Реферат: Християнство епохи вселенських соборів

Вселенські собори збиралися у складі представників усіх помісних церков (тобто Вселенської Церкви) для вирішення найважливіших догматичних та канонічних питань. Проходили ці собори під патронатом римських, а згодом візантійських імператорів. В історії християнства важливу роль відіграли 7 Вселенських соборів, які відбулися протягом IV-VIII ст.:

• 325 р. ? Перший Вселенський собор, м. Нікей, за імператора І Константина Великого;
• 381 р. ? Другий Вселенський собор, м. Константинополь, за Іімператора Феодосія Великого;
• 431 р. ? Третій Вселенський собор, м. Ефес, за імператора Феодосія Молодшого;
• 451 р. ? Четвертий Вселенський собор, м. Халкідон, за імператора Маркіана;
• 553 р. ? П?ятий Вселенський собор, м. Константинополь, за імператора Юстиніана І;
• 680 р. ? Шостий Вселенський собор, м. Константинополь, за імне- ратора Костянтина Погоната;
• 787 р. ? Сьомий Вселенський собор, м. Нікей, за імператриці Ірини.

На цих соборах через вирішення важливих для християнського богослов?я тринітарної та христологічної проблем були вироблені найважливіші догмати християнства: вчення про Святу Трійцю, Боговтілення та Боголюдську природу Ісуса Христа.

ТРИНІТАРНА ПРОБЛЕМА. АРІАНСТВО

По суті, вже І Вселенський собор був скликаний для розв?язання тринітарної проблеми. Загострення її було ініційоване виступом александрійського пресвітера Арія, який виступив проти ідеї єдиносутності Бога-Отця і Бога-Сина (Тертуліан, Оріген), а отже, й проти ідеї Божественності Христа. Основні положення Арієвого вчення ? аріанства ? були такими:

• Передвічним є один Бог-Отець;
• Христос (Син Божий, Логос) мав початок свого буття, інакше він не міг бути Сином;
• Христос не є єдиносутнім з Отцем, бо це привело б до розділення Божественної Сутності;
• Христос створений за волею Отця, є створеною істотою, поцейбічною, а не трансцендентною;
• Хоча Христос і є створеною істотою, він усе ж має перевагу над іншими: він має найвище достоїнство після Бога-Отця; через Христа Бог створив усе;
• Якщо Син і є в якомусь відношенні рівним Отцю, то лише через Благодать, добру волю Отця та своє святе життя; вважати ХристаБогОм неправильно.

Очевидно, на появу цих ідей вплинули біблійна традиція монотеїзму, ідея абсолютної трансцендентності Бога. Не можна також відкидати бажання виступити проти гностицизму, який ?дробив? Божественне начало та вкрай символічно витлумачував особу Христа. Адже Арій був з Александра, з Єгипту, де позиції гностичних течій були досить сильними. На появу такого вчення вплинуло також монархіанство з його ідеями ?усиновлення? та субординаціоналізму. Використовував Арій і деякі місця з новозаповітних Писань про те, що саме Бог ?настановив?, ?учинив? Ісуса Христом (Дії, 2:36; Євр., 3:2). Протягом багатьох століть аріанство, поряд із монархіанством, було ідейним підґрунтям для виникнення різних форм антитринітаризму. Антитринітарні єресі ортодоксальна церква здавна йменувала ?аріанськими?.

Божественна у всій повноті сутність Христа, Його єдиносутність із Богом-Отцем була утверджена на перших двох Вселенських соборах ? Нікейському та Константинопольському. Там був у цілому вироблений т. зв. Нгкео-Константинополъсъкий Символ віри. Велику роль в обгрунтуванні цього Символу віри, в запереченні аріанства відіграли такі відомі церковні діячі та богослови, як Афанасгй Александрійський, Василгй Великий, Григорій Богослов, Григорій Нисъкий. Мислительні конструкції попередньої філософії (зокрема неоплатонізму), такі як ?усія? та ?іпостась?, були використані ними для позначення єдиної сутності Бога (?омоусіос?), яка тотально, в усій повноті виявляється в кожній із Божественних Осіб (?іпостасей?). Крім обгрунтування єдиносутності Отця і Сина було встановлене сходження Святого Духа від Отця. Божественна сутність однаково належить усім трьом іпостасям. Своєрідність кожної з них виражається лише у відношенні до інших ? це ненарод женгсть Отця, народженість Сина та сходження Святого Духа. У розкритті церковного вчення про Святу Трійцю велику роль також відіграв помісний Александрійський собор 362 р. Так було обгрунтоване й зміцнене тринітарне вчення, започатковане Тертуліаном, Орігеном, Климентом Александрійським.

ХРИСТОЛОГІЧНЕ ПИТАННЯ. НЕСТОРІАНСТВО

Тринітарні суперечки були дуже тісно пов?язані з основним христологічним питанням ? про поєднання Божественного й людського у Христі. Попередня богословська традиція давала низку відповідей, які базувалися на новозаповітних Писаннях або не суперечили їм: ?втілення Логоса во плоті? (Тертуліан); ?поєднання двох природ у Христі? (Іриней); ?наявність людської душі у Христа? (Оріген); ?вселення Логоса в тіло Христа? (Афанасій Александрійський). Проте такі відповіді виявилися недостатніми, враховуючи досвід протистояння аріанству, яке через побудову логічно несуперечливих формул нищило сакральне ядро християнства як релігії. Ще одним прикладом такого логізування (ворожого релігійно-догматичному підходу) було вчення Константинопольського патріарха Несторгя (несторіанство). Несторій наголошував на зв?язку людської особистості Ісуса з Божественною природою. Божество не народилося від Марії, воно ?пройшло? через Ісуса. Тому Марія визнавалася Несторієм не ?Богородицею? (грец. ?Тео-токос?), а Христородицею (?Христотокос?}, або ?людиноро-дицею ? (?антропотокос ?).

Несторіанство було засуджене як єресь на III Вселенському соборі в Ефесі 431 р. Потужним чинником антинесторіанського руху всередині Вселенської церкви стала боротьба за вплив між Александрійською і Константинопольською церквами та їхніми предстоятелями ? Кирилом Александргйсъким та Н&яп?орІЕм. Суперечки не вщухали навіть після соборного засудження Несторія. Знадобилося втручання імператора Феодосія. Остаточна антинесторіанська формула виникла внаслідок внутрішньоцерковного компромісу, відомого під назвою ?Антгохгйськог унії?. Ця формула (символ) проголошувала, що Христос є досконалим Богом і Водночас досконалою людиною; ?по Божеству? Він народжений предвічно, а ?по людству? ? від Марії, заради спасіння людського. У Христі відбулося ?незлитне з?єднання? двох єств (природ). На цій підставі Марія вшановується як Богородиця.

ХРИСТОЛОГІЧНЕ ПИТАННЯ. МОНОФІЗИТСТВО

Проте Антіохійська унія виявилася тимчасовим компромісом. Суперечки відновилися після зміни церковного керівництва у Константинополі та Александра. Внут-рішньоцерковну боротьбу загострили претензії Александрійського патріарха Діоскора на домінування серед східних патріархатів. У цій боротьбі використовувалися звинувачення у несторіанстві та інших єресях. Приводом для виникнення нової дискусії та нового етапу внутрішньоцерковної боротьби стала справа константинопольського архімандрита Євтихія, який вважав, що Ісус Христос складався із двох єств (природ) лише до їх з?єднання (втілення, олюднення), а після втілення виникло одне єство (одна природа ? грец. ?моно фюзіс?). По суті ж дискусія про дві природи Христа була викликана проблемою, сформульованою Аполінарієм Лаодикійським. Аполінарій ставив питання про те, яким чином могли поєднатися дві різносутні природи ? досконала Божественна та недосконала людська. Рефлексія з приводу догматичного положення про рівну досконалість Божественної і людської природи Христа призводила до нових суперечок. хПатріарх?Діоскдр., підтримав Євтихія на Ефеському помісному соборі 449 р. Цей собор прийняв т. зв. монофізитську формулу, згідно з якою Христос мав після втілення одну природу, ?втілену та олюднену?. Зміцнення впливу Діоскора викликало спротив Константинопольського архієпископа (патріарха) Флавіана, Арбітром у цій суперечці виступив Римський папа Лев І, який підтримав ортодоксальну ?Антіохійську? формулу про однакову досконалість двох природ в Ісусі Христі. Позиція папи Лева І була покладена в основу догматичного визначення, даного IV Вселенським собором 451 р. у Халкідоні. Була утверджена формула про Христа як істинного Бога та істинну людину. Христос є однією з іпостасей триєдиного Бога, яка виявляється істинно і досконало в двох природах: Божественній і людській. Тут були розведені категорії єства-?природи? (фюзіс) та єства-?сутності? (Іпостась).

РОЛЬ ХАЛКІДОНСЬКОГО СОБОРУ 451 р. ЦЕРКОВНА ОРТОДОКСІЯ ? ?ПРАВОСЛАВ?Я?. ?ДАВНІ СХІДНІ ЦЕРКВИ?

Халкідонський собор остаточно окреслив догматичні межі ортодоксального (правовірного, ?православного?) християнства. Позиція папи Лева (захисника ортодоксії ? ?православ?я?) здобула широку підтримку серед християн східної частини імперії. Лев І і сьогодні вшановується Православною церквою як святий. Крім того, собор зафіксував справді глобальні інституційні, організаційні зрушення у християнстві. У Вселенській церкві перемогла т. зв. ?халкідонська? течія. Помісні церкви, які прийняли рішення Халкідонського та попередніх соборів, спрямовані проти аріанства, несторіанства та монофізитства, вважалися носіями догматичної чистоти ? ортодоксії, або православ?я. Однаково ?православними? вважалися ?халкідонські? церкви як на Сході, так і на Заході імперії, у тому числі й Римська церква.

Халкідонський собор започаткував відокремлення від Вселенської церкви монофізитів і остаточно відокремив нес-торіан. Ці ?нехалкідонські церкви? історично дістали назву ?Давніх Східних церков?. Так, унаслідок Антіохійської унії несторіанство зійшло нанівець; чималу роль тут відіграв державний пресинг. Витиснуте за кордони Римської імперії, несторіанство зусиллями місіонерів ? представників національних меншин (ассирійців, халдеїв) поширилося далеко на Схід. Його сповідували, зокрема, уйгури Центральної Азії, а за деякими гіпотезами ? кипчаки (половці) у степах Південно-Східної Європи. В Ірані та Індії несторіани дістали назву ?халдейської церкви? та ?християн св. Фоми?. Потрапивши до Аравії, аріанство, несторіанство, монофізитство вплинули на формування ісламу. Коран часто сприймає християнство, схоже, саме у ?єретичному? вигляді.

Монофізитству також судилося виокремитися в низку окремих сповідань із власною церковною структурою. Утім, засуджене як єресь, воно знайшло грунт у національно-визвольному русі на кордонах Візантійської імперії. Монофізитство поширилося серед сирійців, єгиптян-коптів, нубійців, ефіопів і вірмен.

ДІЯЛЬНІСТЬ ІМПЕРАТОРА ЮСТИНІАНА І. ФОРМУЛЮВАННЯ ПРИНЦИПУ СИМФОНІЇ

За ініціативи цього імператора був скликаний V Вселенський собор (553 p., Константинополь). Собор відбувся в умовах розділеної Римської імперії, яка розпалася після 476 р. Константинополь став столицею східної її частини ? Візантії. Надалі саме у Візантійській імперії розвивалося східне християнство під домінуванням Константинопольського патріархату.

Мета цього собору (його ще називають II Константинопольським) ? утвердження рішень Халкідона. Було засуджене вчення ?трьох глав? (богословів Феодора Мапсуестського, Феодорита Кирсъкого та Іву Едеського), які, на думку орто-рксів, відстоювали залишки несторіанства і не визнавали рішень Халкідонського собору.

Окрім соборної діяльності та богословствування (трактати проти монофізитів) Юстиніан ініціював кодифікацію Візантійського законодавства. Важливим компонентом Візантійського права була сфера державно-церковних відносин. Найвідомішою є новела 6 Юстиніанового Кодексу, яка містить юридичне визначення й філоЬофсько-теологічне обгрунтування специфічної форми союзу та партнерства Християнської церкви і держави ? т. зв. ?симфонії?.

ХРИСТОЛОГІЧНЕ ПИТАННЯ. МОНОФЕЛІТСТВО

Спроби утвердження Халкідонського віровизнання та намагання залагодити суперечності між ортодоксами і монофізитами спричинили дискусію з приводу т. зв. монофелітства (межа VI-VII ст.). Догматичне вирішення христологічного питання на Халкідон-ському соборі (дві природи й одна іпостась) для багатьох вимагало ще й ?психологічного? вирішення. А саме: як співвідносяться з наявністю двох природ у Христі різні вияви Боголюдського життя, тобто які Його рішення та дії вважати породженням людської волі, а які ? Божественної? Сформулювалося два варіанти вирішення проблеми:

• єдиним носієм усіх Божественних та людських рішень вважається лише Божественна природа Христа; їй належить усякий прояв волі;
• оскільки визнані дві цілісні природи у Христі, то їм притаманні два роди прагнення, два роди діяння; воля є невід?ємною складовою обох природ Ісуса Христа.

Перше з наведених рішень, яке несло на собі відбитки монофізитства, дістало назву монофелітства (від грец. моно феліс ? ?одна воля?). Однією з форм монофелітства був монергізм (від грец. моно енергія ? ?єдина сила, єдина енергія?). Монергізм був своєрідним ідейно-догматичним компромісом, спрямованим на унію ортодоксів із монофізитами в умовах конфлікту між Візантією та Іраном. Візантійські імператори Іраклій і Констанс підтримували у цьому Константинопольських патріархів. Монергізм викликав спротив, особливо на Заході, і був засуджений на помісному Латеранському соборі 649 р. Боротьба між Римом та Константинополем із цього приводу тривала до кінця 70-х pp. VII ст.

На VI Вселенському соборі 680-681 pp. монофелітство, у тому числі монергізм, були засуджені, насамперед завдяки позиції Римської церкви. Соборне визначення про ?дві волі? проголошувало, що у Христі ?дві волі, або хотіння, та дві природні дії відбувалися нероздільно, незмінно, нерозлучно, незлитно. І два природних бажання не суперечать одне одному. Його людське хотіння не суперечить і не протиборствує, а наслідує, або, краще сказати, підкоряється Його Божественному та всемогутньому хотінню?. Протягом подальших ЗО років монофелітство частково відновлювалося у Візантії. Вирішальну роль тут відігравали уподобання влади, заінтересованої у порозумінні з національними меншинами на кордонах імперії, які сповідували монофізитство. Лише на початку VIII ст. (715-716 pp.) на помісному соборі в Константинополі рішення VI Вселенського собору були відновлені.

АНТРОПОЛОГІЧНЕ ПИТАННЯ. ПЕЛАГІЙ ТА АВГУСТИН

Відомо, що на Заході (в Західній церкві) питання про триєдність Бога та сутність Христа не викликали таких дискусій, як на Сході. Західна церква протягом тривалого часу задовольнялася визнанням regula fidei, а згодом прийняла Нікео-Константинопольський символ віри ? основу християнської ортодоксії. Вважається, що замість спекулятивного філософування західні церковні мислителі переймалися питаннями практичного богослов?я, зокрема антропологічним питанням ? дослідженням природи людини та шляхів її спасіння. Суперечка з цього приводу виникла на Заході, на початку V ст., між відомим богословом єпископом Августином з Гіппону (Півн. Африка) і вченим монахом з Шотландії Пелагієм (Морганом).

Пелагій (бл. 360 ? після 418) та його послідовники (Целестій, Юліан) розвивали етико-теологічне вчення про ?свободу вибору?. Це вчення фактично продовжувало антропологічно-гуманістичні погляди епохи еллінізму, зокрема стоїчної філософії та етики. За Пелагієм, первородний гріх не зруйнував духовну природу людини. Гріховні вчинки людей пояснюються слабкістю людської плоті. Пелагіанці стверджували, що людина має сили не грішити. Вони наполягали на свободі людської волі та відповідальності людини за свої вчинки, розуміючи під свободою волі абсолютну свободу вибору між добром і злом. Тому спасіння досягається не стільки за допомогою Божої благодаті (а отже, й церкви), скільки завдяки власним зусиллям особистості, її волі, свободі вибору.

Августин (354-430) написав низку творів, спрямованих проти пелагіанства. Августин учив, що справжня свобода є саме любов до добра, а не здатність вибирати між добром і злом, бо в такому випадку сам Бог не є свободним, оскільки він не може обрати зло через особливості Своєї природи. За Августином, людина перебуває у стані гріха через гріховну спадкоємність. Адам до гріхопадіння ще міг вибирати між добром та злом. Після гріхопадіння людська природа стала ушкодженою. Тож із власної волі людина неспроможна зарадити своєму спасінню. Лише Бог через благодать може оживити людську волю так, що людина виявиться здатною сприйняти спасіння. Проте ця оживляюча, ?непереборна? благодать дається лише обраним. Об?єктивно позиція Августина зміцнювала позиції церкви у справі спасіння ? адже саме історична Християнська церква тоді починала сприйматися як носій та охоронець благодаті, єдиний засіб її отримання рядовими віруючими.

Вчення Пелагія ? пелагіанство ? деякий час мало підтримку на Сході імперії, в Палестині, а також у Константинопольського патріарха Несторія. Проте з ініціативи Августина кілька помісних соборів у Північній Африці та Римі засудили пелагіанство. Воно було оголошене єрессю також і на III Вселенському соборі. Проте, засудивши Пелагія, офіційна церква не прийняла цілком і поглядів Августина на свободу волі і проблему спасіння. Так, Єронім Блаженний, який також полемізував з Пелагієм, усе ж не поділяв августинівського розуміння благодаті, вважав, що людська воля теж бере участь у справі спасіння. В церкві поширилися ідеї т. зв. семіпелагіанства (напівпелагіанства), авторами яких були галльські богослови Іоан ІСасіан і Фауст Рієзький (70-ті роки V ст.). Семіпелагіанство значно пом?якшувало погляди Августина. Воно також було засуджене на одному з помісних соборів, з огляду на авторитет Августина. Однак, формально заперечуючи напівпелагіанство, християнська церква як на Заході, так і на Сході фактично поділяла це вчення.

Історики церкви зазначають, що з приводу більшості богословських дискусій у першій половині V ст., до Халкідонського собору, були прийняті загальноцерковні догматичні рішення. Цей собор, остаточно окресливши догматичні межі ортодоксального (правовірного, ?православного?) християнства, зафіксував догматичну та частково організаційну єдність офіційної церкви. Ця ємність, проте, була встановлена Вселенськими соборами через втрату свободи богословської думки, її сувору канонізацію.