Реферат: Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади

У XIXст. деякі обрядові приписи почали входити в супе­речність з новими соціальними умовами і певною мірою галь­мували суспільно-економічний та культурний розвиток укра­їнського єврейства. В народі дедалі більшої популярності здобували ті рабини, котрі намагалися полегшити тягар 613 заповідей іудаїзму (міцвот). Не порушуючи духу й літеру Закону, вони, однак, вважали, що єврей "має жити в Торі, а не вмерти в ній". Поширюються так звані обрядові фікції, спря­мовані на те, щоб "перехитрити" приписи, які важко було ви­конувати за нових умов.

Ліберальні налаштування розбивалися об жорстку, навіть жорстоку антиєврейську політику царату. За Миколи І по­силюються спроби насильницького хрещення євреїв. Проте утворені Олександром І Комітет для всіх євреїв, які навер­таються у християнство, та Товариство ізраїльських христи­ян у 1833 р. довелося закрити. Незважаючи на пільги, ба­жаючих вступити в ці об'єднання було надзвичайно мало.

Політика російського уряду спрямовувалася, з одного боку, на асиміляцію євреїв, а з іншого — на утиски їх аж до виті­снення з країни. Російські ідіоми черта оседлости, погром, процентная норма (частка євреїв, яка допускалася в навчаль­них закладах) увійшли в інші мови без перекладу. В житті євреїв періоди відносного спокою змінювалися спалахами ненависті, стихійними або інспірованими погромами, новимиантиєврейськими законами (за царювання Олександра IIIвидано 65 антиєврейських законів, за Миколи II— ще 50). Голова Комітету міністрів С.Вітте визнавав: політика влади призвела до того, що "звичайно, не всі євреї зробилися рево­люціонерами, однак, поза сумнівом, жодна з націй не дала Росії такого відсотка революціонерів". Історик С.Дубнов писав: "Євреї давали для революції армії бійців у пропорції, яка перевищувала їхню кількість в країні, але ця пропорція на­вряд чи відповідала їхнім стражданням".[8.,26]

Водночас серед євреїв поширюються ідеї сіонізму, спочат­ку досить стримано зустрінуті ортодоксальними рабинами. Вважаючи, що зібрання народу Ізраїля на святій землі має здійснитися не людськими, а Божими зусиллями, вони не поспішали простягнути руку першим сіоністам.

На першу половину XIXст. припадає активна інтелекту­альна діяльність представників галицької таскали (просвіти). Вона пов'язана з іменами багатьох визначних вчених. Серед них засновник науки іудаїзму Соломон-Єгуда Раппопорт (1790 —1867), який розробив критичний метод дослідження єврей­ської історії та літератури, а також Нахман Крохмаль (1785— 1849), який простежив витоки єврейської традиції у своїй зна­менитій праці "Путівник для заблукалих у наш час". Гаска-ла Галичини мала суттєву відмінність від німецької; друга відзначалася потужним асиміляційним компонентом. Висо­ка концентрація єврейського населення в Галичині (12% всіх мешканців), дуже високий релігійно-філософський рівень рабинів скерували гас калу тут по шляху збереження й роз­витку традиційних релігійних цінностей.

Водночас реформізм в іудаїзмі не набув помітного поши­рення в Україні, хоча чимало єврейської інтелігенції вислов­лювалося на його користь досить рішуче. "Внутрішня релігій­но-побутова реформа, — писав С.Дубнов, — становить кричу­щу необхідність".[2.,170]

1.2. Суперечливість процесу емансипації радянського єврейства. Іудаїзм після 1917р.

1917 рік дощенту потряс сталий побут єврейських місте­чок. Радикально настроєна єврейська молодь взяла досить активну участь у руйнуванні того, що так чи інакше асоцію­валося з межею осілості. Руйнації піддавалися й освячені релігією традиції та звичаї. Вона набувала специфічних для перших післяжовтневих років форм: активна антирабиністична кампанія, демонстративні виходи на роботу в суботу і в дні найбільш шанованих релігійних свят, влаштування в си­нагогах робітничих гуртків і світських шкіл. Комсомольці організовують показові суди над релігією, носять на Паску опудала рабинів, з ентузіазмом перелицьовують на новий лад тисячолітні свята.

Після громадянської війни, яка призвела до значних жертв (втрати українського єврейства досягли, за деякими підрахун­ками, 75 тисяч осіб) єврейські містечка було знекровлене. Євреї діставали до того ж можливість селитися у великих містах, де мешкання їх за царату заборонялося. Результати позначилися дуже швидко: якщо в 1897 р. у 21 великому місті України жило 415 тис. євреїв, то в 1923 р. — 764 тис. (50% єврейського населення України). Набувають поширен­ня змішані шлюби — явище до революції серед євреїв в Україні вкрай рідкісне. Досить згадати, що вимога Закону, згідно з яким за жінкою, котра вийшла заміж за не єврея, відправлявся поминальний обряд як за померлою, свого часу виконувався досить послідовно.

У 1925 р. змішані шлюби становили 4,2% всіх шлюбних союзів, які укладали на Україні євреї-чоловіки, і 4,7% — євреї-жінки, а вже в 1927 р. відповідно 5 і 5,5% . Це набагато мен­ше змішаних шлюбів, укладали в цей час євреї РСФСР, котрі проживали в основному у великих промислових і культур­них центрах, але більше, ніж у Білорусії, де емансипація євреїв від форм буття, що склалися в рамках межі осілості, відбува­лася складніше.[10.,25]

Життєва перспектива більшості мешканців містечок, об­межена колом так званих "єврейських професій", перестала бути фатальною. До середини 20-х років, наприклад, істотно зростає частка робітників і службовців серед загалу єврейського населення. 150 тисяч євреїв України і Білорусії зай­нялися сільським господарством. З'являються єврейські сільськогосподарські поселення в Північному Криму, побли­зу Кривого Рога і Херсона, в інших краях України. Між 1924 і 1930 роками 9526 єврейських сімей заснували 162 аграр­них поселення.

Важливим секуляризуючим фактором, який справив над­звичайно складний і суперечливий вплив на світогляд ук­раїнського єврейства, стало дуже активне залучення євреїв у партійно-радянський апарат. У 1925 р., наприклад, вони становили 25% партійних і державних функціонерів, 26,7% від загальної кількості службовців в економічних і фінансо­вих органах. Високою була частка євреїв також у науці й культурі.

В Україні досить активно відкриваються культурно-освітні єврейські заклади. У 1924/25 навчальному році в УСРР працю­вало 342 школи з єврейською мовою навчання, а в 1929/30 р. — вже 786. Діяли три автономних райони; єврейські ради функціонували в 77 селах і 69 містечках (1929); 46 судів розбирали справи на ідиш. Водночас дуже жорстко викорі­нюються традиційні осередки єврейської культури, освіти й виховання — хедери і талмуд-тори, не кажучи вже про при­ватні училища й гімназії. Викорінюється навіть підґрунтя єврейської традиції — з початку 20-х років відбувається по­силена дегебраїзація, тобто витіснення мови іврит, богослуж­бової мови, що, разом із тим, єднала євреїв різних країн і в той час уже почала відроджуватися як мова спілкування. "Ма­теринською мовою єврейської маси визнається ідиш, а не іврит (староєврейська мова), — наголошувалося в постанові нарком-освіти УСРР (серпень 1920 р.). — Ідиш є мова викладова по всіх єврейських школах всіх типів на всій території УСРР. Викладання на мові іврит... забороняється".[10.,45]

Особливо наполегливими у викорінюванні "вогнищ мра­кобісся" були єврейські секції при партійних комітетах. Вони наполягали на закритті хоральних синагог, вимагали нещад­ного придушення "дрібної єврейської буржуазії, яка підняла голову і згуртовується навколо релігійних установ".

Оцінюючи ставлення партійно-державних структур того періоду до іудаїзму, слід визнати, що в цілому воно визнача­лося загальним підходом до релігії, тобто спрямованістю наїї викорінення. Однак, підкреслюючи необхідність боротьби з "єврейським клерикалізмом", "подолання впливу рабинів на трудящі єврейські маси", комітети КП(б)У, особливо її керівні органи, тоді усвідомлювали, що у випадках, коли ет­нічні й конфесійні рамки практично повністю збігаються, антирелігійна кампанія може досить глибоко зачіпати націо­нальні почуття. Ставлення до конфесій, до яких належали національні меншості у Україні у першій половині 20-х років, ще визначалося необхідністю забезпечення підтримки в бо­ротьбі з "православною контрреволюцією", а також сприят­ливого міжнародного реноме радянської держави в очах "сві­тового пролетаріату". Тому відомо кілька випадків толеран­тного ставлення до синагоги. Наприклад, 4 листопада 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову за фак­том реквізиції молитовного приміщення в Золотоноші (нині Черкаської обл.). У ній містилася вимога повернення при­міщення віруючим і негативна оцінка самого факту рекві­зиції, який на фоні збереження сакральних об'єктів інших релігій міг образити не тільки релігійні, а й національні по­чуття громадян.

Втім, у такій самій ситуації громада просила повернути відібрану в 1923 р. харківську синагогу — політбюро ЦК КП(б)У відмовило віруючим. І вже в той період релігійні організації, в тому числі й іудейські, потрапляють під жорст­ку опіку "органів", що націлюються на "розкладання і роз­шарування громад", вкорінення в них інформаторів (найчас­тіше вони вербувалися з числа парафіян), маніпуляцію гру­пами віруючих для досягнення конкретної політичної мети.

У 1924 р., за даними НКВС УСРР, в республіці зареєстро­вано 1026 іудейських громад, які об'єднували 138583 вірую­чих. Звичайно, дані ці дають надто приблизне уявлення про релігійність єврейського населення. Викликає сумнів і сама можливість перелічити релігійних людей "по головах", най-скоріше до офіційних паперів потрапили лише засновники релігійних товариств. У кожному разі дослідження, здійснені етнографами в кордонах колишньої межі осілості (1923 р.), дали такі результати: 28,4% опитаних євреїв вважали себе релігійними, 18,6 — напіврелігійними і 52,7% — нерелігійними. Цікаво, що водночас тільки для 8,7% днем відпочин­ку була неділя, для решти — субота.

Наприкінці 20-х років, як відомо, ставлення до релігії з боку партійно-державного керівництва різко стає жорсткі­шим. Поряд з церквами, костелами закриваються й синаго­ги. Проблема набуває забарвлення, яке відповідає псевдотеорії "загострення класової боротьби в міру побудови соціалізму". Ось лише одна оцінка із сотень їй подібних, що належать до "великого перелому": "Єврейська зарубіжна буржуазія, — писав у 1931 р. журнал "Воинствующий атеист", — нама­гається насадити в СРСР єшиботи, сенс організації яких для них полягає в тому, що ці рабинські училища готовлять фа­натично відданих завданням буржуазії агентів, проповідників націоналістичних тенденцій, що розладнують всілякими спо­собами соціалістичне будівництво".; По осередках іудаїзму завдається нищівних ударів, а протягом другої половини 30-х років розгрому піддається й світська єврейська культура, скасовуються національні райони. Про захланність винищен­ня пам'яток матеріальної й духовної культури засвідчують численні факти, хоча, на нашу думку, достатньо було б і цьо­го: працівники Артемівського обласного архівного управлі­ння просили дозволу на передання кількох сувоїв Тори, які пишуться на пергаменті, місцевим організаціям для виго­товлення піонерських барабанів.

Деяке пожвавлення релігійного і взагалі єврейського жит­тя в Україні настало після приєднання до СРСР Західної України (1939 р.), Бессарабії та Північної Буковини (1940 р.). Однак дуже швидко єврейські організації, навчальні й нау­кові заклади тут розпущено, а десятки тисяч євреїв, так зва­них "ненадійних елементів", заарештовано або вислано до Сибіру та Казахстану.

Катастрофа європейського єврейства в часи Другої світової війни

Друга світова війна призвела до величезної трагедії ук­раїнського єврейства. В Галичині було знищено близько 98% євреїв, які залишалися там протягом гітлерівської окупації. Серед євреїв, котрі мешкали в східних окупованих регіонах, у живих лишилося не більше як 1% (деякий виняток — так звана Трансністрія, де визволення дочекалися 15—20 тис. з 185 тис. місцевих євреїв, та Чернівці, де гітлерівці не встигли знищити до приходу Червоної Армії 16 тис. євреїв). Май­же повністю знищено таку самобутню єврейську етнолінгвістичну й етноконфесійну групу, як кримчаки; попри нама­гання експертів допомогти іншій єврейській етнолігвінстичній й етноконфесійній групі — караїмам і довести Берлінові їхнє начебто "неєврейське" походження, їх також було розст­ріляно.

Відомостей про те, що радянське керівництво розглядало проблему євреїв в окупованій Україні і взагалі на окупова­них землях, немає. Разом з тим повсюди були люди, котрі допомагали їм з власної ініціативи. Ще задовго до удержав­лення України єврейські організації розшукували таких осіб і широко повідомляли про них світові. До почесної книги "Праведники миру" занесено митрополита Андрія Шептицького, луцького музиканта Вітольда Фуменка, священика Покровської церкви Києва Олексія Глаголєва, рівненчанина Якова Сухенка. Після здобуття незалежності України ці по­шуки набу?