Реферат: Ідейно-тематичний перегук поезії 20-х і 60-х років

Проблема небуття невідступно тяжіє, стаючи джерелом болючих переживань, і над В. Поліщуком:

Я – чоловік,

Та верховинна частка

Усіх живих і прорісних творінь

Чого в терпінні смертному тоскнію?[24]

Зацікавлення літературою сцієнтизму виявляє і М.Доленго, який прагне за допомогою внутрішньої форми слів-термінів трансформувати в нову тональність звичне коло ліричних тем. Він намагається вловити в поетичній формі суто розумові формули, які іноді поєднуються цілком несподіваним чином:

Ти (матерія – Л.Н.) в мені. Я до тебе звертаюсь

Я – цека моїх часток-клітин

А на вулиці вчора – єднайтесь

Пролетарі всіх країн![25]

Розсудливість і раціоналістичність творів М. Доленга нівелюють їх ліричний бік, призводячи до декларативності.

Характеризуючи творчість шістдесятників С. Крижанівський писав: “В міру наростання науково-технічної революції поезія відбивала в художніх образах процеси розвитку фізики, космонавтики... Це була революція в поетичному мистецтві, революція “тиха”, але досить кардинальна. Зроблено ризький ривок... до переважання асоціативного мислення, вільного вірша над канонічними формами.”[26] Войовниче заперечення класичних зразків силабо-тонічної ритміки було характерне ще для доби Пролеткульту, а особливо великі надії на верлібр покладали конструктивісти. Тай й взагалі, як бачимо, ніякої революції – ні “тихої” ні гучної в науковій поезії 60-х не було. Насправді вона становила генетичне продовження насильницьки обірваних в 30-і поетичних експериментів В. Поліщука, О.Ведмицького, М. Доленга та багатьох інших.

Освоєння нових форм життя, нових суспільних стосунків в літературі 20-х рр. починалось із занурення в побут. Він стає основою багатьох поетичних і прозових творів. В таких “побутових” творах сила художніх узагальнень завжди обмежена місцем, інтер’єром, всім даним матеріалом. Часто ставалось так, що матеріал запановував над художником, а не навпаки. Багато хто це вчасно усвідомив, намагаючись переосмислити щоденні побутові поняття в надпобутові. Побут і буття протиставляється у віршах Є. Плужника, М. Рильського, Т. Осьмачки, І. Багряного. В них потужно звучить спротив оміщаненню, зраді духовних ідеалів. Джерела надпобутового – і в радості наче першого знайомства із давно знайомими речами. Ця вишуканість простоти досягається в творах декого із шістдесятників, зокрема І. Драча. Його “Балада про випрані штани”, “балада золотої цибулини”, “Балада про відро” є зумисною переорієнтацією лірики з традиційно поетичних на нетрадиційно буденні об’єкти. Це нехтування усталеними канонами несе в собі відгомін футуристської епатажності, бажання здивувати, вразити. Але це бажання –

не самоціль. Воно викликано прагненням бути щирим, по-дитячому безпосереднім у найдрібнішому, протистояти фальші і лицемірству пишного багатослів’я в літературі і житті. Це переосмислення оточуючих тебе речей – спосіб звільнення від їх влади і законів міщанського побуту. З особливою гостротою антиміщанські мотиви звучали в творах В. Сосюри, Д. Фальківського, Г. Косяченка.

Я не знаю, хто кого морочить

Але я б нагана знову взяв

І стріляв у кожні жирні очі

В кожну шляпку і манто стріляв,[27] --

реакція В.Сосюри на “гримаси” непу досить прямолінійна. Серед розкішно обставлених вітрин і натовпу цікавих дискомфортно почуває себе і ліричний герой поеми “Вітрини” Г. Косяченка:

Коли б це в двадцятому році

Не стерпіло б серце і очі –

Тоді стріляв би на кожному кроці![28]

Цілком солідарний з ними у своему праведному гніві герой вірша М. Вінграновського. Міщани з їх “пледами, торшерами, борщами, вареннями – з малин, суниць, ожин”, тобто з їх обмеженим колом життєвих інтересів викликають у нього обурення:

Я задихаюсь! Біль – до млості!

Я всі прокляття розпрокляв.

І фіолетовий від злості

Ножами серце обіклав.[29]

Люди, які, як писав М.Зеров “на все готові, аби мати туфлі з гострими носками”[30] є живим запереченням всіх, виборюванних ціною власної крові життєвих ідеалів, тому не дивно, що з ненавистю дивиться “на пузатих в авто, на обличчя пухкі і манто” ліричний герой колишнього чекіста Д. Фальківського.[31] Вірус обивательщини страшний тим, що створює ілюзію світу речей, нівелюючи значення духовного світу. “Лист до всесвітнього обивателя” В. Симоненка, це заклик отямитись до тих, що “ядовитими диво-фіранками... закрили од себе світ”, що “анекдотами позіхають, коли вибухом землю трясе”. Поету важко впоратись зі своїми бурхливими емоціями, тому і тут не обходиться без дещо гіперболізованих театральних проклять:

Будьте прокляті ви усі,