Реферат: Гуманізація соціальної функції української держави

Третя група – органи, компетенція яких пов’язана із забезпеченням достатнього життєвого рівня населенню: державна служба зайнятості; державний фонд сприяння зайнятості населення; фонд соціальних інвестицій тощо.

Також слід доповнити, що існують органи, утворені при так званих загальних органах, діяльність яких спрямована на захист соціально-економічних прав людини, компетенція яких пов’язана, як з розв’язанням соціальних питань, так із вирішенням питань віднесених до інших сфер суспільного життя. Так, наприклад, функціонують такі інституційні утворення як:

1) комітети Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці; тимчасова слідча комісія Верховної Ради України щодо забезпечення конституційних прав громадян України на отримання заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат; Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, який також займається вирішенням соціальних проблем, громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.

2) комітет при Президенті України – національна рада соціального партнерства; координаційний комітет з питань соціальної переорієнтації трудових ресурсів.

3) комітет при Кабінеті Міністрів України – державна міжвідомча комісія з соціально-економічних питань забезпечення своєчасності і повноти оплати податків та погашення заборгованості із заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат; рада у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України, Комітет з питань соціального захисту військовослужбовців при Кабінеті Міністрів України [5, с. 64].

За конституційним статусом Кабінет Міністрів України є найвищим органом у системі органів виконавчої влади (ст. 113). Серед основних функцій та повноважень у сфері соціального захисту населення, які покладено на уряд є такі: забезпечення здійснення внутрішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України, вжиття заходів щодо забезпечення соціально-економічних прав людини, забезпечення проведення політики у сфері праці, зайнятості, соціального захисту, розроблення і здійснення загальнодержавних соціальних програм (ст. 116). Очолюючи систему органів виконавчої влади, Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади у різних сферах життя, спрямований на підвищення добробуту громадян, захисту соціально-економічних прав людини (п. 9 ст. 116). Для виконання зазначеного положення уряд використовує, у межах своєї компетенції різні організаційно-правові форми діяльності. Насамперед, видає постанови та розпорядження, спрямовані на соціальний захист громадян, які мають нормативно-правовий характер і є обов’язковими для виконання (ч. І ст. 117).

Особлива роль належить такому органу як Міністерство праці і соціальної політики України, що в межах своїх повноважень сприяє втіленню в життя соціальних програм, захисту конституційних і соціально-економічних прав людини.

Поряд з виконанням функцій у сфері соціального захисту населення сьогодні це міністерство займається проблемами: зайнятості населення та регулювання ринку праці; регулювання рівня життя населення; соціальних гарантій і демографії; оплати, нормування, стимулювання, охорони та умов праці; пенсійного забезпечення; регулювання соціально-трудових відносин [4, с. 18-19].

З положень чинної Конституції України, на нашу думку, випливає, що правовими засобами (формами) конституційно-правової обґрунтованості соціального захисту населення є:

– належне державне пенсійне страхування; належне державне соціальне страхування робітників підприємств, закладів і організацій незалежно від форм власності; соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань із Державного бюджету України; забезпечення за рахунок коштів соціальних фондів підприємств, творчих об’єднань, добродійних організацій і приватних пожертвувань громадян; утримання непрацездатних громадян в державних, комунальних та інших закладах соціального призначення; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям, непрацездатним громадянам за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів; недержавне пенсійне забезпечення громадян за договорами робітників із роботодавцями, недержавними пенсійними фондами і приватними пенсійними системами.

Організаційно-правові форми здійснення чи реалізації соціальної функції держави відбувається на демократичних засадах. Сучасна державна система соціального забезпечення України функціонує в трьох організаційних формах – державне соціальне страхування, забезпечення із місцевого бюджету та державна соціальна допомога [4, с. 6-7].

У гуманістичному контексті соціальне страхування є способом реалізації конституційного права громадян на матеріальне забезпечення по старості, у випадку хвороби, повної, або ж часткової втрати працездатності, інвалідності з дитинства, втрати годувальника, безробіття тощо. Соціальне страхування здійснюється в Україні у формі загальнообов’язкового державного соціального страхування як однієї з гарантій конституційного права громадян на соціальний захист (с. 46 Конституції України) та регулюється Основами законодавства “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування” (1998 р.) [9], Законами України “Про збір на обов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” (1999 р.), “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” (2000 р.) [6], “Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування” (2001 р.) [3] та ін., а також іншими нормативно-правовими актами.

Чому держава вимушена підтримувати програму соціального страхування? Тому що ринкова економіка хоч і є привабливою та більш ефективною чим планове господарювання, проте вона є безжалісною до конкурентно неспроможних громадян. Не зважаючись на те, що ринки можуть запропонувати страховку від непередбачених обставин, вони, як правило, не в змозі організувати захист за прийнятною ціною від таких рисків як, наприклад, старість, погане здоров’я, чи втрата роботи [3, с. 18].

Відповідно до Основ законодавства про всезагальне обов’язкове державне соціальне страхування, прийняте у січні 1998 р., в Україні заплановано створити п’ять програм соціального страхування: 1) пенсійне; 2) на випадок безробіття; 3) у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням чи похованням; 4) від нещасних випадків на виробництві і професійного захворювання; 5) медичне страхування. Сьогодні уже діють перші чотири програми соціального страхування. Медична програма поки що не діє. Адмініструванням чотирьох програм займаються формально напівавтономні фонди. Ці установи перебувають під загальним наглядом Міністерства праці і соціальної політики, але у всіх інших питаннях у них діє режим самоуправління і вони очолюються, окрім Пенсійного фонду, тристороннім правлінням професійних спілок, роботодавців та уряду [1, с. 18].

У 2004 р. сукупні видатки на перші чотири програми соціального страхування становили 47 млрд грн чи 13,5 ВВП, з яких 39,2 млрд грн чи 8 % загальної суми – це пенсійні витрати. Пенсії і соціально-страхові допомоги отримали 13,5 млн пенсіонерів, 2,9 млн безробітних і членів їх сімей, 6 млн осіб, що тимчасово втратили працездатність з причини хвороби чи народження дитини, а також більше 300 тисяч тих, що постраждали від нещасних випадків на виробництві [5, с. 57]. У 2005 р. зайняте населення сплачувало соціальні податки до чотирьох фондів соціального страхування.

Особливе місце в реалізації гуманістичного спрямування соціальної функції правової держави посідає фінансове, правове та організаційне забезпечення життєвого рівня громадян України. Визначення життєвого рівня громадян значною мірою залежить від розміру мінімального прожиткового мінімуму, “мінімального споживчого бюджету”, чи “межі бідності”. Ці суміжні поняття являються певним “стандартом” рівня добробуту суспільства і кожного його члена зокрема.

Соціальний “стандарт життя” – це суспільний стандарт організаційно-методичного характеру, який встановлю?