Реферат: Ідейна спадщина сучасної соціальної психології

У наш час у соціальній психології зложилися кілька способів організації того величезного матеріалу, що являє історичну цінність. Один з них - найпоширеніший - виявлення значимих для соціальної психології ідей і тем у різних науках, а також причин їхньої появи у філософії, соціології, психології, етнографії, антропології (Андрєєва, Кузьмін). Іншої - аналіз розвитку попередньої й релевантних соціальної психології розробок в окремих, переважно європейських країнах на певних історичних етапах. Як правило, тут мова йде про Древню Грецію, середньовічну Європу й Францію, Англію, Німеччину, Італію XIX столітті. Іноді можна зустріти спроби з'єднати обидва способи. Тоді, як це робить, наприклад, американський дослідник У. Саакян, ми одержуємо "пролог до соціальної психології", представлений соціальною наукою за період від глибокої стародавності (звичайно Древньої Греції) до епохи Відродження, потім період до початку XX століття, представлений внеском різних країн, що плавно переходить в історію американської соціальної психології. Приблизно та ж схема витримана й в авторитетному "Посібнику із соціальної психології" за редакцією Г. Линдзей і А. Аронсона.

Ще один можливий варіант - хронологічна послідовність: від епохи до епохи, від століття до століття.

Це означає, що історична інтелектуальна спадщина соціальної психології розглядається з погляду внеску в розробку елементів, що згодом сформувалися в XX столітті в певні парадигми. Тим самим розвиток соціальної психології буде досліджено в методологічному й категоріальному ключі, єдиному для минулого, сьогодення й, можливо, майбутнього. У певному змісті історичне буде тут підлегле логічному (прийом теж добре розроблений у методології науки).

Як елементи парадигми були виділені - 1) вибір базової науки як дисциплінарна матриця;

2) позиція по питанню про специфіку соціального дослідження;

3) позиція по питанню про відношення теорії й метода й ведучий метод;

4) моделі людини, суспільства й відносини між ними;

5) розуміння предмета соціальної психології й базових категорій, у яких він визначається;

6) головне досліджуване відношення в системі відносин: "індивід" - "група" - "суспільство" і основні об'єкти, на яких воно вивчається;

7) позиція по питанню про роль соціального психолога в суспільстві й сфера практичного застосування отриманих даних.

Отже, перший елемент - вибір базової науки як дисциплінарна матриця. Тут важливо відзначити наступні два моменти. Якщо звернутися до самим древнього й найбільш впливовим письмовим пам'ятникам, що дійшли до нас, - таким, як Біблія або Махабхарата, тобто три й більше тисячоріччя тому назад - те, зрозуміло, ні про який вибір мови не може бути. І в цих пам'ятниках, і протягом наступних століть, аж до епохи Відродження все, що могло б становити інтерес для сучасної соціальної психології, уписувалося в міфологію, теологію, натурфілософію. Людина, її поводження, її зв'язки з навколишнім світом не виділялися із загальної картини світобудови. Однак не можна не помітити, що коли мова йшла про людину в рамках цієї широкої картини, те головним предметом міркування був його етнос, правила й норми належного поводження, що погодяться з якимсь вищим законом, незалежним від волі людей. Це міг бути закон Мойсея, переданий через нього Богом, або Дао - закон правильного перебігу подій у системі Конфуція. Їхнім ядром була етична система норм, правил відносин людини з іншими людьми, у групі, з іншими групами й суспільством, співвіднесена із загальним законом.

Цей лейтмотив досить характерний для таких великих філософських систем як системи, побудовані Платоном і Аристотелем і згодом розвинені їхніми послідовниками в Середні століття як у Європі, так і в арабському світі, Середній Азії. Досить тут назвати імена Августина Блаженного, Фоми Аквінського, Авиценну (Ібн Сина). У цей період погляду на психологію й етику були злиті воєдино. Ця злитість збереглася аж до XVII століття, коли бурхливий розвиток політичного життя в Європі на перший план висунули взаємозв'язок етики й політики, що займали чимале місце й у навчанні Конфуція.

Попередниками сучасної політичної, тобто соціальної психології, сталі М. Макіавеллі й Т. Гоббс. На відміну від Конфуція, для якого гарний політик - це в першу чергу високоморальна, справедлива людина, обоє європейських мислителя трактували традиційні цивільні чесноти скоріше "від противного", або як перешкода на шляху до влади (М. Макіавеллі), або як нав'язані громадянинові насильно, під страхом покарання.

Історично проблема вибору наукової дисципліни була обумовлена прогресуючою диференціацією соціального знання й формуванням в XIX столітті двох соціальних наук: соціології й психології. Вона зв'язана, відповідно, з іменами французького соціолога О. Конта, що вважається засновником сучасної соціології, і німецького психолога В. Вундта, який перший здійснив фундаментальну спробу досліджувати роль психологічних явищ у житті не тільки індивідів, але й цілих народів.

У реальному житті психологічні й соціальні фактори, що детермінують поводження, нероздільні. Їх можна аналізувати окремо лише в абстракції. У кожному із цих випадків одна зі сторін присутня або як фігура, або як тло. Ця нерозв'язна дилема була блискуче обґрунтована в роботі С. Московичи. Результатом того або іншого вибору виявляються в одному випадку - соціологічна психологія, в іншому - психологічна соціологія. Обоє цих варіанта будуть докладно розглянуті в рамках відповідних парадигм.

Як ми вже відзначали, наука є діяльність по встановленню загальних, універсальних, стійких причинно-наслідкових зв'язків: законів і закономірностей. Якщо соціологія й психологія із самого початку були орієнтовані на пошук, у першу чергу, універсалій людського поводження, то інші науки, які вклали свій внесок у соціальну психологію, - етнографія й антропологія в центр уваги ставили розходження між людьми. У спеціалізованій формі вони тим самим додержувалися давньогрецького постулату про принципове розходження між греками й всіма іншими народами, що називалися "варварами" або "степовиками". Забігаючи вперед, скажемо, що антропології й етнографії треба було майже півтора століття на те, щоб перейти до дослідження й того, що є універсальним для різних культур і етносів.

Найважливішим підсумком, з яким соціальні науки підійшли до XX століття, з'явилося відтискування етичного аспекту людського поводження на другий, а те й на третій план. Його перемінили в якості ведучих економічні, політичні, психологічні й соціальні фактори.

Другий елемент - позиція по питанню про специфіку наук про людину в порівнянні з науками про природу. В історії соціальної думки вона найтіснішим образом пов'язана із двома основними філософськими традиціями: ідеалістичної й матеріалістичної. Їхнє протистояння й розходження настільки гарне відомі російському читачеві, що не вимагають докладного опису. Нагадаємо лише, що з погляду ідеалізму первинне свідомість, психіка, дух, а матеріальний світ вторинний, він - продукт творчості невідомої нам сили: Логосу в стародавніх греків, Бога або його аналога у світових релігіях, Абсолютного Духа й т.п.

Духовна реальність підкоряється своїм законам, а людина - у тім ступені, у якій він не тільки природне, але й духовна істота - підкоряється їм же. Він - специфічний об'єкт, якісно відмінний від природних об'єктів.

З погляду матеріалізму, первинна матерія, природний мир, а всі так звані ідеальні сутності, у тому числі свідомість, думка, дух суть продукти еволюції природи. Звідси знаменита теза: "Буття визначає свідомість". І отже, людина мало чим відрізняється від інших природних об'єктів, являючи собою лише певний етап їхнього розвитку.

Іронізуючи із цього приводу, великий російський філософ Вл. Соловйов помітила: "Людина є мавпа й тому повинен полягати душу свою за ближнього". Так само реагує інший видатний російський мислитель С. Франк на слова матеріаліста М. Горького "Людина - це звучить гордо!": "... чому саме повинне "звучати гордо" ім'я істоти, що принципово не відрізняється від мавпи, істоти, що є не що інше, як продукт і знаряддя сліпих сил природи?"

Відзначимо, що історично попередники сучасних соціально-психологічних ідей, починаючи із глибокої стародавності й аж до середини XIX століття, переважно були ідеалістами попри все те, що й матеріалістична лінія тією чи іншою мірою в цей період існувала, будучи відтиснутої на другий план. Важливий поворот у розвитку поглядів убік матеріалізму на роль ідеальних факторів, у тому числі психіки, у житті людини й суспільства відбувся в другій половині XIX століття. Він був обумовлений, головним чином, успіхом природничих наук, їхніми разючими відкриттями й всі новими розвінчаннями людини. Н. Коперник, Ч. Дарвін, К. Маркс і 3. Фрейд переконливо показали людству, що Земля, і її мешканці не є ні центром світобудови, ні його вершиною, а всього лише випадковим епізодом, дійсно "іграшкою сліпих сил": космічних, біологічних або економічних. Стандарти пізнання й перетворення всього, що для цього потрібне, були задані тими науками, які прийняли тезу про принципову подібність людини й природних об'єктів, розробили відповідні методи дослідження й зміни дійсності, довели їхню ефективність, створюючи нові машини, матеріали, відкриваючи нові джерела енергії, роблячи матеріальні умови життя усе більше й більше комфортними для все більшого числа людей. Слово "прогрес" стало магічним до початку XX століття, у прогрес вірили більше, ніж у Месію.

У цій ситуації всі прозріння й здогади мудреців минулого здавалися смішними й примітивними обманами. "Бог умер", - проголосив Ф. Ніцше одночасно з народженням нової, світської віри в могутність науки і її методу, названого позитивним. Наступила епоха "формування нової людини", "на науковій основі", без апеляції до інший, крім матеріальної, реальності.

Констатація цього повороту підводить нас до третього елемента парадигми: співвідношенню методу й теорії.

Будь-яка наука у своєму розвитку проходить чотири основних фази розвитку: опису свого об'єкта, пояснення його природи й зв'язків з іншими об'єктами, пророкування на цій основі його зміни й, нарешті, цілеспрямованого керування ім. Результативність четвертої, прикладної фази вважається одночасно критерієм адекватності попередніх трьох.

До початку XX століття соціальна психологія по більшості оцінок її істориків перебувала в першій фазі, наблизившись до другого. Вона була описової, умоглядної, спекулятивної й т.п., оскільки володіла фактично двома методами - спостереження (споглядання) і міркування (міркування). Пояснення й пророкування були випадковий і ненадійними, як матеріал для цього використовували спостереження й осмислення природного, неконтрольованого ходу подій. Тому провідне положення в парі "теорія - метод" займали теоретичні побудови.

Прагнення перейняти практично стандарт природничо-наукового дослідження було так сильно, що відношення теорії й методу повністю перевернулося. Більше того (як це часто трапляється у світі людей) маятник убік нової моди гойднувся настільки далеко, що кваліфікація дослідження як теоретичного стала сприйматися як визначення його неповноцінності. Критерієм високої кваліфікації стало одержання даних за допомогою експерименту, лише одного з багатьох методів усе тих же природничих наук, зокрема фізики, не говорячи про математика, науку по перевазі "споглядальної".

Індуктивний метод, що застосовувався ними, привів до різних теоретичних визначень слона, як "змії", "колони" і т.п. Лише видючий, тобто здатний бачити, споглядати слона в цілому, міг би визначити його правильно. Але чи можливо в принципі абсолютно "сліпе обмацування" у соціальній психології, сфері знання, настільки насиченої різноманітними уявленнями про об'єкт уже до початку дослідження?

Відповідь на це питання становить суть характеристики четвертого елемента парадигми в соціальній психології: моделей (образів) людини, суспільства і їхні взаємодії, явно або імпліцитно втримуються в соціально-психологічному дослідженні.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--