Реферат: Ідеологи українського націоналізму

Україна була розділена між кількома сусідніми державами й покинута демократичним світом напризволяще. Дмитро Донцов стверджував, що не може існувати такої поважної причини, яка б заперечила право українців мати власну національну державу.

Спадщину Дмитра Донцова можна назвати теорією визначеності. Він виходить з того, що людина робить певний вибір і в такий спосіб проживає своє життя. Її особистість є запорукою неповторної індивідуальності: у судженнях, учинках, творчості. Коли ж відбувається зіткнення різних поглядів, виникають конфлікти й пристрасті довкола них.

Донцов був добрим тактиком — він в перід проживання на українських землях удосконалював і пристосовував свої погляди до вимог хвилі. Тому в 1913 р. він висунув у Львові на ІІ Всеукраїнському студентському з'їзді мету боротьби — відхід від Росії, за що зразу ж отримав «кваліфікацію» українського націоналіста. Ця мета зустріла обурені вигуки з боку російських соціал-демократів.

Донцов і його ідеї не залишали нікого спокійним і байдужим — ними або захоплювались, або намагалися їх знищити [9].

Українська нація пережила дивовижне суспільне і культурне піднесення у період від 90-х рр. ХІХ ст. і до Другої світової війни.

Одним з феноменів цього часу стала поява українського вольового націоналізму у вихорі революції. Одним з найбільших його натхненників був Дмитро Донцов.

Український суспільний рух ХІХ ст. вважається одним з найенергійніших та найменш ефективних національних рухів у всій Середньо-Східній Європі.

Український політикум був сформований у 90-х рр ХІХ ст.: створились перші партії, набули чітких обрисів ідеології — соціалізм, націонал-демократія, консерватизм, — масова свідомість населення почала орієнтуватись на українське середовище та ідеї, бачачи в них запоруку майбутнього піднесення.

Однак, якщо в Галичині українські партії набирали сили і орієнтувалися на захист інтернаціональних інтересів, то на Надніпрянщині їх розмивало російське море революції і українські інтелигенти асимілювалися.

Витворилася та фатально-пародоксальна ситуація, за якої верхівка нації фактично працювала на чужу державу.

Саме цю ситуацію проникливо проаналізував і оцінив Д. Донцов у статті «Модерне Москвофільство» (1913), яка принесла йому перший значний успіх — як публіцистові, який формулює гостро-актуальні проблеми політики.

Донцов так послідовно й аргументовано обстоював необхідність антимосковського наставлення, тим самим виробляючи у суспільстві стійкий імунітет супроти Росії. Ось ще деякі його праці на згадану тематику: «Міжнародне положення України і Росії» (1918), «Росія чи Европа» (1936) та багато інших.

Із зародженням політичного націоналізму в Україні Д. Донцов пов'язував «Самостійну Україну» М. Міхновського.

Важливою подією стала публікація у 1926 р. трактату Д. Донцова «Націоналізм» і дискусія довкола нього в українській публіцистиці.

В ньому було узагальнено всю історію ідейних, політичних та духовних змагань, було показано всі вади і недуги національного руху. Завдяки «Націоналізму» український рух і національна ідея вперше від ХІХ ст отримали настрій і дух впевненості.

Постулатом відтепер для нової генерації українців стало: «Кодна нація має свій власний закон, свою власну правду і повинна лише їм коритися».

Світоглядна база «Націоналізму» лягла в основу ідеологічних і політичних програм ОУН 1929-1940-х рр.

Їх ознаками стали:

­експансивність;

­національна містика;

­культ Породку і моральної Дисципліни;

­героїка;

­розуміння духовності і культури;

­геополітичний розмах.

Найбільшим був психологічний вплив Донцова на покоління: він на емоційному рівні зумів створити в Західній Україні атмосферу здобування [4].

У трактаті Донцов представляє широке бачення чинного націоналізму і визначає основні його вимоги.

Пануюче мiсце в світосприйнятті мала посiсти воля до життя. На цій волі (не на розумі), на самостійнім постулаті має бути збудована наша національна ідея.

Виявлення волi — «це ніщо iнше, як насолода розросту, виступлення поза власнi границi», бо «експансiя — не тiльки самоутвердження власної волi до життя, а й заперечення її в iнших».

В цій жадобі жити, розростатися, змагатися і є суть життя, а не в її наслідках; в сліпім динамізмі, що не має ні імені, ні постаті.