Реферат: Інтраопераційна профілактика ускладнень хірургічного лікування стоматологічних хворих

Таким чином, на підставі оцінки клінічного перебігу ранового процесу у ранній післяопераційний період у групах порівняння належить зауважити наступне: за всіма аналізованими показниками (гіперемія, набряк, біль мимовільний, а також пальпація, запальна інфільтрація глибоких шарів рани, ексудація) виявлено вірогідну різницю в групах дослідження, що зумовлено активними процесами запалення у хворих контрольної групи.

На 7-му добу епітелізацію ранової щілини зареєстровано у більшості хворих. Так, у контролі первинним натягом загоїлися рани у 51 (79,69 %), у основній групі – у 58 (93,55 %) пацієнтів (P < 0,05). Загоєння супроводжувалося вторинним натягом у 3 (4,84 %) хворих основної групи і у 7 (10,94 %) представників контрольної, та під струпом – у 1 (1,61 %) і 6 (9,37 %) пацієнтів відповідно. Тобто оптимізація умов для перебігу ранового процесу за рахунок профілактичного використання препаратів «L-лізину есцинату» та «Тіотріазоліну» скорочує строки репарації м’яких тканин, зокрема епітелізації ранової щілини.

Через рік після хірургічного втручання в усіх оглянутих (59 пацієнтів, або 46,8 %) зазначено ознаки завершення процесу дозрівання рубцевої тканини. Нормотрофічний тип виявлено у 29 (93,55 %) пацієнтів основної групи, незначні вияви гіпертрофії зареєстровано в 6,45 % (2 хворі) випадків. У контролі рубці середньої ширини були у 7 (25 %) пацієнтів, а вузькі без ознак гіпертрофії і атрофії – у 18 (64,28 %). Явища гіпертрофії рубцевої тканини з формуванням широкого рубця спостерігався у 3 (10,71 %) хворих (P < 0,05).

Результати тривалих клінічних досліджень свідчать, що призначення з профілактичною метою препаратів широкого спектру дії («L-лізину есцинату» та «Тіотріазоліну»), переважно в I фазу ранового процесу, створює основу для формування естетичного рубця за рахунок зменшення кількості ранніх післяопераційних ускладнень (надмірного набряку, болю, кровотечі в рані, формування гематом, сером, нагноєнь).

Аналіз показників локальної термометрії в групах порівняння дав змогу зробити такий висновок: гіпертермія в паравульнарній ділянці була виразнішою в усі терміни спостережень саме у контрольній групі. Коливання температури протягом 7 діб після операції були в межах 0,15–2,2°C в основній групі і 0,64–2,71°C – в контрольній. Найдемонстративнішою була різниця, зареєстрована на 3-тю добу післяопераційного періоду, коли локальна температура в паравульнарної зоні у хворих контрольної групи підвищилася до (36,56 ± 0,08)°C, тобто порівняно з нормальними показниками зросла на 2,71°C. У основній групі показник був нижчим на 1,03°C (35,53 ± 0,11°C; P₁ < 0,05; P₂ < 0,05).

У 1-шу добу спостережень реєструвалося також значне зростання електропотенціалів шкіри в обох групах: у 3,3 рази – в контрольній і в 2,97 – в основній (P₁ < 0,05; P₂ > 0,05). Надалі показники мали тенденцію до зниження, і до 3-ї доби в контрольній групі вони зменшилися в середньому на 7,5 % (102,09 ± 2,23) мВ за середніх доопераційних значень (33,36 ± 1,18) мВ, у основній – на 20,3 % (до 79,08 ± 1,73 мВ; P₂ < 0,05).

До тижневого терміну різниця в обох групах порівняно з початковим рівнем ставала невірогідною (P₁ > 0,05). При цьому в основній групі аналізований показник мав тенденцію до зниження, наближаючись до показників перед проведенням оперативного втручання (45,59 ± 1,49 мВ), зберігши істотну різницю порівняно з контролем, де середнє значення сягало (63,19 ± 2,32) мВ (P₂ < 0,05).Таким чином, дані, одержані за допомогою локальної термометрії та біопотенціометрії, виявили різницю в перебігу I і II фаз ранового процесу у хворих основної та контрольної груп залежно від особливостей місцевих запальних і відновних реакцій, які розвиваються на тлі медикаментозної терапії.

Для визначення інтенсивності загальних запальних реакцій, у відповідь на хірургічне втручання, визначали вміст ЛДГ в сироватці крови та цитобіохімічну активність СДГ та ЛДГ в нейтрофілах периферичної крові.

Уже в 1-шу добу після операції в обох групах визначали вірогідне (P₁ < 0,05) зниження показника СДГ (на 19,1 % у основній і на 18,1 % – в контрольній) і зростання ЛДГ-активності (до 16,4 % у основній і до 17,2 % – у контрольній) нейтрофілів периферичної крові. На 3-тю добу вірогідність різниці порівняно з початковим рівнем зберігалася (P₁ < 0,05), але вже до 5-ї доби в основній групі рівні ферментів почали відновлюватися (P₁ > 0,05). При цьому вміст ЛДГ у цій групі залишався вищим за початковий на 9,2 %, а СДГ – нижчим на 5,6 %. У контролі різниця, як і до того, була вірогідною (P₁ < 0,05), сягнувши +15 і -15,9 % відповідно. Через 7 діб у хворих на тлі застосування «L-лізину есцинату» і «Тіотріазоліну» показники дегідрогенази наближалися до доопераційних. У контрольній групі порівняно з нормою зареєстрована вірогідна різниця (щодо СДГ вона становила 12,8 %, а ЛДГ – +10,2 %), але вже невірогідна (P₁ > 0,05). Варто зазначити, що з 5- до 7-ї доби міжгрупова різниця була вірогідною (P₂ < 0,05). Таким чином, застосування в основній групі фармакологічних препаратів («L-лізину есцинату» та «Тіотріазоліну») запобігає розвитку стресової гіперглікемії (посилюючи компенсаторну активність анаеробного гліколізу), зменшує пригнічення окисних процесів (за рахунок збереження внутрішньоклітинного фонду АТФ) та зменшує явища ацидозу й значних загальних запальних реакцій.

Результати дослідження каталітичної активності ЛДГ у сироватці крові також свідчили про зменшення явищ загальних запальних реакцій. Виявлена тенденція до зниження рівня ЛДГ у сироватці крові хворих основної групи у 1-шу добу післяопераційного періоду (на 3,15 %) порівняно з доопераційними показниками. У пацієнтів з групи контролю значення зростало на 15,5 % (P₁ < 0,05). До 3-ї доби різниця зберігалася, але в основній групі цей показник збільшився (на 0,58 %) практично до такого, як був до операції, а в контролі досяг піку виразності (+16,6 %; P₁ < 0,05). На 5-ту добу розрив між групами був невірогідним (P₁ > 0,05) за рахунок зниження показника ЛДГ у контрольній (до +11 %) і зростання в основній (-1,9 %). На 7-му добу значення практично наближалися до доопераційних, що більшою мірою було помітно в групі, де застосовували «L-лізину есцинат» і «Тіотріазолін». У контролі вони, як і до того, вони були вищі за норму на 6,77 %, але вже втратили вірогідність різниці