Реферат: Iсторія української драматургії, Г.В. Доброскок

Там борщу, кандьору й хліба

З остюками попоїв... [5]

Не слід говорити, що поет Яків Жарко, котрий ховався за псевдонімом, став ворогом директора Пушкінської бібліотеки до кінця своїх днів.

Але Г. В. Доброскок займався не лише революційною діяльністю. З гідним поваги запалом ставився він і до службових обов'язків. Про характер виконаної в роки його завідування роботи промовисто свідчать річні звіти бібліотеки, деякі з них свого часу були видані окремими книжечками за його редакцією [6]. З них можна довідатися, що з року в рік зростали книжкові фонди, проводилася робота з читачами, та заходи на зразок статистичних досліджень. Особлива увага приділялася придбанню книжкового антикваріату, рідкісних рукописів та видань. Про одне таке придбання повідомляла у січні 1909 року газета «Новая заря»:

«Останнім часом п. Доброскокові вдалося дістати цінні документи з історії Чорноморії, ще ніким не оприлюднені. Їх міський голова п. Діцман запропонував помістити в Пушкінську бібліотеку, знявши з них копії. В пошуках історичних матеріалів п. Доброскоку довелося зустріти пані Г., в якої виявилися серйозні праці її покійного чоловіка, також з історії Чорноморії, і кілька тисяч різних книжок. Всі ці бібліографічні рідкості перебувають в одній з віддалених станиць Кубанської області. Пані Г. висловила побажання подарувати книги Пушкінській бібліотеці, і міський голова вирішив асигнувати п. Доброскокові необхідну суму на поїздку для огляду книг та документів» [7].

На жаль, більшість зібраних тоді цінностей загинула або була пограбована під час окупації Краснодара німецько-фашистськими загарбниками.

А зараз пригадаємо про згадані вище статистичні підрахунки. Якщо повірити їм, то серед українських письменників, чиї твори були в бібліотеці, катеринодарські читачі віддавали особливу перевагу творам завідуючого бібліотекою, котрий ішов у шкалі популярності десь поряд з Т. Шевченком, попереду найпопулярнішого в той час драматурга М. Старицького. Це дає нам право далі поговорити про Доброскока - письменника, не роблячи знижок на його провінційність.

У передреволюційне десятиліття Гаврило Васильович був відомий кубанцям насамперед як козачий драматург. А вперше в місцевих колах про нього як театрального діяча заговорили восени 1906 року, коли товариство українських артистів під орудою С. О. Глазуненка поставило в Зимовому театрі його «Січового орла». Прем'єра відбулася 12 жовтня. Історія донесла досить цікаву рецензію на третю виставу драми, що відбулася 20 жовтня. Автор, котрий приховався під псевдонімом П. К. (П. Кузько? - В. Ч.), був доволі суворий, але викликає довіру. Тому знову зловживемо докладним цитуванням: “Цього разу театр, з дозволу сказати, був далеко не повний, а інтелігенції майже не було... Традиційне пияцтво, бійки запорожців кадіб, з якого пили «горілку» ковшами, та інше... От - усе, що нам дав Доброскок у своїй драмі. В усіх актах п'єси, зв'язаних механічно, а не розвитком однієї спільної ідеї, спів чергується з танцями і традиційною «горілкою». Що ж являє собою герой п'єси «Січовий орел»? Ви гадаєте, що в його особі автор хотів висловити якусь ідею? Так, спроба була, та тільки спроба... Насправді ж «Січовий орел», в зображенні автора, виявився звичайним ходієм, який з егоїстичного почуття любові до дівчини-сироти, звів на дуель двох запорожців, що стояли йому впоперек дороги, з яких один поплатився життям. Пізнє каяття за вчинений гріх не спокутує його злочину. Точніше було б назвати п'єсу не «Січовий орел», котрого автор двічі зробив убивцею, а «Марусею Чугаївною», бо це єдина у п'єсі симпатична особа, центральна постать, на якій зосереджено інтерес п'єси. П'єса не сценічна завдяки довгим монологам дійових осіб і брак у ній руху. Своєю грою приносив публіці задоволення Глазуненко у ролі пияка-запорожця Гаранжі. Добре виконані були ролі шинкарки, Марії Чугаївни та ін. П'єса займе відповідне місце серед посередніх п'єс досить бідного малоруського репертуару» [8].

Скептичні рецензії появилися і в інших газетах, наприклад, в «Заре», що не завадило авторові 3 листопада самому вийти на сцену в ролі головного героя.

Більш проста публіка була поблажливішою до свого драматурга. На першій виставі глядачі викликали автора, а друкарі друкарні «Согласие», де друкувалася п'єса, піднесли її творцеві цінного подарунку. Вже наступного року драму знов поставив аматорський колектив Дмитрівського училища. Присутній на прем'єрі Г. В. Доброскок (10 листопада) був незадоволений. Зате «Січовий орел», показаний трупою Суходольського на гастролях у Києві, справив майже фурор.

Різнобій у глядацькому сприйманні та оцінці його дітища професіональною критикою спонукав Доброскока звернутися до авторитетного історика, дослідника запорозького козацтва Д. І. Яворницького. В листі від 12 грудня 1906 р. він поділився своїми сумнівами: «На сцені п'єса має дуже великий успіх. Та хто може критично поставитися до того, що в ній зображено? З усіх людей, котрих я знаю на Україні, се прямо кажу Вам, тільки Ви можете сказати правдиве слово, бо хто краще за Вас знає про запорозьке життя. Може, на Ваш погляд, п'єса нічого не варта, бо, може, ті люди і ті звичаї, що у мене виведені, - лише химера, а не суща правда. Знов таки пишеш одне, а сцена вимагає іншого. При друкуванні довелося п'єсу трохи переробити. Надішлю Вам так, як вона ставилася на сцені, а Ви, Дмитре Івановичу, будьте ласкаві, напишіть мені про неї відповідь. Вона тепер ставиться в різних містах і в Галичині у Львові.

Ще до Вас прохання: якщо п'єса справді вдалася, мені б дуже хотілося, щоб вона поширилася по Україні, а насамперед для людей, де було колись Запорожжя. Будьте ласкаві, напишіть, чи можна у Вас в Катеринославі знайти видавця, щоб надрукувати її та дешево пустити в народ. Мені, як авторові, ніяких грошей за неї не треба. Тут, що я надрукував, по Кубані розійшлося» [9].

То що ж було насправді: близький до аншлагу успіх чи цілковитий провал? Старі театрали відносно цього вчать, що коли про постановку ще багато літ розповідають легенди, ми маємо непересічне явище. А про «Січевого орла» старожили розповідали багато цікавого: нібито за нього письменник отримав від отамана 2 000 карбованців сріблом, що для показу п'єси у станицях підготували спеціальний поїзд зі сценою, що отаман поставив біля кабінету Доброскока в бібліотеці почесну козачу варту, а кабінет прикрасив великим живописним портретом господаря [10]. Перший успіх заохотив Гаврила Васильовича на нові звершення в кубанській драматургії. От тільки пішов він не по вдало второваному шляху, де чекали його різні блага, з тих, що перелічені вище.

Наступна п'єса «На Кубані», опублікована 1909 року, характером конфлікту нагадує революційну драматургію М. Горького. Як і у «великого пролетарського письменника», драматичні події розгортаються в одній сім'ї, розводячи її дітей на дві непримиренні позиції. Не зійшлись у політичних поглядах, зібравшись ненадовго під рідним дахом, брати - офіцер-фронтовик Остап і перманентний каторжанин-інтелігент Андрій. Переспорив, звичайно, соціал-демократ Келепов, який схилив на свій бік молодше покоління. Марксизм торжествує, але сім'я розкололася, і ніколи її вже не склеїти.

П'єсу завершено 21 березня 1907 року, за десять років до подій, що розкололи не лише кожний російський дім. Виявився розколотим череп усієї держави. На спробу створення революційної агітки відгукнувся у пресі лише друг юності Г. Хоткевич. У статті в «Літературно-науковому вістникові» він, і то мимохідь, зазначив: «На Кубані» Доброскока вельми слабка річ порівняно з його історичними п'єсами» [11].

Прагнучи повернути інтерес глядача, письменник знову звертається до історичного минулого козацтва. Наступною була драма «Козацькі прадіди», створена на замовлення Війська кубанського до урочистостей з нагоди відкриття в Тамані пам'ятника запорожцям, першим кубанським переселенцям, котрі ступили на таманський берег улітку 1792 року. Цей ювілей відзначався дуже широко. На святкування були запрошені депутати від інших козачих військ. Одним із центральних заходів мала стати прем'єра п'єси. Її події охоплюють бурхливий період 1788 - 1793 років, що дав авторові багаті можливості для змалювання батальних і масових народних сцен. Глядач послідовно переноситься від стін Ізмаїла до Слободзеї, на урочисту зустріч військового судді Антона Головатого, котрий повернувся з Петербурга з царською грамотою, і, нарешті, на Кубань. Серед дійових осіб отаман С. Білий, А. Головатий, 3. Чепіга, а також Потьомкін, Суворов, козача старшина, прості козаки. Як і належало, епохальні історичні події накладалися на мелодраматичний сюжет, не раз обіграний авторами книжок про А. Головатого. В його основі історія трагічної загибелі дочки військового судді Марусі, яка виявилася на вістрі нерозв'язного любовного трикутника і була отруєна одним з ревнивих суперників - військовим писарем, підступним польським шляхтичем Іваном Підлесицьким. У виставі взяли участь не тільки всі місцеві артистичні сили, хор та симфонічний оркестр, а й прості козаки, що зображали в масових сценах своїх пращурів. За ескізами для костюмів та іншу сценічну бутафорію Доброскока було відряджено до Харкова і Києва, де він консультувався з найвизначнішими істориками того часу.

У творчому багажі Г.В.Доброскока були інші п'єси: водевіль “Катюзі по заслузі» (цензурний дозвіл 1902 р.), комічна опера «Гайдамака» (Катеринодар, 1911 р.) і тричі перероблювана «Шинкарка», опублікована також 1914 року. Окремими книжечками виходили його деякі оповідання: «Хам» (Харків, 1911), «Крамольник» (Катеринодар, 1907), «Тіням минулого» (Катеринодар, 1911) та інші. 1910 року в «Кубанском курьере» щономера публікувалася його історична повість про «персидський бунт» чорноморських козаків «За права і вольності».

Серед інших культурних ініціатив драматурга - нездійснена спроба видання в Катеринодарі 1907 року першої української газети «Кубанська громада», активна лекційна діяльність у «Просвіті», наукових і культурницьких товариствах.

Фатальну крапку у бурхливій творчій і громадській діяльності ставить квітень 1917 року, коли письменник врешті кидає кубанській громадськості своє довгоочікуване «не можу мовчати». Він випускає листівку «Викриття катеринодарських громадських діячів», в якій поіменно називає агентів охранки з місцевої еліти: Розанова, Пушкарьова, Любомудрова, Боголюбова. На письменника звалюється гнів преси, міської думи, спілки міських службовців, куди він входив як завідуючий бібліотекою. Всі заслуги Доброскока перед Кубанню перекреслювалися моментально. Н. Аркадьєв, публіцист газети «Листок войны», дійшов до того, що вимагав психіатричного огляду письменника. Внаслідок скандалу Гаврила Васильовича звільняють з посади завідуючого, він назавжди залишає літературу і навіть вирішує повернутися на батьківщину.

Звідтоді, що б він не робив, усе буде пізніше поставлене йому за провину і врешті-решт приведе до розстрільної камери Краснодарського НКВД.

Скупі архівні свідчення і протоколи допиту після арешту в загальних рисах змальовують вигадливу канву останніх двадцяти літ його життя. Ось він кандидат до установчих зборів від української партії соціал-революціонерів по Харківському виборчому округу, член земельної управи у Харкові, робота на посаді голови Деркачівської сільської ради. Два роки поза Кубанню вмістили і відступ з петлюрівською армією до Києва, і роботу в Миколаєві, евакуацію до Галичини та повернення через Одесу на «самостійну Кубань». Після встановлення в краї радянської влади він працює вчителем української мови в станиці Полтавській, директором української школи в Краснодарі, вчителем школи для дорослих при спиртозаводі, звідки його і повезли на місцеву “Луб’янку”.

Заарештували Г. В. Доброскока на диво пізно - в лютому 1938 року, коли багато товаришів по революційній боротьбі та письменницькому ремеслу були або розстріляні, або обживали сніги Крайньої Півночі. В'їдливий слідчий, уважно вивчивши біографію підслідного, врахував та інтерпретував «як треба» все, що заслуговувало бодай найменшої уваги. Виходило, що з перших днів переможної ходи соціалізму по кубанській землі Доброскок лише й займався гуртуванням есерівської повстанської групи. Як водилося, його били, залякували, радили не ускладнювати свого й без того безнадійного становища. І він капітулював. Спочатку підмахнув список «членів своєї організації», потім визнав себе керівником. Виявилося, він збирався створити на території Кубані та України буржуазну республіку. 14 лютого 1938 року енкаведистська на «трійка» винесла йому свій звичний вирок. А 7 березня 60-річного Доброскока потягли на розстріл... [12].

Настав час віддати данину одному з помітних трударів кубанської культурної ниви і тим самим заповнити ще одну прогалину в нашій трагічній історії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Городецкий Б. М. Биобиблиографические материалы о Северном Кавказе. Литературные деятели Северного Кавказа // Северо-Кавказский альманах на 1908 –1909 гг. – Екатеринодар, 1908. – С. 255.

2. Відділ рукописних фондів та текстології інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України: Ф. 119. № 79.

3. Чумаченко В. Гаврила Васильевич Доброскок. Материалы к биографии // Кубань: проблемы культуры и информатизации. 1996. – № 1. – С. 21–22.

4. Чумаченко В. Гаврила Васильевич Доброскок. Материалы к биографии... С. 22.

5. Льова Колючка. Діячам Катеринодару. Доброскоку// Заря (Екатеринодар). – 1906. – № 18.