Реферат: Історичні корені української національної символіки

Принагідно відзначимо, що прапори повсюдно виготов­ляються, як правило, відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі, країни.

Загальновідомий факт: у славнозвісній Грюнвальдській битві 1410 p., в якій об'єднані сили слов'янства і прибалтій­ських народів розгромили німецьких псів-рицарів, активну участь брали й представники українського народу. Так-от, польський історик Ян Длугош, перераховуючи склад війсь­ка, зокрема зазначає, що корогва Львівської землі «мала на прапорі жовтого лева, що ніби дереться на скелю, на лазу­ровому полі», Перемишльської землі «мала на прапорі жов­того орла з двома головами, оберненими однаково в різні боки, на лазуровому полі», прапори Подільської землі при­крашали зображення сонця на білому полі.

На жаль, Ян Длугош не залишив нам докладного опису прапорів дружин з Києва, Пінська, Бреста, Дорогочина, Кременця та Стародуба, що належали колись до південно-західних земель Київської Русі; в даному разі історик об­межився загальною фразою, що «на них на червоному полі були намальовані знаки, якими Вітовт (литовський князь— В. С.) за звичаєм таврував своїх коней». Певно, йдеться про так звані «гедеміновї стовпи» (три білих стовпи на чер­воному полі).

Корогва—найбільша святиня українського козацтва. Під нею запорожці ходили через бурхливе Чорне море до стін столиці отаманської Порти — Константинополя, пере­слідували ординців, які нападали на українські землі, від­войовуючи у них ясир, піднімали трудові маси на боротьбу проти польської шляхти. Побіля прапорів розгорталися найзавзятіші поєдинки, бо втрата прапора для запорожця, як і для його предків, давніх русичів,— поразка, ганьба.

Добре розуміючи це, шляхта завжди домагалася, аби козаки на знак перемир'я видавали військову корогву. Так, знаючи про те, що запорожці мають у своєму таборі на Солониці прапор австрійського імператора «з кармазино­вого адамашку», гетьман польський Жолкевський пропону­вав мир за умови, коли козацький гетьман «розпустить свою купу та віддасть корогву Максиміліана й артилерію». .д. v" На козацьких прапорах XVI—XVIII ст. зображувалися святі, сонце, місяць, зірки, коло, олені, зброя - все, що було на той час характерним для мотивів українського народно­го образотворчого й декоративного мистецтва.

Треба додати: за свідченням зарубіжного історика Ми­хайла Антоновича, на корогвах, які супроводжували запо­рожців у походах у Крим, Туреччину, Західну Європу, ви­шивали образ святої Покрови. Прапори з цим зображенням гордо майоріли над козацькими головами під час бойових походів під проводом Ружинського, Косинського, Наливай­ка, Лободи, Сагайдачного... Проте найпоширенішим було зображення козака, воно стало гербом Низового війська.

Поряд зі своїми, козаки користувалися корогвами воло­дарів, котрі брали їх на службу, наприклад, стягом із зобра­женням чорного орла — австрійського імператора, з білим орлом — польського короля.

А ось яка картина з козацькими прапорами Київського полку періоду визвольної війни 1648—1654 рр. (опис 14 з них зберігся в тому ж фонді). З них чотири—мають поєд­нання блакитного й жовтого кольорів. Скажімо, бачимо на блакитному полотнищі жовті хрест, місяць і зірки. А ще на трьох —герб Києва —лук із стрілою в колі (куша): жовта корогва має блакитну полотняну лиштву, на якій коло і лук — цеглисті. Ще на одному блакитному — коло, лук і стріла жовті, а лиштва також блакитна, полотняна. Тканина цеглистого забарвлення, а куша — жовтого, лиштва — си­нього. До речі, на думку історика Я. С. Ісаєвича, один із цих прапорів міг належати й якомусь із київських ремісничих цехів.

Так-от, -на київських прапорах того часу червоний колір зустрічається у 8 випадках, білий — 7, блакитний —6, жов­тий—5, чорний—4 і лише одного разу—зелений. 3 XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виготовляють з блакитного полот­нища, на які жовтою фарбою наносять хрести, зорі, зброю, постаті святих. Згодом — козак із самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому фоні.

Подібні барви поширюються і на знамена козацьких пол­ків Слобідської України. Зокрема, прапор балаклійськоі сотні Ізюмського полку був таким: на жовтій землі — чер­воний хрест, над ним — корона і блакитні лаври.

Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори пе­реважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михай­ла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовсько-го, багатьох представників генеральної старшини.

Ще напередодні Великої Вітчизняної війни в Ермітажі зберігалося чимало козацьких знамен, на яких можна було побачити поєднання цих двох кольорів; Наприклад, на од­ному з них — архистратиг Михаїл, одягнений у золоту ки­рею і блакитні штани. Ще одна корогва, створена коштом останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського: продовгуватий прямокутник блакитного кольору, на якому яскравіли золоті герби.

Водночас традиція поєднання жовтого і блакитного ко­льорів поширюється і на герби тогочасних міст України.

Крім того, слід зазначити, що герби восьми з одинадця­ти повітових міст Київського намісництва, обрамлені жовто-блакитними корогвами.

Пізніше, коли 1853 p. затверджувалися герби вже згада­них шести міст Київської губернії, то над обов'язковою верхньою частиною щита (що відтворювала в кольорах герб Києва) височіла п'ятикінчаста золота вежа.

Поєднання жовтого і блакитного кольорів зустрічаємо і на багатьох гербах повітових міст Чернігівського намісни­цтва, про що засвідчує відома праця О. Шафонського. їх а бачимо на гербах Прилук (у голубому полі золота голова бика з золотими рогами) та Лохвиці (в золотому полі ка­м'яні ворота, над якими три гострокінчасті вежі з голубими флюгерами). «»

Поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на знаменах ремісничих цехів. Наприклад, прапор ткачів Чер­нігова — голубий тафтяний, навколо обшитий жовтою гол-лю: на ньому зображення, поряд із постатями святих, і ткацького човника. У кравців—червоний, золотим позментом обкладений, посередині на голубому тлі: з одного боку—розп'яття Христове, а з іншого—пресвята Богоро­диця Троїцька Іллінська Чернігівська і ножиці. Шевці від­давали перевагу червоному, синьому, срібному, м'ясники— зеленому.

Окремо слід сказати і про поховальне сукно. Так-от, чер­нігівські ремісники вкривали покійників: кравців — синім з золотим хрестом, облямованим срібним мереживом; ткачів — синім з зеленим хрестом, лиштва — червона; шевців — синім з золотим хрестом, лиштва — червона.

Подібні прапори і поховальне сукно було і в ремісників Ніжина, Прилук, Березини, Борзни. Виключно жовто-бла­китний прапор належав цеху ніжинських ткачів.

А ось які поховальні обряди були минулого століття а Старокостянтинівському повіті Волинської губернії (нині — Хмельницька область). Дівчат-покійниць, скажімо, тут одя­гали в ситцеву спідницю синього, зеленого і жовтого кольо­рів, які вважалися жалобними. У спідницю червоного кольо­ру наряджати не можна було, оскільки це, за давнім по­вір'ям, могло накликати велику біду на весь рід (вважало­ся, що всі молоді помруть цього ж року).

Козацькі поховальні атрибути, як відомо, завжди супро­воджував червоний колір, що найбільш повно передано в народному фольклорі. Тіло запорожців покривали черво­ною китайкою.

Жовті та голубі кольори поєднувалися на одязі батальйону гірських стрільців, котрий зорганізувався навесні 1849 p. на Гали­чині з дозволу австрійського цісаря Франца Иосифа І. ,

Але найбільше поширення ці кольори набувають на за­хідноукраїнських землях. Наприклад, про оздоблення зали, в якому товариство «Руських жінок» Станіслава влаштува­ло вечір пам'яті Тараса Шевченка в березні 1895 p., «Діло» розповідало: «На естраді посеред екзотичних квітів і зеле­ні украшенйй синьо-жовтими фестонами пишався величавий бюст Шевченка».

Повсюдно ці кольори починають вживатися в 1911 p. з нагоди 50-річчя смерті Тараса Шевченка. А готували трива­лий час грунт для цього різні просвітянські організації, які діяли на Галичині з кінця XIX ст., в тому числі й так звані «Соколи», що були відомі в усьому слов'янському світі єд­нанням у своїх лавах не лише бажаючих займатися спор­том, а й відродженням національної самосвідомості.^v

Цією справою першими з кінця XIX ст. займалися львівські «Соколи», що об'єднували спочатку лише інтелі­генцію. Згодом їхня діяльність поширюється на провінційні міста й містечка Галичини. Тоді ж один із провідників ради­кальної партії Кирило Трильовський виступив з пропози­цією заснувати подібну організацію і для селян, додавши до суто спортивних занять і більш практичні цілі для сільських жителів, де б вони могли займатися не лише спортом, але й самоосвітою. На відміну від міських, Трильовський запро­понував назвати сільські організації «Січами». Невдовзі з 1900 p. він починає організовувати їх у селах Коломий­ського, Снятинського й Косівського повітів, які підпадали під безпосередній вплив його як парламентаря від цього округу. Перша «Січ» створена в Заваллі на Снятинщині, а влітку 1910 p. їх на Галичині було вже близько 600. У 1911 p. постало питання про затвердження спільного пра­пора для «Січей» і «Соколів». Підготовка до крайового зльоту цих організацій у Львові, на якому м'ало бути освя­чення їх спільного стягу, дала поштовх дискусії про кольори українських прапорів.

Жовто-блакитні кольори часто бачимо і на козацькому одязі. Золоті й сині жупани, скажімо, згадуються в народ­них піснях.