Реферат: Історія соціальної роботи XVII-XX ст
Що стосується церкви, то вона поступово перетворилась на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні біля церков влаштовувались громадські обіди, обдаровування калік, сиріт тощо.
Основний тягар соціальної допомоги на селі взяла на себе громада , яка несла відповідальність за всіх своїх членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Керівники громади мусили організувати притулок для убогих. З цією метою використовувались або вільні хати або спеціальні будинки.
Нужденним односельцям допомагали харчами, а тим, хто постраждав внаслідок лиха, надавали одяг, харчі, насіння та будівельні матеріали.
Специфічним різновидом громад виявилися церковні братства , які брали активну участь у розв’язанні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українського суспільства: вони допомагали бідним, вдовам, сиротам, хворим, будували церкви, друкарні, шпиталі, оберігали пам’тки історії, культури, викуповували бранців із татарсько-турецької неволі. У відкритих ними школах виховували молодь у дусі людинолюбства, побожності, милосердя. [2, 18]
Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південноруських землях існували і зміцнювалися загалом демократичні , гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття. В основі ладу, що утвердився на Надніпрянщині після революції 1648 року, була соціальна рівність . Кожний міг увійти до Запорізького війська, здобути козацьких прав і свобод. Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні філантропічні заклади та соціальну опіку над нужденними.
По всій Україні створювалися благодійні установи для старих воїнів, що були водночас і лікарями, і притулками, і громадськими осередками для тих, хто не міг працювати. Одинокі козаки жили у бурдюках, які завжди і для всіх були відкриті. Серед запорізьких козаків популярною була народна медицина. Чимало козаків зналися на траволікуванні.
Накопичення певних матеріальних статків у руках козацької верхівки спонукало її до благодійництва. Не тільки гетьмани, а й полковники, козацька старшина будували церкви, монастирі, шкільні споруди. Великим покровителем української церкви, меценатом і захисником прав народних мас був гетьман Іван Мазепа.
У діяльності Запорізької Січі виразно простежуються два провідні напрями суспільної опіки , що мали місце в Україні в епоху Відродження: особиста благодійність і громадська (державна ) при збереженні та заохоченні, філантропічної функції церкви. Першим серед українських діячів, хто створив світський твір про суть милосердя і звернувся до проблеми професійного жебрацтва, був Єпіфаній Славинецький. Він відомий як досвідчений педагог-практик, теоретик виховання. Вперше Є. Славинецький розглядає “людей Церкви” ( злидарів) не тільки як заступників перед Всевишнім, але і як ледарів, що спекулюють на доюрих почуттях християн. Для того, аби професійне жебрацтво не поширювалось, автор запропонував молодим і здоровим надавати роботу, а для немічних і убогих організовувати спеціальні заклади. Кошти на їх створення має надавати духовенство, суспільство має надавати організовану допомогу через братства милосердя.
Членами “братства” стають добровільно і відповідно до своїх можливостей надають посильну допомогу. Одні фінансують, інші вислуховують нужденних, щоб з’ясувати потреби, треті допомагають порадою.
4. Державна система захисту нужденних
На межі XVII - XVIII ст. З’явилися перші проекти заміни мирської опіки на цивілізовані форми суспільної опіки.
В міру ускладнення соціальних проблем владні органи, громадськість
починають усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, шукати нові підходи до боротьби з жебрацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство. Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватися за царя Федора Олексійовича (1682р.). [1, 47]
Друга половина XVII-XVIII ст. характеризувалася переходом до державної системи захисту нужденних . Перші кроки по її створенню були зроблені за Івана IV (Грозного), проте саме в період правління Петра І утвердилися державно-адміністративні підходи до суспільної та приватної опіки. Держава законодавчо втрутилась у справи церкви, підпорядкувавши її своєму впливові (1721-1724 рр.), обмежила, а в окремі періоди фактично призупинила використання монастирів як закладів соціального піклування. Практично до 60-х років XIX ст. церковно-монастирські форми допомоги перебували в стані кризи. За правління Петра І було розпочато не лише секуляризацію церковної та монастирської власності (в Україні проведено в 1786-1788 рр.), а й здійснено переоцінку загальнолюдських цінностей. Якщо раніше убога людина мала статус святенності, то тепер критерієм, що визначав нову теорію допомоги, стала здатність приносити користь суспільству. Саме з цих позицій починають розглядати проблеми бідності, активізується боротьба з професійним жебрацтвом.
Державне управління соціальною допомогою за царювання Петра І поділяється на три головні етапи: приказний (1682-1709 рр.); губернський (1710-1718 рр.); колезький (1719-1725 рр.).
Основи системного підходу до соціальної допомоги почали виявлятися вже наприкінці XVIII ст. з прийняттям законодавства про губернії (1775 р.). Катериною ІІ були спеціально створені органи-Прикази суспільної опіки, які охоплювали як інститути підтримки, так й інститути контролю: народні школи, лікарні, сирітські будинки, аптеки, богадільні, будинки для невиліковно хворих, для душевнохворих, трудові, гамівні. [2, 20]
Велике соціальне значення мало створення Товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Його предтечею вважають військового лікаря П. Загорського (згодом він став академіком), який наприкінці XVIII ст. допомогав полоненим і цівільному населенню без поділу на “своїх” і “чужих”. Відомий хірург М. Пірогов уперше сформував загони сестер милосердя для догляду за пораненими й хворими солдатами. Під впливом цього починання А. Дюнан дійшов висновку про необхідність створення міжнародної інституції допомоги пораненим. У 1863 р. у Швейцарії на базі філантропічної організації “Суспільна користь” розпочав роботу Міжнародний комітет допомоги пораненим. У 1876 р. він став Міжнародним комітетом Червоного Хреста. У 1867 р. виникло Товариство опіки поранених у Росії. До нього належала і добре організована українська ланка. Товариство надавало активну допомогу в медичному обслуговуванні й цівільному населенню. У Харкові було організовано поліклініку й дитячу лікарню Червоного Хреста. У Києві засновано Товариство боротьби із заразними хворобами, при ньому Бактеріологічний інститут, лікарню для чорноробів, їхні філії на Подолі, у Подніпров’ї та інших містах.[1, 48]
Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розпадом феодально-кріпосницької системи . У цей період дуже гостро стало питання підтримки нужденних. Систему соціального захисту представляли прикази суспільоної опіки, які створювались у кожній губернії під головуванням цивільного губернатора. З 1810 року прикази перейшли під юрисдикцію Міністерства поліцїї, пізніше- Міністерства внутрішніх справ. Окрім того, соціальну допомогу надавали міські магістрати, дідичі (поміщики) у кріпацьких селах та війти (старости) у поселеннях з вільним населенням. Церковно-монастирські форми допомоги перебували в стані кризи .
У другій половині XIXcт. істотно змінюється управління соціальним захистом. Функції нагляду за суспільною опікою залишились за Міністерством внутрішніх справ; у більшості губерній його здійснювали земські та міські установи, що стали правонаступниками приказів суспільної опіки на місцях. Але в деяких губерніях, де ще не було земських установ, продовжували функціонувати прикази. Державна фінансова підтримка закладів опіки (на кінець XIXcт.) поступово набуває систематичного характеру. Згодом виявляються нові категорії непрацездатних осіб суспільної опіки: незаконнонароджені немовлята і підкидьки, що потребували загального та амбулаторного лікування, прокажені, хронічні хворі, божевільні, безробітні, сім’ї солдат, призваних на дійсну службу. Згідно з Лікарським статутом суспільна опіка мала стосуватися породіль, тимчасово безпритульних неповнолітніх, осіб, покусаних скаженими тваринами, алкоголиків.
Земська система опіки була більш мобільною і прогресивною. До її компетенції входили такі питання: розвиток освіти і запровадження всезагального навчання; опіка безпритульних дітей; організація медичного обслуговування; профілактика зубожіння; організація громадських робіт; соціально-економічна допомога селянству; юридична допомога.
Істотну роль у наданні соціальної допомоги відіграли також органи міського самоврядування (міські думи) та сільські громади, важливу роль відігравала приватна благодійність. Благодійницькою діяльністю займалася також українська письменниця, педагог, активний громадський діяч періоду української революції Софія Русова.
Перша світова війна, революція, громадянска війна призвели до різноманітних соціально-економічних змін в Україні, внаслідок чого в системі допомоги і захисту починає домінувати держава . Вона стає головним суб ’є ктом допомоги ; церква, громадські організації, а також приватні особи не беруть участі в цій діяльності.
Після жовтневого перевороту справою підтримки нужденних починають займатися спочатку Міністерство, а згодом Народний комісаріат державної опіки (НКДО). У квітні 1918 року з метою надання цілеспрямованої державної допомоги тим, хто її потребує, було створено Наркомат соціального забезпечення (НКСЗ). У формуванні адміністративної системи радянського соціального забезпечення значну роль відіграв I з’їзд комісарів соціального забезпечення. Одним із важливих напрямів діяльності державних органів соціального забезпечення в 20-ті роки була боротьба з дитячою безпритульністю. У ці роки було створено дитячу соціальну інспекцію при відділі правового захисту дітей Наркомату освіти, цій проблемі присвячена діяльність видатного педагога А.С.Макаренка.
Важливим напрямом соціальної підтримки була допомога селянству .
В середині 20-их років селянство стало основним об’єктом діяльності НКСЗ.
У 30-ті роки основним завданням соціального забезпечення було проголошено роботу з працевлаштуванням інвалідів, забезпечення червоноармійців та інвалідів війни пенсіями.
У сфері добробуту народу головна увага зосереджувалась на підвищенні оплати праці низькооплачуваних категорій робітників.
Протягом 1928-1932 років було розроблено законодавство про пенсійне забезпечення по старості як самостійний вид соціального забезпечення.
У 1937 році вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення, який мав займатися державним забезпеченням інвалідів праці та інших категорій людей.
Однак, не зважаючи на всі здобутки нової влади, загальний стан забезпечення в 20-30-і роки дослідники відзначають як проблемний та драматичний для українського народу у порівнянні з наступними періодами.