Реферат: Історія древніх словян

Великий вплив скіфського чинника на події в античному світі відчували їх сучасники та давні греки. Одним з перших про скіфів написав Геродот, який приділив їм окрему книгу своєї "Історії" і не лише яскраво змалював побут і звичаї тих народів, які заселяли українські землі під назвою скіфів, а й навів дані про їх релігійні погляди, міфологію. В подальшому до скіфської тематики зверталися й римські історики: Страбои, Пліній Старший, Еман та ін.

Територія Скіфії, як її описував Геродот, майже повністю відповідає географічним межам сучасної України. Коли говорять про скіфські племена на українських землях, то виділяють дві основні групи, які, послуговуючись термінологією Геродота, називають "царськими скіфами", що вели кочовий спосіб життя, і "скіфами-орачами", в яких вбачають одних з прямих предків слов'ян. Сам Геродот поділяв територію Скіфії на вісім регіонів, у кожному з яких жило певне плем'я.

Вірогідно, столицею Скіфії у V ст. до н.е. було Кам'янське городище на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя. Скіфська знать столиці жила у цитаделі-акрополі площею 30 га у кам'яних будинках. Навколо на великій площі жили ремісники та інші міщани у наземних кам'яних та дерев'яних будівлях зі стовпами, а частково - і в землянках. Основними заняттями мешканців міста-метрополії були виготовлення залізних і бронзових виробів на Продаж, ткацтво і гончарство, а також скотарство і землеробство. Великрю шаною у скіфської знаті, як кочівницької, так і осідлої, користувалися вироби з місцевого і привізного золота. За такі вироби, що їм разом з вином і олією постачали греки причорноморських міст, скіфи платили своїми бранцями, а також продуктами землеробства, що вироблялися "скіфами-орачами". Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому "звіриному стилі".

Поховання кочівницьких скіфів відрізняються від поховань осідлого населення. Кочівники покладали тіла своїх царів і знать у катакомбах, над якими насипали курган (висота насипу деяких з них сягає 20 м), в якому було чимало предметів розкоші. Скіфські курганні коштовності здобули у наш час всесвітню славу. Най відомі - Фрагменти нижнього і верхнього ярусів пекторалі з Товстої могили

У землеробській зоні з VI ст. до н.е. також насипалися величезні кургани, але не над катакомбами, а над дерев'яною конструкцією, що нагадувала житло. Верхня частина дерев'яної домовини спалювалася, тоді як сам труп померлого лишався неспаленим. Розмір курганів предмети розкоші, серед яких траплялися не тільки місцеві, а, й ассирійські коштовності, свідчать про значне майнове розшарування і в землеробському середовищі. Оскільки поховання знаті розташовувалися у центральних районах племінних утворень, між і типами поховань пролягає стокілометрова зона між степом і їм, де курганів скіфської доби немає зовсім. "Скіфи-орачі" . на всьому Правобережжі Дніпра від Буго-Дніпровського до Волині та в лісостеповій зоні Лівобережжя. Землероби утворювали великі протоміста, з яких найбільшими є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (загальна площа - 500 га), яке, правдоподібно, було культовим центром, та Нільське городище на березі Ворскли.

Землеробські племена Скіфії були спадкоємцями традицій перших землеробів на теренах нашої вітчизни. Вірогідно, що від скіфського часу нам залишилися і назви найбільших річок -Дніпра, Дунаю, Дністра і Дону. Як доводять прихильники Іранського походження скіфів, слово "дан" перекладалося як "вода", а "дан-апр" перекладалося як "вода глибока", хоча зрозуміло, що не тільки іранські мови мають корінь "дан". Характерно, що ті слова, які Геродот наводить паралельно тогочасною грецькою та скіфською у грецькій транскрипції (Ексампей - "Святі путі", арімаспи - "одноокий та ін.), ніяк не перевіряються іранськими відповідниками. Навряд чи зв'язки скіфської мови з іранськими були більш щільні, ніж з фракійською, кельтською чи іншими індоєвропейськими мовами.

Легенда про походження скіфів та їх золото свідчить про автохтонність її творців. За Геродотом, ця легенда виглядала так. Скіфи вважали себе порівняно молодим народом, але легендарні події своєї праісторії відсували у давнину на тисячу років. Від шлюбу Зевса і доньки Борисфена (Дніпра) народилася на пустельній землі, що пізніше стала Скіфією, перша людина - Таргитай. Російський академік Б.О.Рибаков вважає ім'я першопредка скіфів спорідненим з іменами багатьох богів і героїв індоєвропейських народів (від етрусків і кельтів до індусів). Сини Таргитая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували тут три гілки скіфського народу. При них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, а тому брати визнали головування над собою молодшого брата - Колаксая. В)н поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Як тлумачать давній міф сучасні вчені, три царства мали символізувати три сфери космосу: небо, землю і підземне царство. А ім'я "Колаксай", за їх твердженнями, швидше за все перекладається як "Сонце-цар". Сюжет міфу дуже нагадує східнослов'янські сюжети та більш пізні казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дістається молодшому братові, який народжується на сході сонця і тому теж пов'язаний із зорею, денним світлом і небом. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає і в наших казках. Звичаї, пов'язані з трьома священними предметами - ралом, чашею й сокирою - відомі також у кельтів.

На першому місці серед тих дарів, які від богів отримали скіфи, знаряддя землеробської праці. Дослідження міфів різних народів дають підстави сприймати такі надприродні дари в безпосередній відповідності до системи культурних цінностей, які сповідував кожний етнос. Антропологічні дані (показують, що за походженням пізніші слов'яни мали, скоріше, прабатьківщину на північний захід від контрольованих скіфами територій мали від скіфів назву цеври. Однак у галузі культурних здобутків між майбутніми слов'янами та скіфами було чимало спільного, зумовленого їх спільним індоєвропейським походженням. За літописами ми знаємо, що княжа влада виводилася від Сонця або Даждьбога, якого вважали сином Сварога, що був богом неба і вогню. Отже, князі Київської Русі, яких називали нащадками Даждьбога, так само, як і скіфські володарі, вели свій родовід від вогняного бога. Взагалі між скіфським часом і пізнішими періодами історії України є чимало зв'язків. У центрі Трахтемирівського городища за часів Київської Русі було збудовано славетний монастир, який у козацькі часи на прохання запорожців було їм передано у володіння польським королем Стефаном Баторієм. Сама ж назва містечка Трахтемирова (Терехтемирова) небезпідставно виводиться багатьма дослідниками від імені скіфського першопредка Таргитая.

За Геродотом, скіфи шанували сімох богів, але не робили своїм богам ніяких зображень за винятком бога війни, ім'я якого Геродот подав грецькою мовою. "Аресу" скіфи присвячували ввіткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) мечакінак. У зв'язку з цим цікавим є питання про те, ким поставлені і кого зображували кам'яні скульптури скіфської доби (збереглося близько 15 зображень, датованих УНУ ст. др. н.е.), більшість яких зосереджена у міжріччі Дністра і Дніпра. Б.О.Рибаков вбачав у них всеслов'янські божества, поставлені на шляху хлібного експорту де Ольвії, звертаючи увагу на келихи в руках ідолів у формі рогу, а не чаші (див. на мал. ліворуч гіпотетично праслов'янське (з Миколаївської обл., V ст. до н.е.), Праворуч - кочівницьке, можливе, вже сарматське (з Донецької, IV ст. до н.е.). Відновлення жвавої торгівлі сприяє розповсюдженню християнства і на решту території сучасної України, але його роль і значення в тодішньому культурному житті не слід перебільшувати, як це інколи трапляється. Переважна більшість населення прадавньої України сповідувала традиційне, хоча й постійно оновлювань язичництво.

Язичництво давніх слов'ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньої - слов'янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних пам'яток тогочасної релігійної культури. Відтоді, як за наказом князя Володимира били батогами й кинули у Дніпро дерев'яних ідолів з княжого двору, протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А, по-друге, кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утворювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними - і релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах, До того ж припускається, що слов'яни не мали писемності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матеріальне втілення. Всупереч цьому припущенню деякі дослідники доводять, що храми закритої конструкції у слов'янських язичників були, що археологічно прослідкується до V ст. н.е. на подільському Правобережжі, однак з переходом на так званий "германський спосіб виробництва" українські слов'яни переходять від порівняно крупних городищ до невеликих хутірських поселень, яким відповідали відкриті капища і поклоніння священним деревам, джерелам і річкам.

Украй обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов'ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Не випадково кожний з дослідників праслов'янської міфології легко реконструює її основні риси, порівнюючи або з давньоіранськими, або з давньогрецькими, або з давньоіндійськими міфами. Єдине, що викликає сумніви при такому реконструюванні, це достовірність співвідношення конкретних функцій богів з їх назвами, адже в кожному разі йдеться про паралелі з міфологіями зовсім інших народів. До цього часу це питання не отримало достовірного наукового висвітлення.

Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітивних їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у вірування про відьом та вовкулаків і в можливості перевтілення людини в тварину й навпаки. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких Найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: і уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі Н ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Місти шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана фа Мокош, забезпечував майбутній врожай. Наступ зими пов'язувався І9 тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт з народженням нового Сонця-божича.

Уявлення праслов'ян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі її плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світо-будови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі Я космічної порожнечі вони пов'язували з богом-творцем, імовірно, Дварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не випадково Перуна називали "Сварожичем"), і втіленням хаосу, пов'язаного з вітрами. Разом з небесною матір'ю - можливо, Колядою, - він відповідав за відтворення світового устрою.

Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів. Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царства підземного - Велес - відігравав важливу роль у відтворенні, забезпеченні кормами худоби. До того ж йому належали всі вимерлі (оскільки праслов'яни не завжди спалювали, а й закопували ціла небіжчиків.

Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народної пам'яті залишки язичницьких вірувань. У своїх найважливіших культових святах та ритуалах дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами, що стали офіційними: народження Сонця - з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни - із заговінням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної горки - з Великоднем, свято Купала - з Івановим днем та ін. Але це стосується "верхньої" частини слов'янського пантеону.

Окрім цієї частини вірувань, існували уявлення про менш важливі та досить впливові сили потойбічного світу, які уособлювалися в русалках, мавках, нявках, домовиках, вовкулаках, упирях та в інших фантастичних істотах. На відміну від вищих сил, ці істоти не знайшли в християнській релігійній системі аналогів, з якими могли б асимілюватися. До того ж, вони не входили до "офіційного" пантеону дохристиянських часів і мали суто регіональне значення. Тому вони лишилися жити в народній пам'яті у вигляді марновірств. фольклорних оповідей та в інших формах, ще й дотепер лишаючись побічними ознаками національної духовної культури.

Протягом усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували лишатися ареною Великого переселення народів. Нищівними для місцевої культури лавами прокочувалися її теренами навали станів, хотів, гуннів, аварів (літописних обрів), булгарів, угрів. Вони змушували багатьох тубільців до переселення в менш придатні для землеробства лісові райони, де разом із землеробством доводилося займатися мисливством, бджільництвом, рибальством і збиральництвом. При цьому найбільш активна частина населення часто втягувалася у міграційний потік та спільні грабіжницькі походи разом з різноманітними завойовниками. Усі наведені вище назви завойовників були не племінними, а дружинними. "Степові імперії"" швидко створювалися і ще швидше розпадалися після смерті харизматичного вождя.

Придніпров'ї стосуються вже II ст. Деякі пізніші західнослов'янські племена вважали вождя гунського союзу Атілу засновником своєї князівської династії, а середньовічні історики Західної Європи нерідко називали Атілу слов'янським князем. У зв'язку з цим цікавим є свідчення V ст. римського посла до Атіли Пріска Панійського, що свій п'янкий напій гуни називали "медос", а культову їжу - "страва". Ототожнювати гуннів зі слов'янами не можна, однак їх активна участь у гунських справах є очевидною. Можливо, у взаємодії гуннів зі слов'янами відбилася пам'ять про скіфсько-сколотський симбіоз. Антський союз із гуннами з IV ст., за свідченням готського історика VI ст. Йордану, спочатку базувався на непримиренній ворожнечі антів з готами. Пізніше у антів також було чимало інших ворогів.

Тому часто антам, як і іншим слов'янським племенам, доводилося воювати за розширення і збереження своїх територій. На початку VII ст. візантійський історик Феофілакт Самокатна писав, що склавини і анти майстерно захищаються і атакують ворогів за допомогою рухомого табору з возів. Цьому ж історикові належить цікава згадка про важливу роль в об'єднанні розрізнених племен слов'ян мандрівних співців-гуслярів, які ходили від одного поселення до іншого. На час боротьби за територію невеликі але численні родові або сусідські общини об'єднувалися під проводом авторитетного вождя, влада якого не була постійною. Після закінчення воєнних дій вождь-князь розподіляв набуту землю між родами чи їх об'єднаннями і складав свої повноваження.

Одним з художніх символів зайнятої землі у слов'янських народів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Мотив з краянням короваю яскраво відбився в українському весільному обряді, в якому молодий і молода виступають як князь і княгиня. Як землю, оборонену чи захоплену спільними силами, весільний коровай з фігурами колосків, зерен, домашніх тварин, зібганий і спечений силами родичів, сусідів і друзів, роздають кожному з учасників весілля. Дійовими особами обряду виступають "дружба" - сучасний "свідок", "дружки" - запрошені з боку молодого, "весільний староста". У записі весільного обряду, вміщеному в журналі "Основа" за квітень 1862 р., коли підходить урочистий момент краяння, дружки починають співати:

Дружба меча не має,

Нам короваю не вкрає,

Дайте йму коло дача.

Хай нам вкрає калача.

Дослідники вважають, що колодачем за язичницьких часів назва-жертовний освячений ніж. Однак і "меч" присутній у весільному об - він висить на "гільці", символі язичницького дерева життя, яке и виростає з корова.

Вочевидь, саме з ідеєю "укроювання" землі, тобто оволодіння та її захисту, слід пов'язувати первісне значення слова раїна" ("Вкраїна"), яке спочатку використовувалося у зна?