Реферат: Історія ораторського мистецтва

Мистецтво промови існувало віками. Історичні джерела донесли до нас відомості про високий розвиток ораторської майстерності в країнах Стародавнього Сходу та Азії — Єгип­ті, Сирії, Вавилоні, Індії, Китаї. Однак найбільшого роз­квіту красномовство досягло у( V—VIIIст. н. eриСтародавній Греції, а потім — у Стародавньому Римі.

Важливою віхою в історії ораторського мистецтва став 351 р. дон. є., коли демократія у Стародавній Греції зазнає серйозної кризи. Тяжким станом у Греції вирішив скорис­татися цар Македонії Філіпп — спритний дипломат, пол­ководець, який прагнув підкорити собі Грецію, знищити її демократичний устрій.

За таких складних для афінської демократії обставин звучить перший виступ проти македонського царя Філіппа, виголошений афінським громадянином Демосфеном. Від­тоді його життя зливається з історією Афін, він став одним з найголовніших політичних діячів, чиє ім'я і сьогодні пов'язується з виникненням ораторського мистецтва як методу переконання мас.

Після Демосфена залишилися його заповіти, що визна­чали роль ораторського мистецтва у житті суспільства. «Цінність становить не сам по собі виступ оратора і не звуч­ність його голосу, а те, наскільки він поділяє точку зору народу, наскільки ненавидить і любить як людей, так і віт­чизну», — говорив Демосфен у виступі «Про золотий ві­нок».

Слава Демосфена не вмерла разом з ним, нащадки, по­слідовники, учні дбайливо зберігали 60 його промов, з яких, у крайньому випадку 40, новітня критика вважає антентичними. Про значення красномовства Демосфена в антич­ній традиції можна судити хоча б по кількості авторів, що говорили про нього у піднесеному стилі, серед яких Полібій, Страбон, Ориген, Фотій, Квінтіліан, Авл Геллій, Макробій, Юстин, Тертуліан і Аврелій Августін. Цицерон вважав Демосфена неперевершеним майстром красномовства, взір­цем для ораторів наступних віків. Кращою епітафією Демосфену могли б стати його власні слова: «Не слово і не звук голосу цінні в ораторі, а те, щоб він прагнув до того ж, до чого прагне народ, і щоб він ненавидів чи любив тих же, кого ненавидить чи любить батьківщина».

У 335 p. до н. є. створюється перша теорія ораторського мистецтва, яка зберегла своє значення до сьогодення. Це славнозвісна «Риторика» Аристотеля. Він визначає рито­рику як мистецтво переконання аудиторії. Аналізуючи сутність ораторського мистецтва, Аристотель говорить про єдність трьох елементів, його складових частин: оратора, предмета виступу і слухача, якого він називає «кінцевою метою всього», створює теорію класичного стилю, міркує над структурою ораторської промови. У його настановах ораторам говориться: «Той стиль і ті судження будуть ви­тончені, які зразу ж повідомляють нам знання, тому по­верхові судження будуть не в шані, будуть не в шані також судження, що виявляються незрозумілими. Але найбільше вшановуються ті судження, які супроводжуються появою деякого пізнання, якого раніше не було».

Одним із основних напрямків освіти була софістика (грецьк. сефіс — вчитель мудрості). Софісти вперше систе­матизували поняття лінгвістики, логіки, риторики, етики і, врешті-решт, теорії державного устрою. Звернувшись до теорії мови, Протагор заговорив про грамотне і нормативне висловлювання думки, звідки й походять правила грама­тики і орфоепії, Продик склав довгий список синонімів, Горгій Леонтійський запропонував способи оздоблення мови, запозичені із поезії. Гіпій із Еліди, Продик Кеосський зайнялись теорією переконання, тобто психологією і сприй­няттям. Формалізуючи таким шляхом мову, софісти впер­ше встановили для словесного мистецтва формальні крите­рії: правильність на граматичному рівні і своєчасність на стилістичному.

Софістика в цілому була духовним дитям демократії. Демократичною була, перш за все, сама пропозиція навчи­ти кожного бажаючого доступним знанням і цим зробити його досконалою людиною — пропозиція, якою найбільше привернули до себе увагу софісти. Демократичне мислення було покладено і в основу тих уявлень про знання, з якими виступали софісти: в основу вчення про відносність Істини. Як у вільній державі кожна людина мас право судити про державні справи і вимагати, щоб з нею рахувалися, так і про кожний предмет кожна людина має право мати свою думку, і вона має стільки ж прав на існування, як і думка іншої людини. Навчити переконливості, навчити «зробити слабку думку сильною», — так розуміли своє основне за­вдання софісти-викладачі. Для цього в їх розпорядженні було два засоби: діалектика — мистецтво розмірковувати, і риторика — мистецтво говорити. Перша була звернена до розуму слухачів, друга — до почуття. Той, хто вміло воло­діє обома мистецтвами, може переконати будь-якого против­ника iробитися перемоги своєї думки, а саме в цьому є мета ідеальної «суспільної людини», що бере участь у вирішен­ні державних справ. Звідси зрозумілою є та увага, яку при­діляли софісти теорії красномовства.

Грецькі історики V-IVвв. до н.е. зберегли в пам'яті на­щадків імена батьків — засновників афінської демократії та славетних ораторів Давньої Греції, які досягли політич­ної могутності завдяки прекрасному дарові переконання. По праву вождем афінської демократії можна назвати Перикла, якого навіть супротивники охрестили «Олімпійцем» за вміння приголомшити слухачів за допомогою слова. Перикл належав до типу ораторів, що приваблювали слу­хачів твердою логікою і впевненістю у правоті, істинності своєї позиції.

Через чотири століття в одному із своїх трактатів про ораторське мистецтво Цицерон писав, що епоха Перикла вперше принесла Афінам майже довершеного оратора.

Особливе місце серед ораторів займає Горгій — творець грецької художньої прози. В 427 р. до н.е. він прибув в Аттику як посол міста Леонтини, що терпіло утиски від сусідніх Сіракуз. Горгій викликав захват у афінської пу­бліки вмілими антитезами і вдалими рифмованими спін звуччями слів. Так до Горгія в Афінах не говорив ніхто. В результаті народні збори віддали перевагу цьому політич­ному оратору тільки за вміння красиво висловлювати свою думку. Згодом окрилений успіхом Горгій переселяється до Афін і відкриває школу красномовства. Привабливість промов Горгія полягала в його вмінні використовувати звукову і музичну сторони мови. Саме Горгій вперше уваж­но аналізує звукову організацію словесних прийомів, що використовуються в заговорах, молитвах, в поезії, і пере­носить їх в свої промови. Горгій розробив методику впливу на слухача, йому також приписують винахід словесних фігур (антитеза, співзвучність закінчень і ін.). За свідчен­ням сучасників Горгій викликав захоплення не як судовий чи політичний оратор, а як майстер урочистого красномов­ства. Його промови сприяли не стільки висловлюванню симпатій до того чи іншого політичного діяча, але присвя­чувались пропаганді певної ідеології чи способу життя.

Своєрідність і простота відрізняли промови Лісія (бл. 459-380 рр.до.н.е.). Як часто бувало в історії красно­мовства, Лісія спонукали на ораторську діяльність життє­ві незгоди. Коментатори стверджують, що свою першу промову Лісій виголосив на шостому десятку свого життя. Розорений в ході олігархічного перевороту (404 р. до н.е.), змушений був виступати звинувачем на процесі проти вин­ного в загибелі брата. Політична промови Лісія «Проти Ератосфена, колишнього члена колегії Тридцяти» (мається на увазі правління Тридцяти тиранів) — дорогоцінне сві­доцтво історії є одне із найдостовірніших джерел біографії самого оратора. Це була єдина промова Лісія, яку він ви­голосив сам. Останні він складав як логограф. Перед тим як сісти за підготовку промов, йому необхідно було зібрати матеріал «поперед нього слідства», вибрати найбільш ви­гідний вид скарги, вказати судову інстанцію, якій доруче­но було вести цю справу, нарешті, у випадках, не передба­чених законом (покарання визначив суд), намітити кару, щоб суд не визначив покарання, запропонованого проти­лежною стороною. Лісій проявив себе як блискучий юрист, що розраховував не на систему юридичних викладок, а на вміння зачаровувати присяжних і таким чином діставати їх голоси. Промови Лісія завжди відзначалися стислістю і чіткістю думок. На думку вчених-істориків, Лісій свідомо відмовився від пишномовності горгіанського стилю і край­нощів софістської риторики; він прагнув чистоти мови, намагався вживати слова в їх власному значенні, досягти ясності і стислості висловів.

За часів розквіту Римської республіки започатковується новий етап історії ораторського мистецтва, з яким нероз­ривно пов'язане ім'я Марка Туллія Цицерона. Відомий теоретик і практик красномовності Римської імперії Марк Фабій Квінтіліан оповідав про Цицерона: «Він примушує, а тобі здається просить; суддю захоплює силою, а йому думається, що добровільно за ним слідує. Про все говорить з такою поважністю, що бути протилежної з ним думки за сором вважаєш. Все, що для іншого потребувало б надзви­чайного зусилля, у нього тече само по собі; і чим прекрас­ніша мова, тим помітніші легкість і гнучкість його розуму. У нащадків досягнув такої слави, що ім'я «Цицерон» уже не людину, а саму красномовність означати стало».

Цицерон прославився як судовий оратор особливо своїми виступами проти сицилійського намісника Верраса, казнокрада, що чинив беззаконня. Але Цицерон залишив і бага­ту теоретичну спадщину. Серед його нотаток про ораторську майстерність читаємо: «Оратор повинен поєднувати в собі тонкість, діалектику, думку філософа, мову поета, пам'ять юрисконсульта, голос трагіка і, нарешті, жести й грацію великих акторів.

Останнє десятиріччя свого життя вій працював над слав­нозвісними трактатами «Прооратора», «Брут», «Оратор». Всі три праці пронизує ідея доконечної потреби ораторові широкої культури, постійного духовного вдосконалення. З-поміж даних, необхідних ораторові, на перше місце ви­сував Цицерон знання, переконання. Він говорив: «Істин­ний оратор має дослідити, переслухати, перечитати, об­говорити, з'ясувати, випробувати все, що зустрічається людині у житті, тому що у ньому перебуває оратор, і воно служить йому матеріалом». Обов'язки оратора, вважав Цицерон, — це вміння знайти предмет міркування, надати йому словесної форми, розмістити у потрібному порядку матеріал і викласти його. При цьому ораторові належить привернути до себе увагу слухачів, викласти сутність спра­ви і висвітлити її основні положення, підкріпити аргумен­тами і відхилити думку опонентів, наприкінці надати блиску своїм висновкам і знизити вагомість доказів не згодних суперечників.

Таким чином, вже у риториці Стародавнього світу роз­різняються основні елементи ораторського мистецтва, ви­значається характер красномовності як сплаву праці, та­ланту і переконань оратора. Якраз від тієї доби ораторське мистецтво стало засобом переконання мас, силою політич­ного протиборства.

Внаслідок занепаду Римської республіки уповільнюється розвиток світового ораторського мистецтва, а в середні віки традиції античної риторики повністю втрачаються. Демо­кратичні погляди Демосфена і Цицерона не можуть бути прийнятними представниками церкви, які прагнули впли­вати на народ методами, що не потребують від особистості самостійного мислення. Красномовність робиться схолас­тичною і зводиться до тлумачення догматів віри, їх теоре­тичного виправдання.

Найповніше канони середньовічної риторики викорис­тав у своїх проповідях відомий ідеолог феодалізму доміні­канський монах Фома Аквінський, вчення якого і до цієї пори є офіційною філософією Ватикану. Однак з появою університетів започатковується університетське красно­мовство, але воно було засновано на релігійних догмах, що строго регламентували його. Лекції не були схожими на сучасні, вони в основному набували вигляду коментовано­го читання викладачами церковних книжок, яких у той час бракувало, і широкій студентській аудиторії вони були просто недосяжними. Проте і затих жорстоких умов пере­дові професори, такі, як Ян Гус, намагалися наближати свої лекції до широкої аудиторії, до народу.

Новий сплеск демократичного розвитку ораторського мистецтва пов'язаний з хвилею селянських повстань і війн, що винули прекрасних народних вождів, які закликали людей захищати свободу. Серед них — Гільйом Каль, Уот Тайлер, Ян Жижка; вожді реформації — Мюнцер, Лютер та ін.

Значний вплив на розвиток ораторського мистецтва справляли епоха Відродження, ідеї Т. Мора, Т. Камішнелли, визначних письменників тієї доби.

Велика французька буржуазна революція відкрила нову епоху в історії ораторського мистецтва. Політичні вожді часів буржуазних революцій — Кромвель, Робесп’єр, Дантон, Марат та ін. були чудовими ораторами, які прийняли ідеї античного красномовства.

У теорії ораторського мистецтва наприкінці XIX— на початку XXст. більше уваги приділяється врахуванню психологічного впливу особистості оратора, емоційного впливу слова. Публічні виступи (промови) як засіб політич­ного впливу на маси стали об'єктом вивчення вченими, їх приваблюють проблеми, пов'язані з впливом мови, пере­конанням, навіюванням та іншими аспектами дієвості усного слова. Складаються основи буржуазної теорії і прак­тики маніпуляції свідомістю народних мас в інтересах можновладних. Майстерності публічного виступу надасть­ся виключно важливого значення в ідеологічному проти­борстві, вона розглядається як ефективний засіб у боротьбі на політичній арені, вивчається в багатьох навчальних за­кладах.

Історія ораторського мистецтва свідчить, що ораторське мистецтво здатне виникнути і розвиватися лише недемок­ратичній основі, коли у публічному слові є суспільна необ­хідність.

Якщо з цих позицій подивитися на історію Російської держави, частиною якої була Україна, стає зрозумілим, як мало місця було відведено у ній ораторському слову. Лише реформи Петра І викликали в Росії нове піднесення оратор­ського мистецтва, і у XVIIIст. воно пов'язане з діяльністю видатного просвітителя, викладача Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича. Знавець філософії, витон­чений політик, талановитий літератор залишив чимало значних творів у певних галузях знань. Першим виступом, що дав йому гучну славу, була тріумфальна проповідь, ви­голошена під час зустрічі Петра І — переможця Полтавської битви: «Ясно на весь світ сяйнула слава Російських воїнів, і серед Марсових хвиль не схитнулось мужнє твоє і твого воїнства серце, коли від нестерпного громогласу стогнала земля, коли суміжні країни страхом зрушились, і закрив диск сонця дим, з прахом змішаний, тоді відстояли хоро­брість і мужність твого воїнства, не проронили крику, ні гласу, слухали всіх вождів своїх веління, не переступили жодної межі ратного чину і закону, бачачи незліченні на них смерті, що йшли, і не відвернули очей, і не повернули сліду назад, але паче попрямували смерть на смертоносно­го супостата несучи».

Ворог пишномовності, вітійства, властивих проповід­никам того часу, Феофан Прокопович обстоював простоту, доступність і водночас наочність й образність мови. Ці риси він прагнув затвердити у зведенні правил, написаних ним і підписаних Петром І як обов'язковий документ. Розділ про красномовство був першою спробою утворити правила російського красномовства, регламентації публічного ви­ступу.

Відомі такі його настанови: бути сумлінним у науках, вивчати взірці ораторських виступів минулого, під час ви­ступу виявляти скромність, почуття міри, уникати у про­мовах повчань, настанов, зловживання займенника «ви», особливо, коли йдеться про помилки слухачів. Уданому випадку етика виступу вимагає включення оратора до тих, кого критикують — «ми не зрозуміли...».

Немає сумніву, що подібне ставлення до ораторського мистецтва свідчить про прогресивні погляди ритора і, без­умовно, є вагомим внеском у розвиток теорії вітчизняного красномовства. Першою справжньою теорією російського ораторського мистецтва стала праця великого російського вченого М.В. Ломоносова «Короткий посібник з красномов­ства», написана у 1743 p., яка побачила світ лише у 1748 р.

За Ломоносовим, ораторові мають бути властиві п'ять основ­них якостей: природна обдарованість, під якою мається на увазі гнучкість мислення, його самостійність, пам'ять, володіння диханням, голосом, зовнішні дані; шанування науки красномовства, тобто вивчення законів красномов­ства; бажання вивчати кращі мірці красномовства мину­лого; обов'язкові вправи з укладання промов, бо це умож­ливлює готовність до імпровізованого виступу; знання ін­ших наук, тобто велика ерудиція, освіченість.

Особливу увагу Ломоносон приділяє співвідношенню емоційного та раціонального у виступі. Є ціла глава у трак­таті «Про спонукання, задоволення і змалювання уперед­жень», у якій він говорить, що найкращі доводи не мають такої сили, щоб «впертого схилити на свою сторону», бо люди часто діють не відповідно до розуму, а згідно з харак­тером. У цьому випадку оратору допомагає звертання до почуттів слухачів. Виголошення промов, культура мовлен­ня, чіткість і виразність виступу висвітлені у згаданій праці.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--