Реферат: Категорія другорядного члена речення

Л.В.Щерба зазначав, що “існування будь-якої граматичної категорії зумовлюється тісним, нерозривним зв’язком її змісту і всіх її формальних ознак. Не бачачи змісту, не можна встановлювати формальних ознак, оскільки невідомо, означають вони щось, а відповідно, чи існують вони як такі, і чи існує сама категорія” [1, 65].

Синтаксична категорія другорядних членів речення1, теоретичне обґрунтування якої склалося історично у традиційній лінгвістиці, сьогодні потребує нового переосмислення. Пов’язано це з тим, що поняття другорядних членів речення намагаються замінити або й відкинути взагалі на тій підставі, що воно не відображає суті синтаксичних явищ у реченні, а самі члени речення не завжди однозначно відображають семантичні його аспекти. Еклектизм членів речення виявляється у своєрідній їх асиметрії щодо змістових компонентів його структури. Ще більше заперечення статусу другорядних членів речення викликало розмежування і вивчення формальної і змістової сторін як автономних. Багатоаспектність речення як найвищої синтаксичної конструкції водночас сприяє чіткішому осмисленню формально-граматичної і функціональної природи категорії членів речення взагалі.

Ахіллесовою п’ятою традиційної теорії членів речення було намагання виробити їх класифікацію з урахуванням якогось одного критерію — чи то формально-граматичного, чи семантико-синтаксичного без урахування взаємозумовлюваної їхньої природи. Відповідно випадки невідповідності форми і змісту члена речення, відсутність чітко закріпленої форми за тим або тим членом речення і синкретизм їхньої семантики викликають або ж заперечення категорії другорядних членів, або її суттєву перебудову. Уже в традиційній лінгвістиці суперечки стосувалися труднощів диференціації другорядних членів речення, що очевидно призвело до фактичного їх заперечення у [2] (та [3]) (за ред. Н.Ю.Шведової)2. Сучасна лінгвістична теорія центром перегляду загальної теорії членів речення обирає й головні члени речення, і найперше, підмет. Зацікавлення семантикою речення, виділення та аналіз засобів вираження в реченні семантичного суб’єкта у формах непрямих відмінків показали, що підмет начебто може бути виражений і непрямим відмінком. Однак тут не враховано синкретизм тих словоформ у непрямих відмінках, які передають суб’єктну семантику, а підмет семантично не виявляє лише значення агенса (діяча).

Т.П.Ломтєв поняття членів речення замінює поняттям позиційної значущості, позиції, позиційної ланки у структурі речення, яку займає певна словесна форма, і речення відповідно являє собою “структуру позицій, які займають у ньому словесні форми...” [4, 44]. Однак при цьому визначаються головні і другорядні позиції, повнозначні і неповнозначні, залежні і незалежні. Такий погляд видається коректним і показує намагання виявити позиційну структуру будь-якого речення з урахуванням причин, що спричиняють ту чи іншу позицію словоформи у загальній семантико-синтаксичній структурі речення.

Вбачаючи наступність та еволюційність теорії синтаксемного аналізу стосовно теорії членів речення, А.М.Мухін вважає, що за поняттями синтаксеми і члена речення стоять дискретні одиниці, що виділяються в реченні на основі характеру синтаксичних зв’язків. Синтаксеми — це елементарні, тобто синтаксично неподільні одиниці у структурі речення, тоді як члени речення можуть бути синтаксично членованими [5, 21-22]. Члени речення часто втрачають свій внутрішній розподіл на головні і другорядні, коли встановлюється їхня синтаксична семантика. Вони часто передають тотожні синтаксичні значення3, через що у поняттях головних і другорядних членів речення поєднуються різні синтаксичні одиниці, що мають свої змістові і формальні ознаки: з одного боку, ядерні і неядерні компоненти речення, з другого — синтаксеми. Перші складають поверхневу структуру речення, другі — його глибинну структуру [6, 99-100]. Послідовне розмежування і виділення двох уже родів елементарних синтаксичних одиниць у реченні дає можливість аналізувати їх у єдності змістових і формальних їхніх властивостей. Змістовою особливістю синтаксеми виступає синтаксико-семантична її ознака, змістовою властивістю члена речення – чисто синтаксична, не пов’язана буквально з позначенням явищ позамовної дійсності [Див.: 5, 23; 7, 124]. Розподіл синтаксичних ролей між членами речення і синтаксемами показує, що вони перебувають у своєрідних системних відношеннях у позиційній структурі речення і стосуються його ядерної і периферійної площини. На цій основі можна визначити два типи речень, враховуючи наявність у їхній поверхневій структурі двох або одного ядерного компонента. Водночас серед тих та інших закономірно виділяти поширені і непоширені, а враховуючи синтаксико-семантичні типи синтаксем і їх варіантні моделі у цих позиціях, розрізняти основні структурно-семантичні типи речень.

Позиція другорядного члена речення визначається щодо головних членів речення. Змістовою ознакою у таких позиціях є периферійна синтаксична функція, що зумовлюється підрядним зв’язком з головними членами (підметом і присудком) або з іншим другорядним членом та граматичним центром односкладного речення. Диференційними формально-граматичними ознаками другорядних членів речення виступають сила і характер підрядного зв’язку. На цій підставі уже в класичній лінгвістиці були спроби не диференціювати сильного і слабкого керування, а визначати керованими всі форми залежних відмінків [8, 113], по суті, відмовляючись від визнання необхідного підрядного зв’язку при так званих перехідних дієсловах і відносно слабкого при неперехідних4.

Однак збереження для наукового пояснення категорії перехідності/неперехідності по-суті заперечує категорію валентності, що характеризує не лише дієслівні предикати, тому перехідність, гадаємо, не виявляється у морфологічній структурі дієслова, а поглинається іншою категорією з синтаксичною домінантою — валентністю.

Категорія другорядного члена речення своїми формально-граматичними ознаками виявляється як неоднорядна величина. Врахування і виділення характеру синтаксичного зв’язку другорядних членів на основі підрядного підпорядкування іншим компонентам у позиційній структурі речення показують, що такий зв’язок може бути прислівним і неприслівним. Останній визначає підпорядкування другорядного члена реченнєвотвірному (двоскладному чи односкладному) ядру, а не окремому компонентові його структури.

Прислівні компоненти речення (як правило, означення, додатки) залежать від окремого слова у реченні і мають набагато тісніший, порівняно з неприслівними, характер синтаксичного зв’язку, зумовлюваний в основному лексичними потенціями граматично панівного слова. Інколи це приводить до пояснення типового прислівного зв’язку керування як несинтаксичного, а лексичного, фразового розширення дієслова, яке утворює комплементі фрази [Див.: 6, 153-156]. Різновид сильного керування як вияв категорії підрядності справді ґрунтується на утворенні комплетивних фраз і зумовлюється лексичними інтенціями граматично панівних компонентів уже на рівні словосполучення як міжрівневої синтаксичної одиниці. Фактично усі прислівні другорядні члени речення є проекцією словосполучень на формально-граматичну структуру речення. У цьому плані показовим є затухаюче керування через інфінітив як дієслівний іменник (або іменникове дієслово), напр.: прийшов на зустріч — прийшов зустрітись; домовився про роботу ®домовився працювати, вдався до переконання — вдався переконати.

Отже, другорядні члени речення реалізуються у двох основних субпозиціях — прислівній і детермінантній. Прислівна субпозиція в реченні, по суті, відображає структуру словосполучення — нижчерівневої одиниці, яка перетворюється у бінарний компонент речення. Воно передбачає дві позиції — основну і залежну. Основна позиція визначається на основі лексико-граматичних інтенцій опорного компонента і регулюється підкатегоріями підрядності – керуванням (безпосереднім та опосередкованим), узгодженням, кореляцією. Залежно від типу зв’язку виділяється основна позиція дієслова, іменника, прикметника. Основна позиція морфологізованого прислівника виникає (надзвичайно добре, зовсім погано) як чиста модифікація його загальної семантики, бо сам прислівник знаходиться, як правило, у детермінантній площині речення і “не може поширюватися залежними членами” [9, 20]. Номінативна функція словосполучень у структурі речення визначається номінативною природою повнозначних частин мови, а функція залежних компонентів, що реалізують підрядність як формально-граматичну категорію і формують структурні властивості речення, перебуває у залежності від синтаксичної функції самостійних членів реченнєвотвірного ядра. Характерно, що сполучуваність слова і форми слова на рівні словосполучень не приводить до утворення комунікативної одиниці, оскільки така формально-граматична категорійна функція, викликана підрядним типом зв’язку, на змістовому рівні не викликає інших граматичних ознак, які мали б реченнєвотвірний статус. Субпозиційна ж характеристика другорядного члена речення у загальній його структурі і прислівна позиція акумулюють вираження реченнєвих категорій семантико-синтаксичного виміру. Так, при сильному характері вияву категорії підрядності, коли опорним компонентом (його лексико-граматичною природою) вимагається залежний компонент у певній відмінковій формі, стає можливим окреслення семантико-синтаксичної категорії об’єктності, її інваріантного значення, напр.: Ой мостили на Росаві мости тулубами, Засівали чисте поле густо головами (П.Куліш); Більше тебе не буде. Завтра на цій землі інші ходитимуть люди, інші кохатимуть люди — добрі, ласкаві, злі (В.Симоненко); Блакить мою душу обвіяла... (П.Тичина).

З послабленням сили зв’язку керування, його затуханням, виникають інші (слабокеровані) форми відмінків, які займають, на відміну від знахідного об’єктного (центральна позиція серед субпозицій другорядних членів), напівпериферійні і периферійні позиції. Вони створюються іншими відмінковими і прийменниково-відмінковими формами через напівсильне, напівслабке і слабке керування [Див.: 9, 22]. Порівняймо: Никли трави жалощами, Гнулось дерево з туги (П.Куліш). Бо ти на землі — людина... (В.Симоненко). Тут у першому маємо слабке керування (жалощами) і напівслабке (з туги), а в другому — детермінантний (неприслівний) зв’язок (на землі) з реченнєвотвірним ядром ти — людина.

Детермінантна субпозиція (неприслівна) другорядних членів речення характеризується слабким підрядним зв’язком з граматичною основою речення у формі прилягання. Детермінантні члени речення репрезентуються синтетичними й аналітичними прислівниковими (прийменниково-відмінковими формами), що передають адвербіальні значення. Аргументованим видається трактування детермінантної субпозиції як постійно периферійної, бо кожен з детермінантних компонентів є ні більш центральним, ні більш периферійним [9, 20]. За наявності кількох детермінантних членів вони займають лише більш чи менш віддалені, але постійно периферійні позиції на лінійній осі реального часу речення.

Таким чином, детальний розгляд онтологічної природи словосполучення і речення як двох синтаксичних одиниць-конструкцій показує, що характер словосполучних і реченнєвих синтаксичних зв’язків виступає взаємопов’язаним і системно зумовлюваним, і взаємодіючим. Серед другорядних членів речення визначаються такі, які формуються як його формально-синтаксичні компоненти на основі ускладнення (розширення) речення через словосполучні зв’язки залежних підрядних непредикативних форм. Їхня природа чітко диференційована синтаксико-семантичними функціями і характером та силою прислівного підрядного зв’язку. Самі ж функції другорядних компонентів цього різновиду залежать від морфологічної природи головних членів речення, які формують його структурно-граматичну основу. Їх поява на основі сили підрядного зв’язку не змінює структурно-граматичного типу речення, бо не стосується способів вираження предикації, але модифікує семантико-синтаксичні параметри речення і репрезентує категорії семантико-синтаксичного спрямування, які розширюють змістові параметри реченнєвої моделі. Напр.: Вростаю у небо високе, Де зорі – жовті джмелі, І чую: пульсують кроки У тіло моє з землі (В.Симоненко). Показовим у цьому прикладі є можливе трансформаційне перетворення — І чую пульсування кроків у тіло моє з землі, де віддієслівний іменник ще зберігає сильний керований зв’язок, але прийменниково-відмінкові форми “переводяться” в аналітичні прислівники і зумовлюються детермінантним характером їх як другорядних членів речення з фактичною зміною зв’язку – власне керування на прилягаюче керування (відмінкове прилягання), яке стає ланкою переходу прислівного керування у реченнєвий детермінантний зв’язок і набуття статусу самостійного розширюючого компонента з перспективою додаткової предикативної його функції, пор.: Під моїм вікном дуб шумить всю ніч (П.Тичина) і Дуб — під моїм вікном, він шумить всю ніч.., де у другому вторинна детермінантна позиція першого стає центральнореченнєвотвірною, але морфологічно нейтралізованою.

Порівняно слабкий з семантичного боку підрядний зв’язок спостерігаємо у формі узгодження, що диференціює означення як другорядний член речення у загальній категорії другорядних членів.

Типовою формою узгодження є синтаксичне співвідношення опорних елементів як лексико-граматичних класів слів із залежними лексико-граматичними класами прикметників. Наприклад: Тим часом у Кондратовому хлівчику місячними ночами виспівував рубанок, пахла деревієм суха дубова стружка, веселенько цибеніло через шалівку каганчикове світло... (Григір Тютюнник); Дзвенить у зорях небо чисте, палає синім льодом шлях (Д.Павличко). Така форма зв’язку властива більшості флективних мов, тому є підстави виділяти категорію означення серед інших категорій формально-граматичного аспекту речення. Визначаючи характер узгодження, О.І.Смирницький відзначав, що “такий зв’язок начебто попередньо даний, готовий. Для цього характерним є те, що він утворює такі сполуки, які в реченні виступають як цілісні одиниці, як цілісні комплекси, що включаються у речення в збірному готовому вигляді”. І далі: “Однак, реалізуючись в реченні, атрибутивна фраза не виступає в ньому як “один комплексний член” [10, 174, 175]. Водночас відзначають, що об’єднання суттєво відмінних мовних явищ у понятті “означення” як другорядного члена речення має умовний характер5. Якщо незаперечним є вирізнення прикметникового означення при іменних компонентах його структури (у припідметовій чи придодатковій позиції), то явно умовним буде визначення означення у формах відмінкових, прийменниково-відмінкових, формі інфінітива. Якщо перші поєднані формою узгодження, то другі мають форму напівслабкого керування, кореляції, прилягання. Проте характер зв’язку лише уподібнює формальну специфіку категорії означення і категорії додатка як підкатегорій загальної категорії диференційованого другорядного члена речення6.

Основна категорійна значущість носіїв категорії означення (як підкатегорії), зважаючи на їхню синтаксичну формальну омонімію, регулюється глибинною семантикою, а отже, виявляється на рівні синтаксеми. Можна думати, що формальна природа неузгоджених означень нівелюється в порівнянні з типовими формами вираження непрямого додатка. Але присубстантивна субпозиція таких омонімічних форм у реченні й можливості трансформаційних і транспозиційних перетворень підтверджують категорійний статус означення як підкатегорії другорядного члена речення. “Означеність” імені передбачає не лише якісний, але й відносний та присвійний характер, а також означеність іншим іменем, яке виступає не кваліфікатором ознаки, а невласне-означальним показником, через якого “приписується” невласне-ознака означуваному компонентові, напр.: Ми — це народу одвічне лоно, Ми — океанна вселюдська сім’я (В.Симоненко); То буде сон... і нам присниться тато... А тату — ми, стежиною йдучи...А хаті — хата, нашій хаті — хата Під крапелиною з хмарини уночі (М.Вінграновський); А тут тобі і нате: молочай При березі, в камінні, на порогах (М.Вінграновський).

Невласне-ознака іменникового члена речення виникає за місцем і часом, за метою чи призначенням, за стосунком до іншого предмета чи особи; типовою формою таких невласне-означальних компонентів у структурі речення виступають непрямі безприйменникові і прийменникові відмінки, які знаходяться у невласне-прислівній позиції і не виражають об’єктно-суб’єктних, інструментальних значень, неозначена форма дієслова, позбавлена семантичної домінанти власне-дії та мети дії, прислівник, зрідка дієприслівник, напр.: Хороший, як Микитина свита навиворіт (Укр. присл.); Опадав черемхи цвіт (В.Сосюра); А хата через дорогу стояла пусткою (Є.Гуцало); Малі, без голосу, у ніч летіли птиці (М.Вінграновський); І сниться каченяті сон, солодкий сон при мамі (М.Вінграновський); Верни до мене, пам’яте моя, нехай на серце ляже вагою моя земля з рахманною журбою (В.Стус).

Неузгоджені означення – дуже продуктивна категорія сучасної української мови. Вона представлена у сучасній українській мові системою умовно керованих і прилягаючих компонентів у типових формах іменникових і прийменниково-відмінкових конструкцій, семантика яких розвинулася на ґрунті об’єктних та обставинних значень як значень вихідних (первинних) моделей. За характером синтаксичного зв’язку з означуваним словом їх умовно можна поділити на керовані і прилягаючі, але форма керування у них відображає вторинне значення і є фактично прилягаючою.

Однак твердження про те, що означення у системі членів речення займає найнижчий щабель (порівняно з додатком і обставиною), оскільки стосується лише рівня словосполучення [11, 222-223], видається не зовсім коректним. Інша справа, що такі, особливо форми неузгоджених означень, реченнєві компоненти стосовно рівня синтаксичного зв’язку є синтаксично нерегулярними і відображають складніший спосіб взаємодії елементів у реченні7.

До особливого різновиду категорії означення належить прикладка. Це означення у формі іменника чи іменникового словосполучення, форми яких корелюють з означуваним іменником. Специфічною властивістю означення-прикладки є означуваність у формі іменника, який виступає другою назвою8. У семантиці прикладкового означення важливим є компонент номінації (означуваний іменник) і компонент власне-означення, які нелегко розрізняються уже навіть тому, що їхні позиції не є регулярними. Прикладка може передувати іменникові і знаходитися в постпозиції, напр.: Пришерхла тиша — сіра миша — у жовто-білих комишах; І сизий цап — іранський шах — Пришерхлу тишу тихо лиже (М.Вінграновський); Ось як під вітром поволі поводить плечем Жінка-трава (Л.Таран); Моя ви пам’ять степу-ковили, Зорі червоний голос і свободи (М.Вінграновський); І цілували наші губи Вдова-Любов, Вдова-Життя (М.Вінграновський). Це пояснюється, очевидно, й тим, що дуже часто неузгоджені означення утворюють з означуваним словом семантично образну єдність і, на відміну від додатка чи обставини, входять у склад того члена речення, який означують, напр.: Ці груди болю, біль грудей, застрашених страждань — нема їм жодних панацей, все поглинає хлань (В.Стус); На золоту солому лягає червінь дня (В.Стус) і відокремлюються (Мов струни, червоні стовбури високих сосон Д.Павличко). Туга і ясна, мов калина-дитина, горить горобина, горить горобина. Бо ж пальці піаніста-віртуоза Копитама людського глуму топтано, Бо ж диригентський жест тобі покручено у покруч-дерево вітрами Малоросії (І.Драч); Він Пушкіна, вигнанця, приймав колись (М.Рильський). Відокремлена прикладка належить до категорій ускладненого речення і передає вторинне предикативне значення, супроводжуючи власне-ознаку предиката.

При розмежуванні прикладки і прикладкового іменника найчастіше вдаються до семантики (лексико-семантичних і лексико-граматичних значень поєднуваних слів). Прикладкою виступає, як правило, власна назва, коли корелюють загальні і власні назви, наприклад: лікар Кречет, професор Зінченко, річка Дніпро, озеро Світязь. За кореляції загальних назв прикладкою виступають образні, метафоричні означення-назви, родові щодо видових (Дніпро-річка), рідше видові щодо родових (річка Стир), що означують особу за місцем проживання, чи родом занять (дівчина-лучанка, робітник-сталевар), за віком, (хлопець-підліток), професією (лікар-терапевт), національністю (дівчина-молдаванка, дівчина-циганка), соціальним станом (дівчина-селянка), предмет чи особу за якісними прикметами (дуб-велетень, юнак-богатир) тощо. До категорії прикладки належать і власні назви установ, періодичних видань, промислових виробів, творів мистецтва тощо, наприклад: слухати “Полонез Огінського”, газета “Волинь”, підприємство “Волтекс”, фірма “Торчин-продукт”.

Поєднання означуваного імені та прикладки може бути настільки міцним, що вони виступають як нерозчленований компонент речення (вагон-ресторан, ліжко-диван, крісло-диван тощо). Напр.: Крім холодильника, є у мене ще диван-ліжко, але я на ньому не сплю…(Григір Тютюнник).

Означення як формально-синтаксична підкатегорія другорядного члена речення має трирівневу формальну площину: центральну ланку становить означення прикметникового (дієприкметникового) типу, периферійну-неузгоджене означення, означення-прикладка, найпериферійнішу — означення у формі інфінітива. Всі форми означень виявляються у реченні і становлять похідні величини реченнєвотвірних процесів, зумовлюваних розширенням структурних моделей речення, спрямованих на ускладнення. Ускладнення вихідної (первинної) моделі зумовлюється віддаленням другорядного члена речення стосовно граматичного ядра і регулюється іншими категорійними аспектами речення, серед них – семантико-граматичною категорією напівпредикативності.

До особливої підкатегорії другорядного члена речення належить обставина. Специфікою обставини виступає форма її зв’язку, як правило, прилягання обставинного компонента до присудкового слова чи ознакового. Семантична специфіка обставини полягає в позначенні ознаки не предметів, а інших ознак чи спосіб їх вияву в реченні (інтенсивність, час, місце, умови, за яких реалізується ознака чи всупереч яким вона постає, причини їх тощо). Дуже широка гама семантичних відтінків обставини робить цей другорядний член речення дуже ємним, а спосіб синтаксичного зв’язку (в одному випадку зумовлюваний валентністю дієслова, а іншому не зумовлений нею) утворює нерівнорядну граматичну підкатегорію серед підкатегорій другорядного члена речення.

Розглянемо деякі спеціальні риси обставин. Питання обставини перенесено в граматику із середньовічної риторики, у якій розрізнялося сім “обставин речей”: persona, res, locus, causa, tempum, modus, facultas (materia) [Див. 12, 72, 77].

Широка гама значеннєвих відтінків, зв’язок у формі керування і прилягання викликали пояснення обставин як досить невизначених категорійних одиниць9.

Це призвело і до заперечення категорії обставини взагалі на тій підставі, що розмежування лексичного і синтаксичного рівнів передбачає визначення природи як лінгвістичних зв’язків, так і відповідних елементів (елементарних одиниць). А саме це зумовлює поглиблене вивчення всіх типів зв’язків як у формах словосполучень, так і в структурі речень. Такими одиницями, які адекватно відображають взаємодію суті лінгвістичних зв’язків і природи відповідних лінгвістичних компонентів речення виступають синтаксеми, а не другорядні члени речення [6, 165-166].

На розпливчастий характер обставини звертають увагу й інші лінгвісти10.

Однак усі ці аргументи вказують на специфіку категорії обставини серед інших категорій диференційованого другорядного члена речення, але не дають достатніх підстав заперечувати явний формально-граматичний статус категорії обставини. Кваліфікативні і квалітативні семи обставинних компонентів, які викликають найбільше суперечок, лише показують широку семантичну специфіку обставини у загальній категорійній структурі речення, її транспозитивні можливості ще більше відображають суть перехідних процесів у категорійній системі другорядних членів речення. Про категорійний статус обставини як другорядного члена речення свідчать: 1)те, що вона входить у структурну схему речення як периферійний компонент і не входить у структурне ядро речення; 2)вона типово виражається прислівником (дієприслівником), відмінковою та прийменниково-відмінковою конструкцією (аналіт прислівником); 3)типовою формою зв’язку виступає прилягання, слабке керування і детермінантне керування; 4)типові позиції в реченні — придієслівна і прикметникова, за детермінантного керування позиція легко переходить у реченнєву детермінантну поза дієсловом і прикметником. Ця позиція виникає в результаті трансформації двох елементарних речень в одне ускладнене речення; 5)комунікативні позиції в реченні не є стабільними (і тема, і рема); 6)семантика ознаки дії й ознаки ознаки в найзагальнішому плані є визначальною.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--