Реферат: Категорії естетики "комічне" і "трагічне". Функції мистецтва

Третьою основною естетичною категорією є комічне. Комічне, як і трагічне, має міфілогічні джерела і пов’язане з життєстверджуючим, оптимістичним світосприйняттям бога Вакха – бога вина, виноробства, щедрого виночерпія.

Щодо мистецької практики, то привертає увагу той факт, що навіть у ХХ столітті триває своєрідне відкриття саме авторів комічних творів. Йдеться про спадщину Менандра – видатного комедіографа доби еллінізму.

Як зазначають фахівці, раніше знали, якою славою користувався він, знали, що його наслідували римські комедійні поети, котрі постійно посилались на нього. Було відомо, що антична критика високо цінувала Менандрові комедії, що вивчали у школах та декламували на банкетах, що він написав понад 100 п’єс. Проте твори Менандра загубились, за винятком деяких фрагментів і збірки афоризмів, яку склали в давні часи шанувальники поета. Таку саму високу оцінку спадщині Менандра дає і мистецтвознавець В. Ярхо у роботі «Біля джерел європейської комедії».

Проте ХХ ст. принесло справжню радість усім шанувальникам давньогрецької культури. У 1905 році, а потім у 1956 році археологами були знайдені рукописи Менандра і відновлені тексти його п’єс «Полюбовний суд», «Відлюдник» та інші. Це, у свою чергу, дало змогу реконструвати більш об’єктивну картину розвитку комічного жанру в давньогрецькій літературі. На противагу добре знаним «політичним» комедіям Арістофана комедії Менандра присвячені повсякденним життєвим проблемам. Не гротескні образи, не фантастичні істоти і не герої міфів, а сучасники письменника, здебільшого представники нижчих верств населення: городяни, селяни, гетери, воїни, раби – були персонажами його комедій. Менандр показує життя приземлене, героїв списує з людей звичайних.

Отже, мистецька практика щодо втілення комічних суперечностей розпочалася з часів античності, була багатожанровою і стала фундаментом у розробці комедійних тем, відтворенні гумористичних, сатиричних, іронічних або гротескних характерів.

Теоретичне осмислення комічного також має тривалу і складну історію, витоки якої тяжіють до естетики Арістотеля. Важливо зазначити, що саме Арістотель запропонував такий підхід до аналізу комічного. Цей аналіз спирався на принцип контрасту, протистояння: потворного і прекрасного, трагічного і комічного. Арістотелівський підхід в історії естетики повторюватиметься неодноразово, змінюючись залежно від того, якої системи категорій дотримується дослідник. Так, комічне розглядається через протистояння нікчемного і піднесеного, псевдозначного і значного, безкінечної доцільності і безкінечного свавілля.

На межі ХІХ і ХХ ст. з’являються дослідження Зігмунда Фрейда «Дотепність і її ставлення до безсвідомого» та Анрі Бергсона «Сміх», які відкривають нові шляхи у дослідженні комічного завдяки наголосу на ролі безсвідомомих психічних процесів у виникненні сміху – емоційно-естетичної реакції на комічне.

У сучасній естетичній науці стосовно сміху вживають поняття «синкретичний», тобто такий, який об’єднує різні форми сміху. Комічне має різноманітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам. Це гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Спираючись на форми комічного, митець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мистецьких творах. І хоч, скажімо, творчість таких письменників, як Ф. Рабле, М. Гоголь, М. Твен, Б. Шоу, К. Чапек, А. Чехов, Остап Вишня, пов’язана з жанром комедії, кожний з них створив, власний, «сміховий» світ.

Щодо специфічних ознак конкретних форм комічного, то гумор – це м’яка, доброзичлива форма сміху, специфічне переживання суперечливості об’єкта, в естетичній оцінці якого поєднується серйозне і смішне. На відміну від гумору сатира – гостра форма комічного, специфічний засіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось невідповідне, за допомогою перебільшення, загострення. Мистецтво неодноразово використовувало сатиру для соціальної критики, відкриття повторних явищ у дійсності або негативних рис характеру людини. Сатира, як і гумор, широко використовується у мистецтві впродовж усієї його історії.

Однією із форм комічного є іронія. Іронічний сміх ще називають інтелектуальним, підкреслюючи цим глибокий внутрішній зміст, який вкладається в емоційну реакцію людини на певний конфлікт. Іронічний сміх заснований на контрасті вже побаченого і прихованого, коли за формально позитивною оцінкою стоять доступні лише небагатьом заперечення і глузування.

На відміну від гумору і сатири іронію досить рідко використовують у мистецтві, адже втілення в мистецькому творі іронічного сміху, з одного боку, підвладне лише високообдарованому митцю, а з іншого – потребує освіченої, інтелектуально розвиненої аудиторії. Серед блискучих зразків «іронічних» творів слід назвати твори Еразма Ротердамського «Похвала глупості» і Джонатана Свіфта «Казка бочки», «Скромна пропозиція для дітей ірландських бідняків».

Комічне в соціальному аспекті виражає життєдіяльність індивіда, яка не відповідає суспільно-іронічній необхідності. Для суб’єкта комічного не існує руху історії, її суперечностей, тому фактично не існує проблем пізнання, освоєння і перетворення соціальної дійсності. Комічне розкриває людину як соціально пасивну істоту, яка байдужа до боротьби за нове. На противагу трагічним героям, які уособлюють суспільно значиму діяльність, пристрасть, бажання оновлення дійсності, суб’єкт комічного позбавлений цих благородних, піднесених якостей.

До основних естетичних категорій належить і категорія «трагічне».

Як відомо, термін «трагедія» має міфілогічні витоки і пов’язаний з культом бога Діоніса, який поєднував протилежні функції: родючості землі, виноградства, символ високих врожаїв і функцій смерті, виступав як волордар душ мертвих.

Бог Діоніс як носій землеробського культу протиставлявся богу Аполону як виразнику психології родової аристократії.

На честь бога Діоніса влаштовувалися щорічні релігійно-культові свята – діонісії, на прикінці яких в жертву богу приносили козла.

Класичним зразком трагічного є давньогрецька трагедія, а перше теоретичне пояснення її специфіки пов’язане з працею Арістотеля «Поетика».

На думку Арістотеля, трагедія має перевагу над іншими жанрами, оскільки здатна емоціно впливати на людину, стимулює катарсичне співпереживання, спонукає читача і глядача до співучасті в морально-психологічній оцінці подій, які розгортаються. За Арістотелем, трагедія має складатися з шести елементів: фабули, характеру, мовного висловлювання, думок, сценічного оформлення і музичної композиції.

Особливого значення Арістотель надав фабулі, її окремим елементам. Фабула, на думку філософа, повинна бути чіткою, мати такий обсяг, щоб її легко було запам’ятати. Він вважав, що дія трагедії мала відбуватися протягом одного обороту сонця. Теорія трагічного Арістотеля спирається на мистецьку практику, передусім на творчість Гомера та Сокофла.

Важливе місце в розмовах Арістотеля про трагедію посідають людські почуття, передусім страждання і страх. Через сприйняття страждання героя глядач переживає стан катарсису – очищення, починає співчувати герою, аналізує та оцінбє власне життя. Так виявляється естетична і морально-етична сутність трагічного.

В умовах античності трагедія насамперед розглядається як розкол цілого на ворогуючі частини наслідком чого є загосрення трагічних конфліктів влади, обов’язку, честі.

В античних трагедіях важливу роль відіграють доля, рок, які тяжіють над героєм. Спроба героя піднятися над долею призводить до його загибелі. Найбільш послідовно принципи давньогрецької трагедії втілені у творчості Есхіла, Сокофла та Евріпіда.

Зовсім в іншому аспекті подана трагедія в часи середньовіччя. Присвячуючи своє життя богу, трагічний герой уособлював передусім ідею страждання, мучеництва. Наслідком трагічної дії виступали почуття втіхи, розради. У сучасній літературі можна навіть зустріти визначення середньовічної трагедії як «трагедії втіхи і розради».

На межі середньовіччя і доби Відродження формується творчість видатного італійського поета, засновника італійської літературної мови Данте Аліг’єрі. Вершиною творчості Данте є написання впродовж 1307 – 1327 рр. поема «Божественна комедія», що складалася з трьох частин – «Пекло», «Чистилище», «Рай» і 100 пісень, які сприймаються як своєрідна поетична енцмклопедія середньовіччя. Цей твір примусив сучасників принципово по-новому подивитися на «вічні» проблеми: сенс людського життя, філософію смерті, значення моральних цінностей. Ці «вічні» проблеми мають лише трагічне вирішення, адже фіналом людського життя є смерть. Проте тема вічності життя через спадковість поколінь пов’язала дантівську інтерпритацію трагічного з поняттям пафосу - глибоким внутрішнім переживанням, хвилюванням і пристрастю.

Важливі теоретичні зміни в розумінні природи трагічного виникають завдяки творчості англійського драматурга Уїльяма Шекспіра. Видатний гуманіст доби пізднього Відродження, Шекспір у своїй творчості відобразив соціальні суперечності, які передували Англійській революції XVII ст.

У творчій спадщині Шекспіра трагедія займає особливе місце. Впродовж життя він написав як трагічні хроніки «Генріх IV», «Річард ІІ», «Річард ІІІ», так і твори, в основнову яких було покладено зображення глибоких соціальних конфліктів, відбито масштабні суспільні суперечності - «Гамлет», «Король Лір», «Макбет».

У трагедіях Шекспіра, на відміну від попередніх епох, наголос робиться на долі людини, що пов’язана з іншими людьми, цій зв’язок створює такий своєрідний феномен, як «світ людей». Трагедії Шекспіра позбавлені залежнсті героя від сил долі чи волі бога. Практично кожна п’єса англійського драматурга несе в собі проблему моральних пошуків, діє відповідно до свого розуміння честі, обов’язку, гідності.

Можна погодитися з твердженням дослідників творчості Шекспіра, що «нова людина» за часів Шекспіра вже визначила свою мораль – макіавелізм у політиці, війна всіх проти всіх у соціальному житті, віра в силу грошей в усіх сферах життя, навіть до найінтимніших, таких як любов, дружба, - почуттів, які особливо цінував Шекспір, тобто всього того, що узагальнено можна назвати людністю.

На відміну від митців середньовіччя, Шекспір, по суті, не порушує проблем релігійних почуттів людини; релігія не виступає значним чинником у розгортанні трагічної дії. Своєрідниа нейтральність щодо релігійних почуттів є важливою ознакою світосприймання людини пізнього Відродження. У цю добу увага концентрується на морально-етичних цінностях, на вірності ідеалам. Тому смерть як обов’язкови елемент трагічної дії є водночас свідченням вірності ідеалам людини, вірності даній клятві – незалежно від того, стосується це державних проблем («Гамлет») чи особистих людських почуттів («Ромео і Джульєта»).

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--