Реферат: Конституція УРСР 1919 року
Вибори і звільнення Народних Комісарів та Голови Ради Народних Комісарів.
Розгляд державних прибутків та зборів між центральною і місцевою владою.
Визначення порядків виборів місцевих органів Радянської влади, норми представництва і загальних постанов щодо внутрішньої організації цих органів, означених меж відання та влади між ними.
Деякі питання могли розв’язуватись як владою з’їзду, так і ВЦВКР, а саме: щодо затвердження, зміни Основ Закону; встановлення меж Республіки; затвердження річного бюджету та керування грошовою системою.
ВЦВКР був відповідальним перед Всеукраїнським з’їздом Рад і обирався останнім по призначенню з’їзду. Рада Народних Комісарів відповідала і перед Всеукраїнським з’їздом Ради і перед ВЦВКР.
Управління окремими галузями керування країною покладалось на відділи ВЦВКР та Народні Комісаріати на чолі з завідуючими, обраними ВЦВКР. При цьому, кількість та межі відання відділів та їх внутрішня організація установлювалася ВЦВКР (п.14 Розділу ІІ).
Зазначався в Конституції і склад та повноваження Ради Народних Комісарів. Згідно із п.15 вона складалася з Голови та Народних Комісарів, в число яких входили:
всі керівники окремими відділами ВЦВКР;
інші особи, що обиралися окремо ВЦВКР з його розсуду.
Компетенція РНК полягала в тому, що вона мала право брати на свій розгляд питання і справи, що стосувалися законодавства та загального керування країною і вирішувати їх при наявності загального або спеціального уповноваження ВЦВКР.
Конституція 1919 року визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та їх виконкоми (пункт 18 Розділу ІІ).
Проаналізувавши положення Конституції УСРР можна зробити висновок, що вони приймалися виходячи з основних завдань диктатури пролетаріату - придушення контрреволюційних намірів з боку заможніх класів та переходу від буржуазного ладу до соціалізму. Цим обумовлювалось і створення та функціонування існуючої на той час системи центральних та місцевих органів влади, що суттєво відрізняється від теперішнього. Так, згідно Конституції 1919 року в організації та діяльності Всеукраїнських з’їздів Рад, ВЦВК і РНК не існувало поділу на гілки влади і не була чітко визначена компетенція кожного з цих органів. Навіть РНК було надано право видавати закони, що свідчить про відсутність інституту єдиної законодавчої влади. Також в історичній літературі зазначається, що починаючи з травня 1919 року у законодавчій діяльності стала брати участь і Президія ВЦВК, який на початку 1920 року перейшов до сесійного порядку роботи. Президія керувала сесіями, готувала до них матеріали, в першу чергу проекти декретів, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВЦВК, інструктувала державні органи як в центрі, так і на місцях, розглядала клопотання про помилування та вирішувала інші питання в порядку управління… [6].
Були недоліки і в діяльності місцевих органів влади. Виходячи з того, що центральні відомства не зобов’язані були провадити всі справи через місцеві Ради та їхні відділи, вони не визнавалися єдиними повноважними і повноправними органами державної влади на місцях.
За Конституцією 1919 року не мали підгрунтя до існування органи судової влади, прокуратури та адвокатури. Не існувало єдиної системи судових установ, а були різноманітні революційні трибунали. Відповідні зміни були внесені лише у 1922 році із затвердженням Положення про судоустрій УСРР ВЦВК. Нормативні документи з приводу створення прокуратури були прийняті у 1922 році.
Отже, на початку 20-х років Конституція УСРР 1919 року правову основу організації та діяльності державного механізму республіки вже визначала лише формально.
§ 3. Закріплення прав та обов’язків народу України
На сучасному етапі розвитку нашого суспільства пропагандується принцип, відповідно до якого права і свободи людини, гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка бере на себе обов’язок по їх утвердженню та забезпеченню. Велике значення в цій сфері відіграють положення основ конституційного ладу, що закріплюються в Конституції нашої держави.
В той час коли приймалась Конституція 1919 року, наше суспільство було іншим, тому і сам Основний закон дуже далекий від цієї моделі. Зазначені в ній положення суттєво обмежували права і свободи громадян України. Держава не сприяла консолідації та розвитку української нації, нав’язувала українським громадянам власну ідеологію та забороняла свободу політичної діяльності і право приймати участь в управлінні країною.
Так, відповідно, п.20 Розділу ІІ право вибору мали лише слідуючі категорії громадян, що до дня виборів досягли 18 років:
всі, що здобували засоби до життя продукційною і загальнокорисною працею, а також особи, зайняті домашнім господарством, що забезпечують першим можливість продукційної праці, тобто різні робітники і службовці, зайняті в промисловості, торгівлі, сільському господарстві; селяни й козаки;
солдати Червоної Армії і матроси Червоного Флоту.
При цьому:
надавалось право Місцевим Радам за постановами Центральної влади зменшувати встановлений вище вік;
чужинці, що належали до робітничого класу і трудового селянства також користувалися виборчим правом.
Згідно з п.21 Розділу ІІ виборчого права і права бути обраними позбавлялися особи, хоч би вони і входили в одну з попередніх категорій:
особи, які користувалися найманою працею з корисною метою;
особи, що жили на нетрудові прибутки, а саме: прибутки з маєтків, підприємств тощо;
приватні торговці, комерційні посередники;
ченці й духовні настоятелі церков і релігійних культів;
службовці і агенти колишньої поліції окремого корпусу жандармів і охоронних відділів, а також члени панувавшого в Росії дому;