Реферат: Історія розвитку концептуальних підходів до аудиту
У визначення навмисних та ненавмисних викривлень фінансової інформації необхідно ввести поняття бездіяльності, оскільки згідно з положеннями теорії прийняття рішень бездіяльність можна вважати одним із багатьох можливих варіантів дій персоналу. Так, адекватним буде таке визначення. Навмисне викривлення фінансової звітності є результатом навмисних дій (або бездіяльності) персоналу економічного суб'єкта, що перевіряється. Вони здійснюються в корисливих цілях для введення в оману користувачів фінансової звітності.
Ненавмисне викривлення фінансової звітності можна визначити як результат ненавмисних дій (або бездіяльності) персоналу економічного суб'єкта. Воно може бути внаслідок арифметичних чи логічних помилок в облікових записах, помилок в розрахунках, недогляду в повноті обліку, неправильного відображення в обліку фактів господарської діяльності, наявності і стану майна [65, 48].
Належного вирішення потребують питання визначення дій аудитора в організаційному плані після виявлення викривлень фінансової звітності й відповідальності сторін аудиторської перевірки. Це пояснюється тим, що нормальна процедура регламентації такого роду питань передбачає їх попередню принципову розробку в законодавчих актах з подальшою деталізацією в нормативних документах більш низького рівня, у тому числі в стандартах.
В українському нормативі зазначається, що до обов'язків аудитора не входить повідомлення про знайдені ним порушення ще когось, крім керівництва (власників) підприємства. Аудитор не має права надавати інформацію про факти порушень законодавства або надавати будь-які документи стороннім підприємствам чи особам.
Після виявлення викривлень необхідно оцінити наскільки вони суттєві, скоригувати раніше розроблені аудиторські процедури, провести оцінку надійності системи внутрішнього контролю економічного суб'єкта. При цьому національний норматив зазначає, що аудитор повинен якомога швидше повідомити про виявлене шахрайство або помилки керівництво підприємства, навіть коли він тільки припускає, що помилки чи факти шахрайства можуть існувати і потенційний ефект від них неістотний і не впливає на фінансову звітність підприємства.
Якщо аудитор не впевнений в наявності викривлень інформації, то працівники економічного суб'єкта можуть допомогти у визначенні фактів їх існування та причин, що їх зумовили. Але інколи причини викривлень зрозумілі і без звертань до керівництва чи персоналу підприємства. По-друге, з'ясування інколи може насторожити порушників і ускладнити ведення подальшої перевірки. По-третє, ситуації з викривленнями фінансової звітності настільки різнорідні, що слід залишити в цьому питанні свободу вибору за аудитором. Отже, доцільно в нормативі підкреслити рекомендаційний характер такого звернення.
Докази про виявлені викривлення фінансової звітності аудиторська організація повинна висвітлити в аудиторському висновку (вимоги нормативу щодо складання аудиторського висновку). У більш детальному вигляді ці свідчення включаються до письмової інформації аудитора керівництву економічного суб'єкта (відповідний стандарт).
У цих документах аудитору слід зазначити тільки факти викривлень без вказівки на їх характер (навмисні чи ненавмисні викривлення) і конкретних осіб, що їх допустили. З'ясування цих обставин — справа керівництва економічного суб'єкта, його власників, можливо, державних органів, але не аудитора. Як уже було сказано, шахрайство є одним із видів цивільних злочинів, у зв'язку з чим кваліфікувати деякі дії як шахрайство може тільки суд чи слідство, але не аудитор. Тому, якщо аудитор свідомо чи навіть зопалу назве когось шахраєм, то йому можуть висунути позов за наклеп. І саме аудитор повинен буде забезпечити стовідсоткові документальні аргументи. Вирішення таких питань набуває практики у зв'язку з розглядом справ деяких політиків. Навіть починають вирішуватись проблеми визначення морального збитку від наклепу.
Є два різних підходи до планування аудиту. Згідно з першим аудитор припускає, що можливість викривлення фінансової звітності економічного суб'єкта достатньо велика і, виходячи з цього припущення, планує свої дії. За другим підходом аудитор планує перевірку, не роблячи такого припущення; в подальшому він або не виявить викривлень фінансової звітності, або зробить з їх виявлення випадковий факт. Компроміс між цими підходами навряд чи доречний, хоч можливе їх поєднання, коли до одних галузей бухгалтерського обліку у економічного суб'єкта застосовується перший підхід, до інших — другий.
Іноземний досвід свідчить, що аудитори в основному дотримуються першого підходу. Зокрема, в одному з нормативів аудиту пропонується не думати, що порушення на підприємстві неможливе (навіть якщо це підприємство має бездоганну репутацію). В сучасних українських умовах також має застосовуватися в основному саме цей підхід, оскільки нормативні акти, що регулюють бухгалтерський обліку нашій країні, заплутані, значно суперечливі й часто змінюються. Дуже поширена несумлінна поведінка підприємців, а викривлення фінансової звітності в організаціях набули масового характеру.
Але інколи необхідний і другий підхід, наприклад у тих випадках, коли аудитор проводить перевірку економічного суб'єкта не вперше і, тим більше, якщо він проводив проміжні перевірки протягом звітного періоду.
В українському нормативі (п. 22) зазначається, що аудитор повинен спланувати та провести аудит, керуючись принципом професійного скептицизму. Але наступне речення сприймається дещо суперечливо, а саме — теза про те, що аудитор не може припускати, що керівництво підприємства є нечесним, але й не може припускати, що воно є безумовно чесним. Це і є спроба компромісу. На мою думку, доцільно було б залишити міжнародний варіант розуміння професійного скептицизму: аудитор повинен планувати і виконувати свою перевірку з професійним скептицизмом, визнаючи, що він може в ході вивчення зіткнутися з умовами, які приведуть його до питання про існування порушення чи помилки. Такий підхід чітко відповідає припущенню про наявність навмисних та ненавмисних помилок. Крім того, порушення може бути результатом дій не тільки керівництва, а й працівників підприємства.
Принциповим питанням виявлення помилок є визначення подальших дій аудитора. Як зазначається в міжнародному нормативі, метою його створення є визначення відповідальності аудитора за виявлення матеріальних викривлень та процедур, які аудитор повинен виконати, коли він виявить обставини, що трактуються як відхилення від норм та помилки. Саме ці питання недостатньо висвітлені в українському нормативі внаслідок неправильного загального концептуального підходу. Так, у п. 2 зазначається, що національним нормативом передбачено можливість існування шахрайства або помилки у фінансовій звітності клієнта, відповідальність аудитора, склад необхідних аудиторських процедур, які повинен виконати аудитор для їх виявлення.
Як відомо, основною метою проведення аудиторської перевірки є підтвердження достовірності фінансової інформації. Достовірність фінансової звітності передбачає відсутність суттєвих помилок та викривлень інформації. Методологію пошуку зазначених матеріальних навмисних чи ненавмисних помилок висвітлено в системі національних нормативів аудиту. Отже, тезу щодо процедур виявлення помилок та шахрайства не можна вважати доречною, оскільки їх неможливо розкрити в одному нормативі.