття Кодексу про пільги, в якому можна було б систематизувати всі пільги, узгоджені із чинним законодавством, щоб не суперечили принципам соціальної справедливості, економічним можливостям держави, та соціальним механізмам їх реалізації. В основі їх призначення мають бути: відповідна межа вартості сукупних доходів громадянина, що надає право на першочергове отримання пільг.
Пільги не можна ототожнювати із таким, ззовні подібним явищем як привілеї. Їх об’єднує те, що вони є винятком із загальних правил, і спрямовані на покращання життя окремим особам, групам людей. Разом з тим, якщо пільга – правомірне явище, що спрямоване на покращання життя нужденних людей і не мають можливості самостійно задовольнити свої найважливіші потреби, то привілеї – негативне відхилення, це – покращання життя окремих груп людей, не встановлене законом, і здебільшого неправомірне, покликане покращити стан справ певних осіб, груп людей із одночасним погіршенням положення інших людей [1, с. 47]. У суспільній свідомості привілеї асоціюються із надмірним отриманням благ начальниками (номенклатурою) в обхід закону.
Тому можна визнати, що система привілеїв, яка існує сьогодні в Україні є рудиментарною і до того ж спотвореною формою адаптації колишньої системи номенклатурно-бюрократичних привілеїв до умов ринкової економіки та процесів розбудови нової незалежної держави. Абсолютна більшість привілеїв у нашій державі поширюється на порівняно незначне коло високопоставлених осіб, переважно державних службовців, які за Законом України “Про державну службу” (1993 р.) віднесені до першої або “вищої” категорії [4].
Особливість сучасних посадових привілеїв полягає у тому, що практика їх надання залишається суспільно непрозорою. Про них, як правило, публічно не згадують; їх обґрунтування неможливо знайти в наукових публікаціях або офіційних документах. Нормативні акти, якими надаються привілеї, як правило, не підлягають гласності, за неписаним кулуарним рішенням. Сьогодні навіть фахівці не мають повної інформації щодо змісту численних різноманітних і багатоманітних підзаконних актів, якими закріплюється і регламентується надання посадових привілеїв: отримання дорогих квартир у престижних районах (собі і своїм дітям, відпочинок, також за державний кошт, що приймаються у межах відомства завжди таємно). У країнах із цивілізованою ринковою економікою саме існування такого явища взагалі неможливо. Саме цю сферу соціальної діяльності держави можна назвати антигуманною, яка поки що має місце у нашому суспільстві.
Але цілковито ліквідувати існуючу систему привілеїв надзвичайно важко, хоча є можливість кардинально трансформувати її таким чином, щоб вона стимулювала подальший розвиток суспільства і не загострювала політичне напруження в країні. Надзвичайно важливим заходом, що має здійснюватись одночасно з процесом обмеження привілеїв, є відновлення необхідного рівня оплати праці держслужбовців. Обов’язково має бути докорінно переглянута структура привілеїв, насамперед тих, що стосуються відомчих автономних систем надання соціальних послуг (охорони здоров’я, харчування, транспортного обслуговування, забезпечення відпочинку, поліпшення житлових умов тощо). Задоволення цих потреб в умовах ринкових відносин слід забезпечувати за рахунок особистої заробітної плати посадових осіб, тобто на рівноправних з іншими громадянами України засадах.
Щодо забезпечення соціальних прав людини в державному механізмі утворено досить широку мережу державних органів, повноваження яких спрямовані на реалізацію гуманного спрямування соціальної функції української держави. Частково ця проблема розв’язана у дисертаційній роботі присвяченій соціальній функції [6]. Але у цьому дослідженні є потреба більш ґрунтовно зупинитися на аналізі змістовної сторони соціальної функції української держави, що дасть можливість розкрити гуманістичну спрямованість її діяльності, демократичний зміст соціальної функції.
Соціальний захист людини, її соціально-економічних прав виступає в окремих організаційно-правових формах і видах, що пов’язано із специфікою соціального забезпечення окремих категорій громадян.
Умовно державні органи, компетенція яких торкається соціального захисту реалізації соціальної функції української держави, можна поділити на три групи:
Перша група – так звані загальні органи, компетенція яких поширюється на всі найбільш важливі сфери суспільного життя, в тому числі і на соціальну. До них можна віднести – Законодавчий орган Верховна Рада України; Глава держави – Президент України; Виконавчий орган Кабінет Міністрів України, профільні міністерства, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим; – правоохоронні органи, прокуратура; судові органи – суди; органи місцевого самоврядування.