Реферат: Ідентичність, ідентифікація і відносини влади

Психічна інфляція може вразити як окрему особистість, так і групу, у тому числі – велику (раса, нація). Екстремальні події історії – війни, революції, створення і падіння великих імперій – однією зі своїх важливих складових містять процеси ідентифікації, створення і руйнацію групової та колективної ідентичностей. Зокрема тоталітарний режим успішно встановлюється в тих суспільствах, де громадяни ідентифікують себе з особистістю сильного лідера, який у свою чергу ідентифікує себе з силами колективної підсвідомості. Кінець такої ідентифікації означає й кінець режиму.

Психічна інфляція, на думку К.-Г. Юнга має й антипода – психічну дефляцію, звуженню особистості через її ідентифікацію з непристижною соціальною роллю, низьким статусом. Подібний стиль психологічного захисту притаманний представникам соціальних груп, які мають залежний статус або зневажаються у тому чи іншому суспільстві (національні, сексуальні меншини, „парії” тощо). Психічна дефляція іноді притаманна віруючим людям, які кращі людські якості екстраполюють, проектують на божественну сутність, а собі залишають лише низовинні і гріховні якості. У такий спосіб людина позбавляє себе частки відповідальності за власний етичний статус.

Отже, психічна інфляція (дефляція) розглядається Юнгом як універсальне явище, проте спостерігати її легше саме у політичних відносинах, які безпосередньо стосуються колективної свідомості і несвідомості, а також соціальних ролей і статусів.

Політичним лідерам може бути властивою як привласнення собі можливостей свого високого соціального статусу, посади, так і самоототожнення з архетипічними силами.

„Цілком типовий випадок – некумедне самоототожнення багатьох чоловіків з діяльністю або титулом. Звісно, моя служба – це моя діяльність, вона належить мені, але водночас це і колективний фактор, котрий історично виник із взаємодії багатьох людей цінність якого зобов’язана своїм існуванням лише колективній санкції. Тому якщо я ідентифікую себе зі своєю службою або титулом, то веду себе так, ніби я і сам є увесь цей комплексний соціальний фактор, представлений службою, ніби я – не лише носій служби, але водночас і санкція суспільства. Тим самим я надзвичайно розширив себе і узурпував якості, які існують не в мені, а поза мною ” [12].

Емоційно цей стан переживається як ситуація всемогутності, особистісної переваги, надмірної самовпевненості і є, підкреслює Юнг, ілюзорним.

Типовість подібної ситуації Юнг частково пояснює тим, що посада як така має приваблюючу силу і владу над індивідом, „провокуючи його втопити особисту ідентичність у більш масштабній колективній ідентичності” [11, с. 31]. Отже ризик вдатися до механізму психічної інфляції загрожує будь-якій особі, а не лише тій, яка має характерологічну схильність користуватися компенсаторним психологічним захистом та потерпає від емоційних складнощів, пов’язаних з переживанням власної меншовартості.

Головна небезпека психічної інфляції полягає в тому, що вона породжує своєрідне порочне коло. Самоототожнення з посадою або соціальною роллю, яка є продуктом зусиль багатьох людей і поколінь, позбавляє людину необхідності працювати над власним розвитком і провокує „атрофію особистості”. Тим самим особистість дійсно знижується, втрачає важливі для людини навички і здібності, що у свою чергу провокує її на посилення психологічного захисту та ідентифікаційних процесів. Саме тому політики або посадовці, які припиняють свою діяльність на високій посаді, справляють враження виключно безпорадних і розгублених людей. І саме цей механізм лежить в основі страху перед втратою влади, параноїдної підозрілості щодо реальних і удаваних суперників.

Об’єктом ідентифікації для політика може бути не лише посада, а й архетипічні сили колективного несвідомого. Юнг відокремлює чотири основні різновиди архетипічного джерела психічної енергії („мана” в його термінології).

Перший – архетип енергійності, фізичної сили. Політичні лідери з відмінними фізичними властивостями, гучним голосом або високою енергією у певних суспільствах (Юнг вказує на примітивні) мають значно більше шансів завоювати владу, ніж їх більш фізично слабкі суперники.

Другий різновид „мани” – масові емоції або масові дії, занурення в які дає людині величезний приплив енергії і супроводжується регресією до доісторичних стадій людського і особистісного розвитку. Лідерство, засноване на цьому архетипі, частіше виникає у часи історичних розломів і криз, які руйнують традиційні соціальні уклади.

Третє джерело „мани” – проектування психічної енергії з метою психічної розрядки. „Кожного разу, коли людина зустрічається з фігурами, символами та ситуаціями, що мають архетипічний аналог у душі, відповідний архетип негайно активізується і його психічна енергія проектується на зовнішній об’єкт” [11, с. 37]. Тобто лідер, який зміг стати об’єктом колективних проекцій, отримує у своє розпорядження „ману” унікальної сили.

Нарешті в четвертому випадку лідер може ідентифікуватися з одним з трансперсональних архетипів колективного несвідомого, такими як добро і зло, доброчесність або гріховність, героїзм або злодійство, спаситель або душогуб тощо. Виникнення архетипічної ідентифікації у лідера може спровокувати (і зазвичай провокує) колективне проектування на нього відповідних емоцій і очікувань. Тобто від політика, який самоототожнюється з героїчним образом, суспільство починає очікувати відповідної поведінки і вчинків, пов’язувати з ним свої надії на порятунок.

Свідома ідентифікація політика з нумінозними (архетипічними) якостями породжує харизматичного лідера, підсвідома – тирана. Різниця між першим і другим – у локусі контролю над підсвідомим змістом. Харизматичний політик здатний управляти силами підсвідомості, тираном управляє його власне або колективне несвідоме. В обох випадках індивід відсуває свої надздібності і велич, однак тиран перебуває під дією самообману.

Частина 4. Нарцисизм малих розбіжностей

„Одного дня мою увагу привернув феномен ворожнечі і взаємних кепкувань якраз між сусідніми і взагалі близькими співтовариствами, наприклад, іспанцями і португальцями, північними і південними німцями, англійцями і шотландцями і так далі. Я дав цьому феномену ім’я "нарцисизм малих відмінностей", яке, втім, не надто багато прояснює. Він є зручним і відносно нешкідливим задоволенням агресивності, що сприяє солідарності між членами співтовариства” [9].

У сучасних психоаналітичних дослідженнях нарцисизм малих розбіжностей трактується як похідна первинної нарцисичної ідентифікації з матір’ю. В рамках цього ідентифікаційного процесу дитина опановує мову, культурно специфічний праксіс, навчається розрізняти материнські емоції ласки і гніву. „В мові, якою розмовляє матір, є „хороша” манера протиставляти сутнісні ознаки фонем, і безліч поганих, від яких немовля повинно відмовитися, якщо жадає залишатися афективно пов’язаним з матір’ю” [13, с. 307]. Підтримання дитиною свого безпечного і емоційно комфортного стану вимагає від неї дуже тонкого, ретельно деталізованого, точного налаштування на емоційний стан матері, її концепцію поганого і доброго. „Надання об’єктам властивостей „хороший” і „поганий” матері цілком охоплює сферу „малих розбіжностей” [13, с. 307]. Велике афективне значення цих розбіжностей витікає з того факту, що для підсвідомого матері відступ від ритуалу виховання, турботи і догляду означає загрозу безпеці дитини.

Оскільки кожна матір є носієм культурно обумовленого стилю виховання, „малі розбіжності” прийнято відносити до сфери групового Ідеального Я, яке містить усі сутнісні характеристики, що відрізняють свою, хорошу, групу від чужої, поганої. Ідеальне групове Я є наступником життєво важливої материнської функції і вмістищем первинних нарцисичних ідентифікацій кожної особистості.

Первинний ідентифікаційний процес психоаналітики також пов’язують з тим фактом, що для підсвідомого матері її дитина, незалежно від статі, „фундаментально схожа” на свого батька. Отже в рамках первинної ідентичності дитина привласнює (приймає) риси не тільки матері, а спроектованого на неї матір’ю образа батька – так звана „ідентифікація з батьком особистої передісторії”. Саме цей процес забезпечує відчуття тотожності і приналежності до людського роду в цілому. Проте дослідники схильні сприймати її не як ядерну структуру первинної ідентичності, а скоріш як периферійну. Інакше вони не можуть пояснити, чому кожного разу, як виникає загроза для нарцисичної ідентичності, „наприклад, коли „малі розбіжності” ставлять під питання Ідеальне Я групи”, гуманістичне відчуття приналежності до всього людства зникає, і носії цих розбіжностей припиняють сприйматися як людські істоти.

Ерік Еріксон вважає, що відокремлення однієї групової ідентичності від іншої – в цілому адаптивний механізм, необхідний для розвитку людської цивілізації. „Людина, як біологічний вид, вижила, будучи підрозділеною на групи, які я називаю псевдовидами. Спочатку такими псевдовидами були окремі зграї або племена, класи, нації, але потім і кожне релігійне співтовариство стало вважати себе єдиним справжнім представником людства, а всіх інших - дивним і незрозумілим винаходом якого-небудь незначного бога. Ілюзія обраності зміцнюється наявністю в кожного племені власної теорії, міфології, а пізніше – й історії: цим забезпечувалась вірність певній екології і моралі. Не зовсім ясно було, звідки ж взялися всі останні племена, але, раз вже вони з’явилися, їх можна було принаймні використовувати як екран, на який проектувалися негативні моделі ідентичності, - необхідні, хоча і неприємні дублікати позитивних” [6, с. 50].

Частина 5. Ідентичність і ідеологія: два боки одного процесу

Ідентифікація як основний механізм формування особистості розглядалася у дослідженнях Е. Еріксона. Головною метою раннього розвитку людини психолог вважав формування цілісної ідентичності (его-ідентичності), яка має три ключових ознаки: відчуття внутрішньої інтегрованості і тотожності у часі; відчуття внутрішньої інтегрованості і тотожності у просторі; ідентичність допомагає встановленню продуктивних відносин з іншими людьми [7, с. 9].

Важливим аспектом концепції ідентичності Е.Еріксона є її розуміння водночас як ядра Я-концепції, так і основи світоглядної системи людини. Опірними пунктами процесу формування ідентичності є вікові кризи, яких Еріксон налічує п’ять, і які частково співпадають з фрейдівськими стадіями психосексуального розвитку – оральна, анальна, Едипова, фалічна, генітальна. Проходячи крізь кожну стадію, особистість приймає системне рішення щодо якостей навколишнього світу і своєї ролі у ньому. Так, оральний період розвитку присвячний вирішенню базової дилеми про довіру або недовіру світові. Дитина, яка отримує від матері адекватне забезпечення власних вітальних потреб, починає сприймати світ як безпечний і такий, що заслуговує на довіру. Відповідним чином формується і сприйняття власної особистості як такої, що теж варта довіри. Протилежна ситуація може спричинити негативну ідентичність і світогляд, підштовхнути особистість до депресивного стилю розвитку.

На анальній стадії, в ході якої дитина навчається ходити і контролювати тілесні відправлення, вона вирішує наступну базову дилему – автономність чи залежність. Неадекватність виховання може спричинити як фіксацію особистості на нерозв’язаній дилемі цієї стадії, так й регресію до орального періоду розвитку.

Соціальні інститути, на думку Еріксона, є продовженням дилем ідентичності, і їх функція полягає у підтримці, фасилітації проходження людиною криз ідентичності. Наприклад інститут церкви і релігії покликаний відповісти на дилему базової довіри-недовіри, трансформуючи довіру в віру. Дилема автономності-залежності вирішується у системі правових відносин, яка чітко регулює соціальні відносини, встановл