Реферат: Иван Франко
Прийде нове життя, добре нове у світ.
Образ коменярів, озброєних важкими залізними шолотами, під ударами яких рушиться скеля старого задушливого світу, виростає до узагальненого показу революціонерів, борців за нове життя, за добро і щастя.
Образ коменярів, який з надзвичайною силою втілює красу і велич колективної праці, не втратив свого ідейного й художнього значення і для нас. Як коменярі падають на шляху до нового життя, знесилені, так і інші, що заступають на їхнє місце, йдуть, не збавляючи кроку, бо їм світить ясність ідеалу:
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
Лірика поета будить сумління, допомагає вистояти в будь-яких життєвих випробуваннях, кличе на боротьбу. Але як сказав Михайло Коцюбинський: „Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного”.
Відколи існує людина на землі, існує кохання – чисте, благородне почуття. Тема кохання – вічна тема в літературі. Наврядчи знайдеться хоч один поет у світовій літературі, котрого б не хвилювала, не бентежила ця тема. Та Іван Франко, звернувшись до інтимної лірики, сказав у літературі про кохання своє, неповторне, глибоко хвилююче слово. Чи можна залишитись байдужим, читаючи такі вірші як „Не знаю, що мене до тебе тягне”, „Так, ти одна моя правдивая любов”.
Франко зізнається: „Хвилини, в котрих я любив..., були, може, найкращі в моїм житті – жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості”.
Трьох коханих послала доля поету, але дружиною стала четверта – Ольга Хоружинська. Жінка, яка ділила радощі і горе, яка створювала умови для творчості, була жінкою-другом, жінкою-сподвижницею.
Як і кожна людина, І Франко мріяв про велике кохання, про гарну і вірну подругу свого життя. І, мріючи, він створив собі ідеал кохання і коханої. Його дівчина повинна була бути вродлива, щира і розумна, палкої вдачі і передових поглядів, щоб стала для нього і чарівною дівчиною, і вірною дружиною, і надійним товаришем.
Цей ідеал молодий Франко шукав і в житті, а коли не знаходив – тужив за ним і знову шукав. Він так вірив, що любов врятує його від отих земних незгод. Але нажаль він помилився. Його доля була не настільки проста. Отже тільки праця... Ось що тепер його врятує.
Були у Франка свої дні журби, і часто його життя тягнулось за ним, наче воєнний табір. Але він ніколи не був песимістом, ніколи не відокремлював себе від народної недолі, не замикався у власних стражданнях. Тому він мав повне право на весь голос заявити:
Я син народа, що вгору йде,
хоч був запертий в льох.
Мій поклик – праця, щастя і свобода,
я є мужик, пролог, не епілог.
Він був справді сумлінням нації і її інтелектуалом. Маленькою краплиною, в якій відзеркалювалась доля його народу, віками гнобленого і віками пригніченого. Незважаючи на всі свої кривди, образи та страждання, Іван Франко з трепетом у душі дивився, як прокидається український народ, прагне до справедливості і правди та шукає до них шляхів. Уже задля цього міг нести ціле своє життя важкий хрест.Не зважаючи на життєві негаразди, письменник з гідністю виходив з будь-якої складної ситуації.
І коли Іван Франко саме на цих теренах великою людиною став, то завдячувати це він міг виключно собі, заплативши за свою велич важкою ціною своєї тяжкої долі, щоденною боротьбою з оточенням, обставинами і самим собою.
В сучасному світі можна тільки позаздріти силі його могутньої волі та шляхетному характеру. Можливо саме цих рис нам іноді бракує для досягнення своїх мрій та сподівань.
Найбільше, що вражає і вражатиме в нім – це його прагнення до правди, справедливості, істини, майже не властиві у ті часи українській нації. Провиною всьому був страх, навіяний (або прищеплений) українцям самодержавною владою, цілью якої було винищення цієї нації взагалі. Подібні почуття загоняли жертв самодержавного строю у глухий кут, більшість не знала, як поводитись себе з суровою владою. Люди боялись ділитись між собою власними думками, щодо нестерпного життя, бо ніхто не знав якими наслідками все це могло обернутись.
Знаючи все це, І. Франко сам вирішив, що для нього головніше майбутнє своєї Батьківщини. В його характері і нетрадиційній, майже неукраїнській, волі – саме сконцентрована його велич. Для нас навіки залишиться таємницею як людина може переступити через своє особисте життя, та присвятити його народові. Звісно його діяльність зробила величезний внесок у самовизначенні українців, але на початку свого життєвого шляху він не знав вдасться йому виконати свої задуми, чи ні.
На мою думку, якщо б в нашій державі було більше патріотів, схожих на І. Франка, то наш народ був більш сплаченим та єдиним. Кожний громадянин відчував би відповідальність за майбутнє України і робив би свій вклад, хоча б маленький, але все ж таки значний для Батьківщини.
Треба задуматись над словами І. Франка, які є дуже актуальними у наш час: „Я можу здригатися, можу тихо проклинати свою долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням”. Ці слова дійсно дуже важливі і ми повинні до них прислуховуватись.
Такі люди як він змогли донести до нас культуру, мову українського народу, хоча їм було дуже тяжко. І ми, в свою чергу, повинні передати естафету наступним поколінням. Але нажаль не всі українці це цінують та звертають на це увагу.
Івана Франка називали Коменярем, Вічним революціонером і Духом неспокою, Титаном праці і думки, але все це дозволяло спокіно дивитись, як кожного дня він відчайдушно бореться з нуждою, бореться за виживання, подібно до того, як це чинимо сьогодні. Він був відомим ученим, з його думкою рахувався вчений світ, був членом Академії наук, першим серед українців, який мав дістати Нобелівську премію, але його не допустили до звичайної доцентури у Львівському університеті.
Він, Франко, став непотрібним для цієї справи. Він став зайвим.Його треба було спихнути і оголосити політичним трупом та порекомендувати зайнятись тихою наукою, яка б, до речі, нікому не шкодила. Оскільки створена Франком радикальна партія могла мати одного лідера, то вона розлетілась на нові з новими лідерами та опікунами народу.