Реферат: Конфуціанство в системі стародавньокитайського світогляду

· друзями.

Ці стосунки базуються на моралі, в якій основним є поняття шанування:

шанування Творця чи богів учить нас терпимості. Оскільки боги побудували суперечливий світ, ми мусимо сприймати його таким, яким він є, і не прагнути змінити його;

· шанування природи викликає у нас доброзичливість. Нам не слід використовувати силу, щоб одержати більше, ніж нам належить;

· шанування історії передбачає культ предків і здій­снення ритуалів. Якщо люди роблять свою справу і шану­ють богів, вони приносять благословення і спокій світу. Шанування поширюється і на майбутнє, яке людина не повинна моделювати за власними забаганками.

Аби дотримуватися цієї моралі, необхідно мати три риси : обережність, милосердя і сміливість - та п'ять чес­нот : самоповагу, широту поглядів, вірність, старанність добродійність.

Важливе значення у формуванні такої моралі Конфу­цій надавав концепції Неба і небесного веління. Небо для нього - найвища духовна сила, яка стежить за справедливістю на землі. Це - доля, рок, дао. Тому й головним божеством у конфуціанській системі є Шанді – прабатько людей та бог неба , якому з давніх часів китайський імператор приносив щорічні жертви. При цьому він пред­ставляв народ, вступаючи у взаємодію з богом Неба від імені всіх китайців. Людина, обдарована Небом певними моральними рисами, повинна жити в злагоді з ним, із мо­ральним законом (дао) й удосконалюватися за допомо­гою навчання.

Метою вдосконалення є досягнення рівня Цзюнь-цзи (бла­городної людини). Конфуцій характеризує таку людину че­рез порівняння із сяо жень (простолюдином), яке прохо­дить через усю книгу «Лунь юй». Цзюнь-цзи слідує обов'я­зку і закону - сяо жень думає, як би ліпше пристосуватися і отримати вигоду. Перший вимогливий до себе, другий ­до людей. Про благородну людину не можна робити висно­вок з огляду на дрібниці, їй можна довірити великі справи. Простолюдину , навпаки, не можна довірити великі справи, і про нього можна судити за дрібницями. Цзюнь-цзи живе у злагоді з іншими людьми, але не слідує за ними. Сяо жень же йде за іншими, але не живе з ними в злагоді. Цзюнь-цзи легко прислужитися, але його важко обрадувати (оскільки він радіє тільки справжньому). Сяо жень важко прислужи­тися, але його легко втішити. Благородна людина боїться трьох речей: веління Неба, великих людей і слів наймудрі­ших. Простолюдин не знає веління Неба і не боїться його; він із презирством ставиться до людей, що мають високий статус; полишає без уваги слова мудрої людини.

«Благородна людина» в конфуціанстві - не стільки етичне, скільки політичне поняття. Вона належить до пра­влячої еліти, керує народом. Це всебічно розвинена особи­стість. Аби досягти такого рівня, необхідно виробляти в собі певні шляхетні риси, у формуванні яких особлива роль належить принципу жень - людинолюбству, доброчесній поведінці. Людинолюбство характеризує стосунки, які по­винні бути передусім між батьками і дітьми. між прави­телями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на всіх інших людей. Така, дещо звужена, сфера жень по­яснюється тим, що моделлю суспільства для Конфуція бу­ла сім'я. Правитель у такій державі уподібнювався бать­кові, а підлеглі - дітям. Тобто людинолюбство як мораль­ний принцип філософ сприймає як регулятор державного життя. Відтак він зрівнює його з правом і навіть підно­сить над ним: «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ пра­гнутиме ухилятись (від них) і не буде відчувати coрoмy. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться.

Найвищим ідеалом жень є поєднання самоповаги та гуманного ставлення до інших. Етика Конфуція передба­чає верховенство принципу сінь (добра і взаємності) та за­кликає жити за правилом: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Цю моральну вимогу пізніше повторить Ісус Христос, а І. Кант у ХУІІІ ст. витлумачить її як мораль­ний імператив (моральний закон, вимогу).

На шляху формування рис благородної людини важ­лива роль належить і реалізації принципу лі - передба­чуваності поведінки у всіх життєвих ситуаціях. Головна ідея цього принципу - поміркованість, вибір серединного шляху, прагнення уникнути крайнощів. Принцип лі пе­редбачає повагу до старших, визначаючи стосунки між сином і батьком, підлеглим та правителем, дружиною та чо­ловіком, а також між друзями. Неухильне дотримування усталеного лі (правил, норм, ритуалу) - одна з головних вимог конфуціанства. Без лі не може існувати держава. Якщо немає лі, то правитель зрівнюється з підданими, вер­хи - з низами, літні - з молодими.

У становленні благородної людини свою місію виконує і принцип чжи (знання). Для Конфуція знати означає зна­ти людей, тобто його вчення про знання підпорядковане соціальній проблематиці. Навчання має бути вибірковим: «слухаю багато, вибираю краще і слідую йому». Навчання повинно супроводжуватися розмірковуванням, доповню­ватися логічним мисленням: «навчатися і не розміркову­вати - даремна втрата часу. Знання полягає як у сукуп­ності інформації («спостерігаю багатоманіття і тримаю все в пам'яті») , так і в умінні різнобічно розглядати проблему, в методі. Саме метод філософ поціновував найбільше.

До великих людських начал Конфуцій відносив також принцип і (обов'язок та ритуал). Наставляючи у вірності і вдосконалюючи у дружелюбності, обов'язок і ритуал змі­цнюють співдружність плоті та шкіри, тривкість кісток і сухожилля. Вони підтримують життя, служать душам (по­мерлих) і духам. Вони суть великі ворота, що виводять на небесний шлях і дають вихід людським почуттям.

Людськими обов'язками мудрець вважав десять почуттів: батько повинен проявляти батьківські почуття, а син ­шанобливість, старший брат - доброту, а молодший дружелюбність, чоловік - справедливість, а жінка - послух, старші - милосердя, а молодші - покірність, правитель ­людинолюбність, а піддані - відданість.

Культ

Зміст і особливості культу конфуціанства знач­ною мірою обумовлені священним принципом лі, що вима­гав дотримуватися великої кількості ритуалів. Ритуал для людей - усе одно, що закваска для вина. Це плід обов'я­зку. Керувати державою, зазначав Конфуцій, і не вдавати­ся до ритуалу - що орати без плуга. А ритуал, який ви­пливає не з обов'язку, схожий на оранку без сівби.

Перераховані вище принципи: жень (людяність), лі (но­рми поведінки), чжи (знання), сінь (взаємність) та і (обов'я­зок) - мають базуватися на принципі сяо - любові сина до своїх батьків, тобто синівській шанобливості. Сини по­винні були ніколи не розлучатись із батьками. Після смерті батька син не міг нічого змінювати в оселі протягом трьох років.

Сяо - це основа гуманності. Бути чемним сином зобов'яза­ний кожен, а особливо - людина письменна, освічена, яка прагне до ідеалу Цзюн-цзи. Суть Сяо - служити батькам за правилами обов'язку Лі, поховати їх за правилами Лі і прино­сити їм жертви за правилами Лі. Культ синівської пошани з часом досяг у Китаї загального визнання і став нормою життя. Оповіді про визначні вчинки Сяо, зібрані у збірнику «24 при­клади Сяо», перетворилися в об'єкт захоплення і наслідування. Наприклад, зразок Сяо із цього збірника: восьмирічний хлоп­чик літніми ночами не відганяв від себе комарів: нехай вони краще кусають його, щоб не турбували батьків; чемний син голодного року відрізав кусок свого тіла, аби зварити бульйон для знесиленого батька. Ці та багато інших прикладів-розпові­дей повинні були з дитинства виховувати в людині шанобливо­го сина, готовність до пожертви в ім’я культу сім'ї і клану. Конфуціанський культ предків і норми Сяо сприяли розквіту цього культу. Сім’ю вважали стрижнем суспільства, інтереси сім'ї переважали над інтересами особи, яка розглядалася лише крізь призму її (сім'ї) вічних інтересів. Дорослого сина жени­ли, дочку Віддавали заміж за вибором і рішенням батьків, причому це вважалося нормальним і природним, що проблема любові при цьому не ставала ні перед ким. Любов, тобто щось особисте, була чимось незрівнянно нижчим, ніж інтереси сім'ї, яка вважалася категорією високого обов'язку. Любов могла прийти після шлюбу, а могла зовсім не прийти. Але це ніколи не заважало нормальному існуванню сім'ї і виконанню под­ружжям свого усвідомленого соціально-сімейного обов'язку, який виражався у збереженні інтересів сім'ї, тобто у народженні дітей, насамперед синів, покликаних продовжувати рід, зміцнювати позиції сім'ї у віках.

Процес перетворення конфуціанства а офіційну доктрину цен­тралізованої китайської імперії зайняв чимало часу. Спочатку необхідно було детально розробити вчення, домогтися його по­ширення в країні, що й було зроблено послідовниками Конфу­ція. Успіхам конфуціанства великою мірою сприяло й те, що це вчення ґрунтується на невеликих змінах давніх традицій, на звич­них нормах етики і культу.

В умовах епохи Чаньго коли в Китаї спере­чалися різні філософські школи, конфуціанство за своїм зна­ченням і впливом посідало перше місце, незважаючи на те, що запропоновані послідовниками конфуціанства методи управлін­ня країною тоді не одержали визнання. Цьому завадили супер­ники конфуціанців - легісти..

Вчення законників - легістів різко відрізнялося від конфуці­анського. В основі легістської доктрини лежав безумовний при­мат писаного закону, сила й авторитет якого повинні триматися на паличній дисципліні і жорстоких покараннях. Грубі методи легізму для правителів були більш вигідними й ефективними, бо вони дозволяли тримати в руках централізований контроль над приватним власником, що мало велике значення у боротьбі за об'єднання Китаю.

Синтез конфуціанства з легізмом виявився нескладною спра­вою. Ло-перше, незважаючи на значні відмінності, легізм і кон­фуціанство мали чимало спільного: послідовники обох доктрин мислили раціоналістично. І для одних, і для інших цар був най­вищою інстанцією, міністри, чиновники - його основними по­мічниками в управлінні, а народ - відсталою масою, якою треба керувати для його ж блага. По-друге, цей синтез був необхідний: запроваджені легізмом методи й інститути, без яких не можна керувати імперією, в інтересах тієї самої імперії слід поєднувати з повагою до традицій і патріархально-класових зв'язків, що й було здійснено.

Перетворення конфуціанства в офіційну ідеологію Стало по­воротним пунктом в історії цього вчення і самого Китаю. Якщо раннє конфуціанство, закликаючи вчитися у стародавніх, перед­бачало за кожним право самому роздумувати, то тепер набирала сил доктрина абсолютної святості й непорушності давніх канонів. Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції у китайському суспільстві, ідеологічно закріпити свій крайній консерватизм, який знайшов найвищий вияв у культі незмінної форми.

Спираючись на стародавні уявлення про небо і вищу небесну благодать (де), конфуціанство виробило постулат, згідно з яким правитель одержував божественний мaндaт (Мин) на право уп­равляти країною лише через те, що він був добропорядним - у конфуціанському розумінні цього слова. .

Відступаючи від прийнятих норм, правитель втрачав і право на цей мандат. За дотриманням норм пильнували конфуціанські вчені - чиновники, спадкоємці жреців-чиновників інсько-чжо­уського Китаю, які уособлювали в собі єдність і злиття вищої адміністрації і релігійно-ідеологічної влади. Відтворення цих учених-чиновників перетворилося у конфуціанському Китаї в одне з найважливіших завдань державної ваги.

Особливе місце в конфуціанстві займав культ предків, що передбачав служіння їхнім духам, чітко визначеним згідно зі становою ієрархією. «Своїх» духів мала кожна китайська сім'я. Ранг духів залежав від суспільного стану, до якого вона належала. Можна було поклонятися лише своїм духам, вшановування ж чужих розглядалося як лестощі. А це вже суперечило принципу лі. Жертво­приношення на честь своїх, а не чужих предків, на думку Конфуція, давало змогу уникнути образ і применшення їхніх колишніх заслуг. На честь предків будували храми, у яких першого числа кожного місяця відбувалися жертво­приношення різним духам.

Навіть коли батько - злодій чи грабіжник, шанобли­вий син повинен лише покірно слухати його та просити повернутися на шлях доброчестя. Культ пращурів і норми сяо сприяли розквіту культу родини та клану. А родина поціновувалася як серцевина суспільства. Її інтереси ста­вилися вище за інтереси окремої особистості. Солідарність членів однієї родини та велика повага до батьків, померлих родичів, нині характерні для китайського суспільства. Не­біжчики, на думку китайців, продовжують брати участь у житті родини, а тому нащадки мають про них піклуватися і шанувати їх.

Починаючи з епохи Хань, конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою і суспіль­ством а й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми і цінності стали загальновизнаними, перетворилися на символ істинно китайського. Це призвело до того, що кожен китаєць від народ­ження за вихованням повинен бути насамперед конфуціанцем. Це означало, що з перших кроків життя китаєць у побуті і в спілкуванні з людьми, при виконанні важливих сімейних і гро­мадських обрядів і ритуалів діяв так, як це було наказано конфу­ціанськими традиціями.

Виховання розпочиналося з сім'ї, з дитинства, з привчання до культу предків і норм Сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім'ї і особливо на людях, у суспільстві.

У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, кон­фуціанських освічених моралістів-начотчиків, учених-чинов­ників, які вміють читати, розуміти і розтлумачувати мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосе­редили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівниц­тво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія.