Реферат: Коментар до Енеїди Івана Котляревського та його історія

¹⁷⁰ І вмиг, вхопивши за чуприну, Шкереберть Турна повернув, Насів коліном злу личину І басом громовим гукнув: «Так ти троянцям нам для сміха Глумиш з Паллантова доспіха І думку маєш буть живим? Паллант тебе тут убиває, Тебе він в пеклі дожидає, Іди к чортам дядькам своїм».

¹⁷¹ 3 сим словом меч свій устромляє В роззявлений рутульця рот І тричі в рані повертає, Щоб більше не було хлопот. Душа рутульська полетіла До пекла, хоть і не хотіла, К пану Плутону на бенькет. Живе хто в світі необачно, Тому нігде не буде смачно, А більш, коли і совість жметь.

ЇЕІ

КОМЕНТАР ДО «ЕНЕЇДИ» ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО ТА

ЙОГО ІСТОРІЯ

Настійну потребу в розгорнутому коментарі до першого твору нової укра­їнської літератури розуміє кожний, хто читав «Енеїду». Ще в столітній ювілей першого видання «Енеїди» (1898) ставилося питання про створення комента­ря, без якого уже тоді, коли принаймні в домашньому побуті народу було чи­мало спільного з добою Івана Котляревського, багато що в «Енеїді» залиша­лося неясним. Але ні в дні столітнього ювілею великого твору, ні в дні уро­чистого відкриття пам'ятника на могилі Котляревського в Полтаві (1903), ні пізніше далі добрих намірів справа не пішла. У науковій літературі інколи на­віть висловлювалася, а коли не висловлювалася, то мовчки сприймалася дум­ка, що з'ясування побутово-етнографічних реалій в «Енеїді» — діло друго­рядне.

Уже позаду 200-річний ювілей з дня народження Котляревського, не за горами 200-річчя першого видання «Енеїди», а у великій бібліографії праць про поему маємо лише одну статтю, присвячену даній темі,— «Побутова ста­ровина в «Енеїді» І. П. Котляревського» Миколи Сумцова, опубліковану ще 1905 р. Судячи із змісту, тут іменитий український етнограф по пам'яті, не звер­таючись до друкованих джерел, пояснив кілька десятків старожитностей і, ясна річ, далеко не вичерпав визначеної у заголовку теми. Стаття показує, який прекрасний коментар до дивовижного творіння Котляревського міг би укласти Сумцов і якої значної шкоди зазнала культура нашого народу, що ні він, ні хтось інший з учених, ближчих до доби письменника, не взявся до такої праці.

Відгукуючись на появу статті Миколи Сумцова, літературознавець Михайло Мочульський писав: «...Наша наукова критика ще не зробила досі нічого, щоб пояснити та зробити приступною для загалу ту цікаву поему. Наша критика обертається лише в хибнім колі утертих фаз, доторкається «Енеїди» зверха,й нікому досі не забаглося пірнути на її дно, щоб як слід з'ясувати її... Сумцов обібрав собі цікаву й живу тему: він мав подати в своїй статті висліди над побутовим боком «Енеїди»; на жаль, одначе шановний професор не дав нам того, чого слід було сподіватися по нім. Він лише торкнувся своєї теми, але не поглибив її, поставив багато питань, але не дав на них відповіді. Тим-то стаття, хоч не без певних цікавих вказівок — мусить розчарувати» '.

Присуд М. М. Мочульського, якщо сприймати його в історичній перспек­тиві, видається надто суворим. І нині значення праці М. Ф. Сумцова не змен­шилося, а навпаки, зросло. Крім того, вже на той час у працях П. Г. Житець-кого, І. М. Стешенка, І. Я. Франка, інших авторів можна було знайти значний матеріал для коментаря. Коли його додати до словничка чи приміток у кінці книги, без яких не обходилося, за поодинокими винятками, жодне видання «Енеїди», починаючи від першого, то це вже було солідним фундаментом для коментаря. Значний внесок у справу створення коментаря зробили такі радян­ські літературознавці, як І. Я. Айзеншток, А. П. Шамрай, П. К. Волинський, Є. П. Кирилюк.

Одначе коментаря до «Енеїди» в сучасному значенні цього слова ще не маємо. А час не стоїть, стрімко змінюється життя всього народу та окремих

¹ Записки наукового товариства ім. Шевченка.— Львів, 1905.— Т. 71.— С. 211.

його верств. Що ж до села, то в його побуті тільки за період після Великої Віт­чизняної війни сталося більше змін, ніж за кілька століть перед тим. Поколін­ня, дитинство і юність якого пройшли в українському селі ЗО—40-х років XX ст., знало і патріархальну хату та дворище з відповідними предметами домаш­нього й господарського вжитку, і домоткане полотно, і вітряки, і водяні мли­ни. Про коней та волів, які були основною тягловою силою в господарстві, й говорити не доводиться. А для повоєнних поколінь все це — давнина, ек­зотика.

«Енеїда» Івана Котляревського — виняткове художнє явище. Хоч на ве­ ликій травестії відбився, та й не міг не відбитися, поступ суспільно-літератур­ ної думки та поглядів самого автора вподовж трьох десятків років праці над нею, «Енеїда» становить собою напрочуд викінчену, струнку цілість, гармо­ нійну єдність змісту та форми. Травестія не може зовсім відірватися від сюжет­ ної канви першотвору, одначе і в рамках даного жанру блискуче виявилися оригінальність, гнучкість і багатство композиційних засобів Івана Котлярев­ ського. По старій канві він сміливо вимальовує нові узори, по-своєму компо­ нує матеріал, коли це зумовлено художньою доцільністю, самим духом від­творюваного життя, світоглядом українського народу тієї доби.

Візьмемо хрестоматійне місце — картини пекла у третій частині поеми, в яких Котляревський далеко відступає від Вергілія. Грішники розміщені в пек­ лі за певною системою, за величиною гріхів. Разом з тим пекло відбиває лад та ієрархію тогочасного суспільства. Перелік гріхів, за які карають людей у пеклі, їх градація залежно від суворості кари — то власне кодекс моралі українського народу в дану історичну епоху. Цей кодекс виражений у поемі так глибоко й точно, поданий у такому сконденсованому й систематизованому вигляді, що у всій нашій літературній спадщині минулого важко знайти подіб­ ний твір.

Мав рацію сучасник зачинателя нової української літератури етнограф І. Кулжинський, коли писав: «Борг справедливості вимагає, щоб ми склали по­дяку панові Котляревському за його «Енеїду». Ми певні, що ся прекрасна па­ родія [тільки не пародія, а травестія — О. С] дійде до наступних поколінь і нею будуть займатися так, як тепер займаються рунічними написами або ста­ родавніми медалями, які зберіг безпощадний час» '.

«Енеїда» — енциклопедія народного життя. Мало не кожна строфа пое­ми для тих, хто уміє ту енциклопедію читати, може розгорнутися в цілу нау­кову розвідку про той чи інший аспект сучасної І. Котляревському дійсності. Письменник завжди дотримувався живої правди життя, яка повнокровно стру­мує в кожному рядку поеми. Зрозуміти предмет, явище, подію, ім'я, назване в поемі,— тільки половина справи. Друга, не менш важлива,— з'ясувати, в яко­му контексті твору, а разом з тим і реальної дійсності, історичної доби постає все, що складає зміст поеми. У ній не те що строфи,— рядка, жодного слова немає, вжитого просто так, для зв'язку між епізодами. Все працює, все несе смислове навантаження, кожне слово — там, де йому належить бути. І в усьо­му — виняткове знання буття українського народу, його психології, його ха­рактеру.

При цьому будь-який коментар не може дати єдиного ключа, який допо­ магав би відкривати всі художні секрети «Енеїди». В картинах пекла —«дна художня ідея, в інших, порівняно простих епізодах,— інакша, теж підказана відтворюваним життям. Скажімо, наїдки на численних обідах троянців завжди називаються в такому порядку, в якому їх подавали на стіл. Інший порядок у переліку наїдків праведників у раю. Це переважно дитячі ласощі. Спочатку залежно від їх популярності названі покупні ласощі, базарні («Сластьони, кор-

жики, стовпці»; III, 118) потім — доступніші дітям, натуральні ., городів, садів, поля, лісу. Останні названі в такому порядку, в якому протягом весни — літа — осені ними ласують діти («Часник, рогіз, паслін, кислиці, Козельці, терн, глід, полуниці»; III, 118).

Складніший випадок: на бенкеті у Дідони починають грати музики. Пер­шим — інструмент нижчої тональності — бандура, за нею послідовно вступа­ють все голосніші — сопілка, дудка, скрипка. Кожному інструментові, його мелодії відведений рядок, звукова інструментовка якого відбиває дану мело­дію. Наступний накладається на попередній, коли той уже подав голос. Подіб­не спостерігається в народній музиці.

Або ще такий приклад. Біля входу в пекло різні людські хвороби вишику-вані під командою смерті залежно від їхньої небезпеки, причинюваних людям втрат: від чуми, яка, скажімо, у XVIII ст. більше скосила людей, ніж усі війни за цей час, до порівняно з нею невинної бешихи (III, 45). Зображені на щиті Енея персонажі українських народних казок розміщені й відповідно названі залежно від їх популярності — від Івасика-телесика до нині зовсім забутого, взятого з перекладних лицарських романів Марципана (V, 45).

Втім не будемо попереджати коментар і далі множити приклади. Додамо тільки, що навіть відсутність у тому чи іншому життєвому ряду реалії, пер­сонажа, з сучасного погляду належного сюди, не випадковість і має своє істо­ричне пояснення. Так, серед вишикуваних понад дорогою в пекло грішників зустрічаємо і «сімейну групу» (III, 46). Тут дружини, свекрухи, мачухи, віт­чими, тесті, зяті, свояки, шурини, брати, зовиці, невістки, ятровки — всі, хто міг отруювати життя своїм рідним. У довгій шерензі відсутня тільки та, якій сучасний читач відвів би перше місце з правого флангу,— теща. Це тому, що в патріархальній сім'ї (іншої сім'ї Котляревський знати не міг) мати невіст­ки, дружини не мала ніякого впливу, ніяких прав. Вона могла грати роль тіль­ки ангела-хранителя, жалібниці й порадниці своєї дочки та її дітей і саме такою виступає у народних піснях минулого. Значення тещі в сімейному укладі стало зростати пізніше, з посиленням емансипації жінки та занепадом патріархальних засад.

Звичайно, Котляревський не перший вдався до побудови підказаних жит­тєвою логікою словесних рядів. Вони притаманні народній мові, яку письмен­ник зробив мовою літератури. Хоча б елементарне «хліб-сіль», «борщ та ка­ша» — в першому випадку ці поняття стоять в порядку їх важливості для лю­дини, в другому — за черговістю споживання.

Або візьмемо портрети і характеристики персонажів у поемі. Тринадцять слів і словосполучень використовує І. Котляревський для змалювання портре­та «бабищі старої» Сівілли, шістнадцять — опису зовнішності Харона (з них тільки на сорочку — п'ять), вісімнадцять — для зображення дівочої краси і доброї вдачі Лависі тощо. Вся поема тримається на словесних блоках, кожний з яких має свою особливу мікроструктуру, свою внутрішню єдність. Ці бло­ки — вишикувані в ряд реалії, люди, події. Ряди й ознаки, за якими вони будуються (послідовність: просторова, вікова, історико-хронологічна; ієрар­хія: суспільна, сімейна, церковна, військова, цехова і т. д.), такі ж численні й різноманітні, як і в тогочасному реальному житті. В цьому надзвичайно Цінна прикмета реалізму Котляревського і неминуще пізнавальне значення його поеми. Укладач прагнув відбити це в коментарі.

«Енеїда» — також енциклопедія культури сміху українського народу. Сміх за своєю природою протилежний однозначності, сталості, заданості. Най­більші труднощі для укладача коментаря становить не так великий обсяг матеріалу, що потребує пояснення, як його бурлескно-іронічна природа, невичерпно-винахідливе, підступно-тонке комічне обігрування, несподіване змішування дійсності й вигадки, високого й низького, серйозного й нісенітниці, нарешті, зумовлений жанром травестії двоїстий характер зображуваного. Як у подвійних, накладених одна на одну кольорових картинках, від непомітної на

Кулжинский И. Некоторьіе замечания касательно истории и ха­ та малооусской поззии//Укр. журн.— 1825. — № 3.— С. 186 —187.

' У посиланнях на «Енеїду» тут і далі римською цифрою позначаємо частину поеми, арабською — строфу.

око зміни ракурсу антична богиня перетворюється в старосвітську українську молодицю, воїни Вергілія — в запорізьких козаків. У ряді випадків нелегко встановити реальну основу зображуваного.

Так, стара нянька Амати — жінки царя Латина, за аренду хутора, в яко­му «ставок був, гребля і садок», давала «чиншу до двора», тобто платила ца­реві податок. Повідомляється, з чого складається той чинш:

Ковбас десятків з три Латину,

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--