Реферат: Історичний розвиток міжнародного публічного права в середні віки (від падіння Римської імперії до Вестфальського мирного договору 1648 р.)

Розширення торговельних зв'язків сприяло розвитку права міжнародних договорів. На базі цих договорів виникають союзи в торговельних цілях. У такі союзи стали об'єднуватися міста-республіки, спочатку італійські, потім - на півночі Європи. Договори, особливо між державами, спочатку - з метою забезпечення, скріплювалися клятвами, потім особистими печатками правителів та обміном заручниками з членів правлячої династії. Так, у 1526 р. під час підписання Мадридського миру іспанський король Франциск І віддав французькому королю Карлові V в заставу своїх синів (через три роки їх викупив) [3, с. 38]. Як заставу іноді використовували і території. Відомо, що Генуя в забезпечення своїх договірних зобов'язань віддала Франції в заставу острів Корсика, який після невиконання Генуєю умов договору залишився у володінні французького короля.

Поряд із цими видами забезпечення міжнародних договорів розвивалася практика гарантій із боку третіх осіб (держав). Особливо шанувалися гарантії, дані Римським папою, який своєю буллою 1493 р. підтвердив договір Іспанії та Португалії про поділ сфер впливу в Атлантичному океані [2, с. 22].

У питанні про правове положення територій феодальний період розвитку міжнародного права дав велику розмаїтість правових способів (форм) поводження з ними. В доповнення до існуючих на той час форм зміни статусу тієї або іншої території, практика феодальних відносин породила такі форми як застава території, обмін територіями або на щось інше, купівля-продаж, дарування, спадкування за заповітом, передача в якості приданого, передача у вигляді відшкодування боргу та ін. У подальшому, особливо в епоху великих географічних відкриттів, широкого поширення набула така форма придбання територій, як оволодіння на основі права першовідкривача і воєнна окупація так званих нічийних територій. Феодальний період породив також такий міжнародно-правовий інститут, як сервітути, відповідно до якого володар (власник) землі (держава, феодал) дозволяв на певних умовах (за мито) проїзд, прохід через свої володіння [2, с. 23].

4. Міжнародне морське право

У питанні про розвиток міжнародного права у феодальний період взагалі й особливо у питанні про правове положення територій важливе місце займає правове положення морських просторів і, зокрема, вод відкритого моря.

Незважаючи на теоретичні положення Римського права народів про свободу відкритого моря, феодальні держави й окремі феодали, використовуючи постулати Римського права, розглядали морське дно як продовження суші і на цій основі часом поширювали на нього свою владу до невизначених меж [2, с. 24]. Ця ж влада, на їхню думку, повинна була поширюватись і на води, що покривають це дно. Водночас плавання по морях усе-таки визнавалося вільним і безперешкодним (якщо не зважати на піратів і воєнні дії).

При здійсненні мореплавання в період раннього середньовіччя користувалися положеннями Родоського права (збірник морських звичаїв, що з'явився у II ст. до н. є. на острові Родос, домінуючому острові Родоського архіпелагу – Дозеканезькі острови на південному сході Егейського моря), кодексом Візантійського права – Базилікою (VI ст. н. е.), що багато в чому базувався на положеннях Родоського права, а також Єрусалимськими асизами періоду перших походів хрестоносців (IX ст.) [3, с. 23]. З середини XI ст. мореплавцями стали швидко поширюватися і використовуватися Олеронські сувої (збірник постанов морського суду острова Олерон (Біскайська затока, біля м. Бордо). Потім (XII ст.) великого поширення набули Закони Вісбі (о. Готланд у Балтійському морі). У XIII ст. у Середземномор'ї широко використовувався Збірник добрих звичаїв моря (Consolato del маге), що склалися в Марселі та Барселоні [3, с. 24].

Однак, незважаючи на те, що вказані джерела звичайного морського права виходили з визнання свободи відкритого моря, великі морські держави (Англія, Іспанія, Португалія, Генуя, Венеція та ін.) протягом тривалого часу розглядали прилеглі до їхніх берегів моря й океани як свої вотчини [3, с. 24].

З середини XIV ст. у питанні про правове положення морських територій з'явилися новації. Насамперед вони були пов'язані з практикою прибережних держав поширювати свій державний суверенітет на смугу морських вод, що прилягають безпосередньо до їхнього узбережжя. Так з'явилося поняття "територіальні води", і їхній зовнішній кордон, згідно з думкою, що з'явилася пізніше, визначався дальністю дії берегової зброї, зокрема, польоту гарматного ядра (тобто, до меж, де закінчувалася реальна сила зброї). У той час це складало три морські лінії (Бейнкерсхук "Про панування на морі", 1703 р.) [2, с. 25].

Дещо пізніше виникло ще одне питання про морські території. Ряд прибережних держав, береги яких омивали води великих заток, ширина входу в які не перекривалася територіальними водами, стали претендувати на морські території цих заток як на історично приналежні їм, і, отже, на їхню думку, в цих затоках мав бути встановлений національний правовий статус і режим використання. Так з'явилося поняття "історичні затоки". Однак офіційний крок у цій сфері був зроблений тільки в 1604 p., коли Англія "підтвердила свої права на ближні води під назвою "Королівські камери" (Брістольська затока близько 100 км, затока Моррі-Ферт - близько 70 км) [2, с. 25].

5. Право ведення війни і вирішення спорів

Поряд із розвитком міжнародно-правових положень про території, й особливо морські, розвивалися й інші інститути міжнародного права. Особливо це стосується таких інститутів, як мирне вирішення спорів і право війни [1, с. 79]. У сфері розвитку інституту мирного вирішення міжнародних спорів у практиці найбільш часто використовувалися такі мирні засоби, як третейські суди й арбітражі.

Як правило, першими особами при вирішенні великих спорів виступали монархи або вищі духовні особи. Саме вони з наближеними особами здійснювали функції третейського суду. Однак нерідко ці високопоставлені особи самі були суб'єктами третейського суду, і тоді вони вибирали за взаємною згодою склад третейського суду над собою. Процес здійснення третейського суду (правосуддя) не зв'язаний із обов'язковим застосуванням судових процедур і може здійснюватися в довільній формі. Однак основні положення судового розгляду (заслуховування думок сторін, що спорять, наданням їм права на подачу доказів та ін.) повинні дотримуватися. Водночас третейський суд - це суд, створений для розгляду якоїсь конкретної справи, а не постійно діючий орган [2, с. 39].

Одночасно з діяльністю третейських судів певний розвиток отримали арбітражі. На відміну від третейських судів, арбітражний розгляд повинен був більш суворо дотримуватися встановлених судових процедур.

Крім того, арбітражі створювалися на більш постійній основі й у більш численному складі, з якого сторони, що сперечаються, на добровільній і погодженій основі обирали склад арбітражного суду. Рішення арбітражного суду, на відміну від третейського, де судив, по суті справи, один суддя, приймалося більшістю голосів, і це рішення мало більшу юридичну чинність, ніж рішення третейського суду, що носив частіше всього рекомендаційний характер [2, с. 40].

Що стосується розвитку права війни, то в цій сфері велике значення мали канони лицарського кодексу честі, в основі якого лежали поняття справедливості, шляхетності і честі.

У зв'язку з цим суперечки про державні справи, виходячи з того, що держава - це власність монарха, вирішувалися в поєдинку між монархами. Особливо це мало місце в VIII-XIII ст. Велике значення надавалося характеру війни, і ведення справедливих воєн вважалося справою честі. Приватні війни феодалів були заборонені, і війни на законних підставах мав право вести тільки монарх (глава держави). Законними підставами ведення війни визнавалися захист батьківщини, релігії або повернення законної власності. Війна не може бути помстою або переслідуванням і повинна бути оголошена монархом.

Відповідно до кодексу лицарської честі, війна, оголошена законним способом, припинялася на період релігійних свят (у Божі дні), режим полонених залежав від соціального стану полоненого, котрого могли відпустити під чесне слово чи за викуп.

Захоплене майно визнавалося здобиччю переможця. Положення кодексу лицарської честі на основну масу воїнів не поширювались, і їхнє становище у випадку полону мало чим відрізнялося від становища полонених воїнів у рабовласницький період. Незважаючи на дію кодексу лицарської честі, грабежі і насильства були повсюдним явищем у війнах [2, с. 41].

У період середньовіччя почав з'являтися інститут нейтралітету. Спочатку зміст нейтралітету вбачався в односторонній відмові держави. що не воює, від допомоги якійсь воюючій стороні. Це видно з договору герцога Лотарингського з герцогом Баром (1322 р.) про нейтралітет останнього [3, с. 19].

Надалі в поняття нейтралітету стали включатись і зобов'язання воюючих не нападати на нейтральних. Водночас право проходу воюючих через територію нейтральних було недоторканним.

У період пізнього середньовіччя, коли у війнах на морі набуло поширення каперство1, що приносило велику шкоду інтересам нейтральної морської торгівлі, почали здійснюватися спроби введення каперської діяльності в законні рамки. Однак позитивних результатів у той період це не дало.

У середні віки з’явилось таке явище, як каперство. Спочатку, воно означало право судна, яке володіє каперським свідоцтвом на грабунок іншого судна в період війни. Особи, які займалися каперством повинні були віддавати частину свого доходу в державну казну. Проте згодом, таке явище набуло вигляду морського грабунку, пірацтва. Капер - від голландського kaper - морський розбійник. Каперство являло собою протиправні дії насильницького характеру, здійснювані озброєними приватними суднами воюючих держав проти морської торгівлі. Церква брала активну участь у мирному вирішенні міжнародних спорів, обговорювала питання розвитку міжнародного права на Вселенських соборах. Так, у 438 р. на Карфагенському соборі була підтверджена необхідність дії принципу "pakta sunt servanda" і на основі рівності сюзеренів було покладено початок становленню принципу суверенної рівності держав [2, с. 42].

Характерним для феодального періоду також є розвиток звичайного права, особливо у сфері міжнародного морського права. Підтвердженням цього є Олеронські сувої, що дійшли до нас (XI ст.), Вісбійське право (морські закони острова Готланд, XII ст.), Консолато дель маре (XIII ст.) та ін [2, с. 43]. Одночасно розвивалося дипломатичне і консульське право, розширювалася юрисдикція консульських установ щодо надання допомоги своїм громадянам.


Висновок

Чинником, що значно вплинув на формування суспільного і державного облаштування середньовічних народів, була християнська релігія. Вона поєднала західноєвропейські народи і стала джерелом їх духовного розвитку.

Досить поширеними ще залишались норми римського права, проте вони удосконалювались, розвивались, трансформувались. Під час цього періоду розвитку міжнародного права, розширилось коло суб’єктів міжнародного права, розвинулись право війни, договірне право, дипломатичне право, з’явилось консульське право, набуло поширення капорство. Поступово до договірних норм середньовічних держав включалися і норми дипломатичного права.

Важливу роль у європейський справах тих часів відігравала Київська Русь [1, с. 81]. Як зазначав відомий дослідник історії України М.С. Грушевський, далекі великі військові походи Русь ІХ ст. свідчать не лише про значний розвиток збройних сил, а й змушують припускати існування значної сфери політичного впливу Київської Русі. Прикладом дипломатії іншого типу, що мала аналоги в історії аж до ХХ ст., так званої таємної дипломатії став таємний договір 966-967 рр. Київського князя Святослава і візантійського патриція Калокіра [2, с. 46]. Вище окреслені риси міжнародно-правових відносин були характерними для Європи в цілому аж до середини ХVII ст. тобто до завершення Тридцятилітньої війни.

У багатьох підручниках міжнародного права можна зустріти твердження, що феодальний період розвитку міжнародного права був більш прогресивним і результативним у порівнянні з рабовласницьким. Однак ця прогресивність дещо однобока, оскільки основні інститути в міжнародному праві вже були породжені. Прогрес же обумовлювався впливом на розвиток міжнародного права з боку католицької церкви, що розвивалася. Вона сприяла тому, що просторова сфера дії міжнародного права стала охоплювати майже всю Європу, що істотно розширювало його регіоналізм.


К-во Просмотров: 153
Бесплатно скачать Реферат: Історичний розвиток міжнародного публічного права в середні віки (від падіння Римської імперії до Вестфальського мирного договору 1648 р.)